Мотиви лірики А. А. Блоку ПРО, я хочу безумно жити: Все суще — увічнити, Безособове — олюднити, Несправджене — втілити! А. Блок Творчість Олександра Блоку — великого поета початку XX століття — одне із самих примітних явищ російської поезії. По силі дарування, пристрасності відстоювання своїх поглядів і позицій, по глибині проникнення в життя, прагненню відповісти на самі більші й пекучі питання сучасності, по значущості новаторських відкриттів, що стали неоціненним надбанням російської поезії, Блок є одним з тих діячів нашого мистецтва, які становлять його гордість і славу Що ж залучає мене в поезії Блоку? Насамперед те, що всі явища навколишнього світу й всі події історії, всі перекази століть, народне горе, мрії про майбутнє — усе, що ставало темою переживань і їжею роздумів, Блок перекладав на мову лірики й насамперед сприймав як лірикові. Навіть сама Росія була для нього «ліричною величиною», і ця «величина» була настільки величезної, що далеко не відразу вмістилася в рамки його творчості Украй істотно й те, що більша патріотична тема, тема Батьківщини і її доль, входить у лірику Блоку одночасно з темою революції, що захоплює поета до самих потаєних глибин його душі й породившей лад зовсім нових почуттів, переживань, прагнень, що виникали немов при грозових розрядах, у їхньому сліпучому світлі, — і тема Батьківщини стає у творчості Блоку основний і найголовнішої. Одне із самих ‘примітних його віршів, написаних у дні революції 1905 року й натхненних нею, — «Осіння воля». У цьому вірші, за яким піде й величезний по своєму внутрішньому значенню й художній досконалості цикл «Батьківщина», глибоко позначилися ті переживання й роздуми поета, які додали його ліриці нові й надзвичайно важливі риси Вся та ж, колишня, а разом з тим і зовсім інша краса рідної землі відкрилася поетові в самій непримітній для «іноплемінного погляду» рівнині, що не вражає ні яскравими квітами, ні строкатими фарбами, спокійної й одноманітної, але неодолимо привабливої в очах російської людини, як це гостро відчув і передав поет у своєму вірші: Виходжу я в шлях, відкритий поглядам, Вітер гне пружні кущі, Битий камінь ліг по косогорах, Жовтої глини вбогі шари. Розгулялася осінь у мокрих долах, Оголила цвинтаря землі, Але густих горобин у проїзних селах Червоний колір зарозвівається видали… Здавалося б, все однообразно, звично, здавна знайомо в цих «мокрих долах», але в них поет побачив щось нове, несподіване й немов перекликнувшееся з тим заколотним, молодим, задерикуватим, що він відчув у собі самому; у строгості й навіть убогості простору, що відкрився перед ним, він довідався своє, рідне, близьке, що вистачає за серце — і не зміг не відгукнутися на червоніючий перед ним червоний колір горобини, що кличе кудись і радующей новими обіцянками, яких дотоле не чув поет.
От чому він випробовує такий небувалий підйом внутрішніх сил, по-новому виникла перед ним принадність і краса полів і косогорів рідної землі: От воно, мої веселощі, танцює І дзенькає, дзенькає, у кущах пропавши! І вдалині, удалині заклично махає Твій візерунковий, твій кольоровий рукав Перед ним виникають теперішні ліси, поля, косогори, його вабить шлях, що пропадає вдалині. Саме про це з якоюсь натхненною радістю, светлою смутком і надзвичайною широтою, немов вмещающей весь рідний простір, говорить поет у своїй «Осінній волі»: Чи запою про свою удачу, Як я молодість загубив у хмелі… Над сумом нив моїх заплачу, Твій простір навіки полюблю…
Почуттям, що обпалює серце поета і його творчість, що незмінно домішується до кожної думки, до кожного переживання, стає, крім любові до Батьківщини, і любов до матері. Матері, у подвигу сина якої бачиться сяйво самого сонця, і нехай цей подвиг коштує синові всього життя — серце матері переповняє «золота радість», тому що синовний світло перемогло навколишню імлу, панує над нею: Син не забув рідну матір: Син відвертав умирати Його лірика стала сильніше його самого. Це ясніше всього виражене в його віршах про любов. Скільки б він не повторював, що жінки, яких ми любимо, картонні, він всупереч своїй волі бачив у них і зірки, почував у них нетутешні далечіні, і — скільки б сам не сміявся над цим — кожна жінка в його любовних віршах сполучалася для нього із хмарами, заходами, зорями, кожна відкривали просвіти в Інше, тому він і створює свій перший цикл — «Вірші про Прекрасну Даму». Прекрасна Дама — втілення вічної жіночності, вічний ідеал краси.
Ліричний герой — служитель Прекрасної Дами, що очікує прийдешнього перетворення життя Надії на пришестя «вічної жіночності» свідчать про незадоволеність Блоку дійсністю: Передчуваю Тебе. Року проходять мимо… Прекрасна Дама, єдина й незмінна у своїй досконалості, у своїй чудовій принадності, разом з тим постійно міняє риси і є перед своїм лицарем і слугою те «Дівою, Зарозвівайся», те «Дружиною, убраної в сонце», і це до неї волає поет у сподіванні часів, предреченних у стародавніх і священних книгах: Тобі, чий Сутінок був так ярок, Чий голос тихостью кличе, — Підніми небесних арок Всі звід, що опускається Сама любов збирає в очах поета риси ідеальні, небесні, і у своєї возлюбленной він бачить не звичайну земну дівчину, а іпостась божества. У віршах про Прекрасну Даму поет оспівує її й наділяє всіма атрибутами божественності — такими, як безсмертя, безмежність, всемогутність, незбагненна для земної людини премудрість, — все це поет убачає у своїй Прекрасній Дамі, що нині «у тілі нетлінному на землю йде». Навіть коли лірика Блоку говорила, здавалося б, усього тільки про приватному, інтимному, особистому, тому що в ній крізь особисте, неповторне проривається велике, світове. «Єдність із миром» — цей мотив, загальний для всієї лірики Блоку, — надзвичайно важливо для розуміння значення добутків Блоку, його творчості, що навіть виходить за рамки безпосереднього відгуку на те або інша подія Поет, досліджував багато областей людських відносин і переживань, на собі випробовував весь цикл почуттів, страстей, прагнень, мужнів і загартовувався у випробуваннях і боротьбі — все це становить зміст того «роману у віршах», яким і є лірика Блоку, узята в цілому: Благословляю все, що було, Я кращої частки не шукався Про серце, скільки ти любило! Об розум, скільки ти палав!
Пускай і счастие, і борошна Свій гіркий поклали слід, Але в жагучій бурі, у довгій нудьзі — Я не втратив колишнє світло…