«Мовчати й гинути…» (Образ Желткова в повісті А. И. Куприна «Гранатовий браслет») Любов… Що вона? Де вона? Є чи вона? Чи реальний образ Желткова?.. Такі питання виникли в мене після прочитання повести А.
И. Куприна «Гранатовий браслет». Відповісти на ці питання дуже важко, практично неможливо, тому що будь-які можливі відповіді на них правильні й одночасно невірні. Не можна довести людині, упевненому в тім, що любові ні, зворотне. І даремно говорити про неповторність цього почуття людині легковажному. Але я все-таки хочу висловити свою думку про любов Желткова, показати моє бачення цього почуття «Я не винуватий, Віра Миколаївна, що Богові було завгодно послати мені, як величезне щастя, любов до Вас», — так почав свій лист Жовтків.
Любов — щастя… Так, величезне щастя, але в певних обставинах. І головне з них — взаємність, без взаємності величезне щастя перетворюється у велике горе. Чи щаслива людина, якого «не цікавить у житті нічого: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей — для мене все життя полягає тільки у Вас»? Я вважаю, що немає. Я думаю, не можна жити так, не можна тільки страждати й мріяти про улюблений, але недоступної. Життя — гра, і кожний з нас зобов’язаний відіграти свою роль, встигнути це зробити за такий короткий проміжок часу, встигнути стати позитивним або негативним героєм, але в жодному разі не залишитися байдужним до всього, крім її, єдиної, прекрасної Жовтків думає, що це його доля — любити безумно, але сумирно, що від долі неможливо втекти.
Якби не це останнє, то він, безсумнівно, намагався б щось робити, бігти від приреченого на смерть почуття. От слова, які показують, що Жовтків усвідомлював свою приреченість страждати й мучитися від нещасної любові: «Подумайте, що мені потрібно було робити? Утекти в інше місто? Однаково серце було завжди біля Вас, у Ваших ніг, щомиті дня заповнено Вами, думкою про Вас, мріями про Вас… солодким маренням».
Так, я вважаю, що потрібно було бігти. Бігти без оглядки. Поставити перед собою далеку мету й зануритися з головою в роботу з подолання перешкод на шляху до цієї мети. Потрібно було змусити себе забути свою божевільну любов. Необхідно було хоча б спробувати уникнути її трагічного результату Однак, незважаючи на сумну розв’язку, герой Куприна щасливий. Він уважає, що його життя, що освітило, любов — це справді прекрасне почуття.
І я вже не знаю, чи не так наївна й безрозсудна ця любов. І, може бути, дійсно вона коштує того, щоб віддати за неї своє життя й бажання життя. Адже вона гарна, як місяць, чиста, як небо, ярка, як сонце, постійна, як природа. Така лицарська, романтична любов Желткова до княгині Вірі Миколаївні, що поглинула всю його істоту. Жовтків іде з життя без скарг, без докорів, вимовляючи, як молитву: «Так святиться ім’я Твоє». Не можна без сліз читати ці рядки. І незрозуміло, чому сльози котяться з очей. Чи то це просто жалість до нещасного Желткову (адже життя могло б бути прекрасної й для нього), чи те замилування пишнотою величезного почуття маленької людини Тема любові — одна із центральних тем у творчості Куприна. У його повістях — любов безкорислива, самовіддана, що не чекає нагороди, та, заради якої можна зробити будь-який подвиг, піти на мучення й навіть умерти.
Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися. «Мовчати й гинути» — от девіз героїв Куприна. Не знаю, правильний він або помилковий, але знаю, що ще не раз має бути мені повернутися до сторінок творів Куприна, зустрітися з його чудовими героями. Адже в наш непростий час так приємно зануритися в мир люблячих і безкорисливих людей.