(закінчення) В «Журналі Печорина» протиставлення півночі й півдня здобуває більше ліричний, навіть інтимний характер: про північ, про «нашу холодну столицю» і «старих роках» його життя нагадує Печорину «шум бурою схвильованого моря», подібний «ремству міста, що засипає,». Але ж протиставлення півночі й півдня-один із провідних мотивів лермонтовской поезії (згадаємо, наприклад, вірш «Хмари»). І це також ще більше відкриває ліричний зв’язок автора зі своїм героєм. Це також свідчить про сугубо лермонтовской інтерпретації теми мандрівки, співвіднесеної й з особистою долею, і з долею всього свого покоління. Говорячи про композицію роману «Герой нашого часу», багато дослідників відзначали порушення хронологічної послідовності історії Печорина, розбіжність «хронології розповідання» і «хронології подій», що утворить «подвійну композицію», завдяки якій створюється враження «тривалості й складності сюжету» (Б. ейхенбаум).
По-різному дослідники пояснювали цю особливість лермонтовского роману. Наприклад, Е. Н. Михайлова бачила в цьому спосіб «объективирования фігури» центрального героя.Однак у романі Лермонтова, побудованому па «суцільного ланцюга мотивувань», існує цілком конкретне пояснення, що виправдує недотримання хронології в оповіданні про Печорине. Адже спочатку це — шляхові записки, які пишуться офіцером у певній послідовності: «…
я пишу не повість, а шляхові записки». Так, в «Беле» оповідач передає оповідання Максима Максимича з усіма його зупинками, попутними зауваженнями, мотивуючи це тим, що не може «змусити штабс-капітана розповідати колись, ніж він почав розповідати справді». А потім це — випадково виявлений і виданий офіцером «Журнал Печорина».Загальновизнано, що така побудова роману Лермонтова підпорядкований насамперед поступовому й багатоаспектному розкриттю характеру центрального героя — Печорина. Це справедливо відзначається як новаторство й основна заслуга письменника в зображенні людини
Уперше на цю особливість роману звернув увагу Бєлінський у рецензії на перше видання «Героя нашого часу». У цей час ця точка зору підтримана й розвинена в роботах багатьох літературознавців. Так, В. А. Мануйлов пише, що «таке розташування частин роману, що порушує хронологічний порядок, підсилює сюжетну напругу, дає можливість максимально зацікавити читача Печориним і його долею, поступово розкриваючи у всій суперечливості й складності його характер» (Мануйлов В. А.
Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». Коментар. Изд.
2-е, доп. Л.. 1975).
Дійсно, все це так. Тому що Лермонтов в «Герої нашого часу» — уперше в російській літературі — ставить і вирішує надзвичайно важливе й важке завдання всебічного зображення людини, багатоаспектної його характеристики. При цьому письменник у своєму романі сполучає два підходи до зображення людини, що існували в літературі до нього: позицію «зовнішнього спостереження» (в оповіданні офіцера й Максима Максимича) і прийом саморозкриття героя у формі його щоденника, сповіді, що придбав в 1830-е роки, тобто, за словами Бєлінського, в епоху «безвременья» і «переважно рефлексії», особливу актуальність. Були спроби навіть відновити «біографію» Печорина, розташовуючи глави роману в потрібній для цього хронологічної послідовності. Однак ще Бєлінський помітив, що роман Лермонтова «не можна читати не в тім порядку, у якому розташував його сам автор: інакше ви прочитаєте дві чудові повісті й кілька чудових оповідань, але роману не будете знати».
У передмові автора, як уже говорилося, дається пряме обґрунтування завдання й змісту роману: показати «портрет… усього нашого покоління». Це — ціль, вихідна авторська посилка, авторська ідея, багато в чому мотивуюче композиційне рішення роману й сам принцип зображення центрального героя
Не випадково Бєлінський так говорив про роман Лермонтова: «Отут немає ні сторінки, ні риси, ні слова, які були б накинуті випадково; отут все випливає з однієї головної ідеї й усе в неї вертається». Дійсно, і сама композиція роману глибоко змістовна. Через «фрагментарність» композиційної будови роману письменником виражена трагічна доля свого покоління — покоління «мандрівників». Змістовність композиції роману визнавала, зокрема, Е.
Н. Михайлова, що відзначала, що таке композиційне рішення «Героя нашого часу» служить для відбиття «долі, виконаної всіляких метанні», але маючи при цьому у виді долю тільки центральних персонажів
Здається, однак, що поняття «метання» може лише почасти охарактеризувати блукацькі мотиви в долі Печорина й що звучання цих мотивів не обмежено в романі Лермонтова межами тільки однієї сюжетної лінії. Таким чином, загальний лейтмотив роману, проходячи через образи всіх трьох персонажів-оповідачів, визначаючи змістовність сюжету й композиції, виражає основну ідею роману — трагедію «усього нашого покоління», що мятется в пошуках сенсу життя, але приреченого залишатися в «бездіяльності порожньому». Причину цього письменник убачає, однак, не тільки в соціально-історичних обставинах життя, умовах російської дійсності 1830-х років, але й у характері сучасної людини, найчастіше внутрішньо роздвоєного, рефлектирующего, не обретшего ґрунту під ногами, безвольно перехідного «від сумніву до сумніву». Наповнюючись конкретно-історичним і глибоким психологічним змістом, традиційний романтичний мотив мандрівки здобуває в романі Лермонтова вже інший — реалістичний — художній зміст. Знаменно, що Бєлінський виражав подібний же погляд на долю свого покоління. У листі до В. П.
Боткіну від 16 червня 1840 року він писав наступне: «Так, наше покоління — ізраїльтяни, що блукають по степу, і яким ніколи не призначено побачити обітованої землі». Імовірно, така точка зору на сучасне покоління виникає в критика не без впливу лермонтовского творчості. Не випадково, наприклад, слова Бєлінського про «наше жалюгідне покоління» сусідять із характеристикою лермонтовской «Думи» у листі до того ж адресатові від 16 травня 1840 року. Критикові вдалося незвичайно тонко вловити основну ідею роману «Герой нашого часу» — трагедію покоління, оказавшегося в положенні «мандрівників». За матеріалами: Сацюк И. Г.
«Мандрівники» у романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» Література в школі. 1986. N 3