Мотив самітності в лірику М. Ю. Лермонтова М. Ю. Лермонтов жив і затворів у роки найжорстокішої політичної реакції, що наступила в Росії після розгрому повстання декабристів. Втрата матері в ранньому віці й самій особистості поета супроводжували загостренню в його свідомості трагічної недосконалості мира Протягом всієї своєї короткої, але плідного життя він був самотній Ліричний герой Лермонтова — це горда самотня особистість, протипоставлена миру й суспільству. У лірику Лермонтова виразився протест проти внутрішнього й зовнішнього рабства Самітність — центральна тема його поезії. Ліричний герой не знаходить собі пристановища ні у світському суспільстві, ні в любові й дружбі, ні Вотчизне.
Його самітність у світлі відбилося у вірші «Дума». Тут він показав, наскільки сучасне покоління відстало в духовному розвитку. Малодушність світського суспільства, що злякалося перед розгулом деспотизму, викликало в Лермонтова гнівне презирство, але поет не відокремлює себе від цього покоління: у вірші постійно зустрічається займенник «ми». Його причетність до духовно збанкрутілого покоління дозволяє йому виразити трагічність світовідчування своїх сучасників і одночасно винести їм суворий вирок з позиції майбутніх поколінь Цю же думку Лермонтов виразив і у вірші «Як часто, пестрою толпою оточений». Тут він почуває себе самотнім серед «приличьем стягнутих масок», йому неприємне дотик «красунь міських». Він один протистоїть цій юрбі, йому хочеться «зухвало кинути їм в особу залізний вірш, облита гіркотою й злістю». Лермонтов тужив за теперішнім життям. Він шкодує про покоління, загубленому для цього життя, він заздрить великої минулої, повному слави великих справ У вірші «И нудно й смутно» все життя зведене до «порожнього й дурного жарту».
І дійсно, вона не має змісту, коли «комусь руку потиснути в мінуту щиросердечної негоди». У цьому вірші видно не тільки самітність Лермонтова в суспільстві, але й у любові й дружбі. Явно простежується його невір’я в любов: Любити… але кого ж?., на час — не коштує праці, А вічно любити неможливо.
У вірші «Подяка» є присутнім усе той же мотив самітності. Ліричний герой дякує, очевидно, свою кохану «за гіркоту зліз, отруту поцілунку, за помсту ворогів, за наклеп друзів», але в цій подяці чується докір у нещирості почуттів, поцілунок він уважає «отрутою», а друзів — лицемірами, оклеветавшими його. У вірші «Ні, не тебе так палко я люблю…» видний зв’язок з минулим.
Ліричний герой згадує «минуле страданье й молодість загиблу свою». Він спрямовується в спогади, і перед ним з’являються «вуста живі» і «вогонь в очах». Реальність же йому підносить зовсім інше, і він не хоче думати про те, що вуста «давно німі», що вогонь в очах «давно згас». Він знову один у минулому й сподівається не зустрічатися снастоящим. У вірші «Заповіт», написаному у формі сповіді вмираючого на війні солдата, Лермонтов зобразив жінку з «порожнім серцем». Армієць говорить про неї: «Порожнього серця не жалуй. Пускай вона поплаче…
Їй нічого не значить». Ця жінка увібрала в себе всі те жорсток і несправедливе, що випробував у житті вмираючий боєць. Тут також простежується мотив самітності. Ліричний герой має батька й матір, але, незважаючи на це, він самотній і не вірить влюбовь. «Сон» — вірш із новелістичним сюжетом. Воно написано від імені людини, що перебуває на грані життя й смерті, що бачить у сні свою кохану, що бачить сон про смерть улюбленого нею чоловіка. У цьому вірші переплетені мотиви любові й смерті. У своєму сні герой як би прощається з улюбленою жінкою перед тим, як хоче відійти в мир інший Вірш «Молитва» побудований як монолог ліричного героя.
У ньому він молиться про щастя улюбленої, про її душ. Тут є присутнім трагедія духовної самітності, але вона не зруйнувала глибокої участі й зацікавленості ліричного героя в долі іншої людини, духовна чистота якого не впорається із силами «миру холодного». В «Стрімчаку» Лермонтов розповідає про неміцність людських відносин. Стрімчак страждає від самітності, тому йому так дороге відвідування хмаринки, що умчалася поутру, «по лазурі весело граючи». У вірші «На півночі дикому» розповідається про сосну, що коштує «самотньо на голій вершині».
Їй сниться пальма, що «у пустелі далекої, у тім краї, де сонця схід», коштує, як і сосна, «одна й смутна». Ця сосна мріє про родинну душу, що перебуває в далекі теплі краях У вірші «Листок» ми бачимо мотиви самітності й пошуку рідної землі. Дубовий листок шукає собі пристановища. Він «пригорнувся в кореня чинари високої», але вона прогнала його.
І він знову один на білому світлі. Лермонтов, як і цей листок, шукав собі притулку, але так і не знайшов Велике місце в лірику Лермонтова займає тема Батьківщини, тісно пов’язана з темою самітності. Його відношення до Росії було подвійно. З одного боку, він любив російську природу. З іншого боку, Лермонтов не приймав самодержавства й ті порядки, які панували в російському суспільстві в 30-е роки XIX сторіччя У вірші «Батьківщина» поет говорить: «Люблю вітчизну я, але странною любов’ю!» Він любить ту Росію, у якій були «тремтячі вогні сумних сіл», «димок спаленої жниви», «на пагорбі серед жовтої ниви чету беріз, що біліють,».
У вірші «Як часто, пестрою толпою оточений» він розкрив тему «малої Батьківщини», зобразивши маєток Тархани Завершуючи тему самітності в лірику Лермонтова, треба сказати, що поетові належить кілька чудових добутків, сповненої енергії й щирого обурення, бажання змінити існуючу реальність. У його лірику відбився весь складний духовний мир поета.