Мотиви лірики М. Ю. Лермонтова
Як поет і громадянин Михайло Юрійович Лермонтов формувався в епоху після розгрому декабристського повстання, що відбулося в грудні 1825 року. Прогресивна частина дворянської молоді не могла прийняти твердого миколаївського режиму, що пішов за повстанням на Сенатській площі, але вона не вступала у відкриту боротьбу із самодержавством, не вірила в перемогу над ним. І все-таки реакція не могла зупинити розвитку суспільної думки в Росії. Зрідка друкувалися добутки поетів-декабристів — Кюхельбекера, Одоєвського й інші, почали свою літературну діяльність Н. В. Гоголь, критик В. Г. Бєлінський
У тридцяті роки XIX сторіччя продовжував розвиватися критичний реалізм, але одночасно з ним існував і романтизм. Яскравим прикладом романтизму у творчості Лермонтова є вірш «Вітрило», написане вісімнадцятирічним поетом:
Біліє вітрило самотній
У тумані моря блакитному!..
Що шукає він у країні далекої?
Що кинув він у краї рідному?..
Грають хвилі — вітер свище,
И щогла гнеться й скрипить…
На жаль! Він счастия не шукає
И не від счастия біжить!
Під ним струмінь світлішай лазурі,
Над ним промінь сонця золотий…
А він, заколотний, просить бури,
Нібито в бурах є спокій!
В інтимній ліриці Лермонтова мало світлого, радісного, що було характерно й для Пушкіна. В одному з віршів він визнавався:
Нехай я коли-небудь люблю:
Любов не красить життя мою
Любовне почуття ліричного героя в Лермонтова наповнено тугий, йому супроводжують трагічні обставини, важкі передчуття. Найчастіше Лермонтов пише про нерозділену любов, про зраду жінки, що не зуміла оцінити піднята почуття
Трагізм любовної лірики був обумовлений обставинами особистого життя поета. Цикл віршів присвячений Наталі Федорівні Івановій, дочки відомого драматурга. Спочатку Іванова відповідала взаємністю Лермонтову, була його близьким другом, але любовне захоплення поета окончилось нещасливо. Зрада улюбленої жінки послужила приводом для створення вірша «Я не принижуся перед тобою…»
Я не принижуся перед тобою;
Ні твій привіт, ні твій докір
Не владні над моєю душою.
Знай: ми чужі із цих пор
Ти забула: я волі
Для заблужденья не віддам;
И так пожертвував я року
Твоїй посмішці й очам,
И так я занадто багато бачив
У тобі надію юних днів
И цілий мир зненавидів,
Щоб любити тебе сильней.
Я був готовий на смерть і борошно
И цілий мир на битву кликати,
Щоб твою младую руку —
Безумець! — зайвий раз потиснути!
Не знав підступну зраду,
Тобі я душу віддавав;
Такої душі ти знала ль ціну?
Ти знала — я тебе не знав!
З різкою критикою сучасного йому покоління виступив Лермонтов у вірші «Дума» (1838 р.). Це стих — гірка поетична сповідь покоління, що живе без активної дії й не вірить на його користь. Воно «стариться в бездіяльності». У цього покоління немає ні глибоких почуттів, ні міцних переконань:
И ненавидимо ми, і любимо ми випадково,
Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові,
И царює в душі який-небудь холод таємний,
Коли вогонь кипить вкрови.
Це покоління не здатне сказати нове слово в історії Росії. Стих закінчується песимістично:
Юрбою угрюмою й незабаром позабутої
Над миром ми пройде без шуму й сліду,
Не кинувши сторіччям ні думки плідної,
Ні генієм початої роботи
И порох наш, зі строгістю судді й громадянина,
Нащадок скривдить презирливим віршем,
Глузуванням горькою обманутого сина
Над батьком, що промотався
«Дума» — це й ліричний вірш, перейнятий смутком, мрійністю, і одночасно сатира
По ідейному змісті з «Думою» зв’язаний вірш «И нудний і смутно…», написане у формі ліричного монологу. Критик В. Г. Бєлінський захоплюється цим добутком. Він порівнює його з «потоком зліз, давно накипілих», зі струменем гарячої крові з рани, з якої раптом зірвали пов’язку. У вірші найбільше повно відбилися особливості лірики Лермонтова. Вірші Лермонтова — це майже завжди напружений внутрішній монолог. Погляд поета зосереджений не стільки на зовнішньому миру, скільки на внутрішньому щиросердечному стані людини. Поет розкриває боротьбу суперечливих думок свого ліричного героя
И нудно й смутно, і комусь руку подати
У мінуту щиросердечної негоди… Желанья!.,
Що користі хоча й вічно бажати?..
А року проходять — всі кращі роки!
Любити… але кого ж?., на час — не коштує роботи,
А вічно любити неможливо.
У себе або заглянеш? — там минулого немає й сліду:
И радість, і борошна, і всі там мізерно…
Що страсті? — адже рано иль пізно їхня солодка недуга
Зникне при слові розуму;
И життя, як подивишся з холодним вниманьем навколо, —
Така дріб’язкова й дурна штука…
Стан душі, що, здавалося б, важко виразити словами, займає головне місце й у вірші «Виходжу один я на дорогу…» Філософський зміст цього Твір виявляється із зіставлення спокійної й величної природи й страждаючої людини, що задається споконвічними питаннями. Ліричний герой Лермонтова утомився від неможливості зрозуміти самого себе, від нездійсненності бажань. Тому в ньому немає тої гармонії, що він почуває в природі. Але в нього залишилася спрага прекрасного, котре він зв’язує з любов’ю, сєднаннямсприродой.
Виходжу один я на дорогу;
Крізь туман кременистий шлях блищить;
Ніч тиха. Пустеля внемлет Бог,
И зірка зі звездою говорить
У піднебіннях урочисто й чудно!
Спить земля в сиянье блакитному…
Що ж мені так боляче й так важко?
Чекаю ль чого? Чи жалую про що?
Уж не чекаю від життя нічого я,
И не жаль мені минулого нітрохи; Я шукаю волі й спокою!
Я б хотів забутися й заснути!
Але не тим холодним сном могили…
Я 6 бажав навіки так заснути,
Щоб у грудях дрімали життя сили,
Щоб, дихаючи, піднімали тихо груди…
Лірика цього чудового російського поета близька кожній людині. Поезія Лермонтова — це вічні пошуки сенсу життя, істини й щастя, нероздільні з розчаруванням і стражданням. На мій погляд, основний її мотив — це мотив самітності, що пронизує вся його творчість. Самотні герої його добутків, самотній і сам поет. Різноманітні відтінки цього почуття ми знаходимо в його віршах. Це самітність на лоні природи («Виходжу один я на дорогу…»), самітність людини в юрбі («Як часто пестрою толпою оточений…»). Це неприйняття всього, що представляє емоційне життя людей: любові, бажань, страстей («И нудно й смутно…»), безплідність пошуків щастя й боротьби («Вітрило»), самітність у висновку («В’язень»).