Моє відношення до Печорину (по романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу») Моє відношення до Печорину. Чому він герой свого й нашого часу? Уже більше півтора століть живе в російській літературі роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». Чи не застарів він для нашого часу? Чим він може бути корисний для покоління людей початку 21-го століття?
Лермонтов дуже вдало назвав свій роман, читач уже заздалегідь як би буває попереджений у сучасності свого героя. У чому ж секрет довголіття цього роману? Саме довголіття добутку вже говорить про те, що цей великий добуток. Воно переросло рамки свого часу завдяки тому, що в ньому великий художник Лермонтов показав найважливіші закони людського життя, які діють і в нашім житті. У романі герої задають питання самі головні, вирішують проблеми не сиюминутние, а вічні, над якими думали люди в минулому, думають зараз і будуть думати в майбутньому. Що це за питання? Насамперед — про сенс життя. Як по-різному ставляться до них персонажі «Героя нашого часу»: про їх або міркують, або їх не знають зовсім. Але насамперед хочеться зрозуміти, що вкладає письменник у поняття «герой» , яке зі значень використовується в романі?
Тому що центральне місце в романі відведене Печорину, те це слово ставиться насамперед до нього. Чи можна сказати про Печорине, що він — «видатною своєю хоробрістю й доблестю людина, що самовіддано робить подвиги»? Про хоробрість його є в романі підтвердження Максима Максимича, що був свідком того, як Печорин один «на кабана ходив». Але «самовідданість» і «подвиги» — ці поняття до його життя явно не мають ніякого відношення. Він сам у своєму журналі, що є як би сповіддю його перед самим собою, говорить про те, що він ніколи нічим ні для кого не жертвував. Навіть у любові. Він і любив тільки себе або когось заради себе, або свої задоволення. А його безумно хоробрі вчинки: викрадення Бели, дуелі, любовні романи — подвигами ніяк не назвеш, тому що вони несли людям загибель або найсильніші страждання.
І він сам це зауважує й говорить: «Скільки разів я відігравав роль сокири в руках долі, як знаряддя страти я впадав на голів приречених: часто без злості, завжди без жалю…» «Без злості» — виходить, не ненавмисно, не під дією страсті, а холодно й расчетливо. «Завжди без жалю» — це особливо страшно в ньому, тобто зовсім байдуже до людського горя, і причому, цей постійний стан його душі: крижана пустеля, що вкрила під шаром вічної мерзлоти все живе. Він усвідомлював, що є причиною багатьох і багатьох лих і навіть трагедій для всіх тих, хто з ним стикається. Начебто його основне заняття — робити людей нещасними: Бела й Грушницкий гинуть, важко страждає князівна Мері, стає жертвою підступництва Печорина батько Бели, якого вбиває Казбич, глибоко ображений у своїх дружніх почуттях до Печорину Максим Максимич, порушене життя «чесних контрабандистів», а сліпий хлопчик залишається зовсім один, і це для нього обертається теж трагедією. Яку мету мали всі ці вчинки?
Для чого він втрутився в чуже життя й зруйнував її? Від нудьги й заради власного задоволення! Все це робить цієї людини вкрай непривабливим і небезпечним для суспільства, тому що заради того, щоб одержати задоволення, він переступає не тільки закони моральні, не тільки йде проти совісті, але й робить карні злочини. І хоча його ніхто не карає, злочини -те зроблені! А саме неприємне те, що він не почуває за собою ніякої провини, а виправдує себе дурними вдачами в суспільстві, які нібито зіпсували його. Але, як хвороба не вразить сильний організм, так і зовнішні впливи не зроблять поганого впливу на сильну душу, що має високу моральність. А виходить, душа його виявилася слабкої, не вкоріненої в добрі! Самовиправдання має страшний результат: він не має нічого проти того, щоб бути знаряддям страти для інших.
Йому подобається влада над людьми, подобається мучити людей — все це є наслідком страшної гордині, що і його мучить, тому що щастя він теж не випробовує. Нудьга життя переслідує його, млоїть, штовхає на безглузді авантюри з ризиком для життя, і зрештою він гине, тому що жити йому нема чим, виснажилися всі сили його душі на порожні розваги. Він так і не відшукав високого змісту свого життя, що він підозрював і заради якого йому були дані й розум, і здоров’я й щиросердечні сили. Життя розтрачене дарма, не принесла добрих плодів, не залишила по собі доброї пам’яті. І це герой?
Є ще значення слова «герой» — «особа, що втілює в собі характерні риси епохи або середовища». Печорин виділяється серед персонажів роману, він здається дивним і добрим Максимом Максимичу, і мандрівному офіцерові, від імені якого ведеться оповідання про Печорине. Чим же він виділяється? Всі довкола нього живуть і насолоджуються життям, не замислюються про зміст її. Печорин же про це думає, і вчинки свої аналізує, на відміну від інших. Це говорить про нього, як про людину більше глибокої натури, чим навколишні його люди, про більше високий рівень розвитку його свідомості. Йому мало просто жити, як живуть і тварини, йому треба заради чогось жити. Але от дорости до відповіді на питання про сенс життя він не зміг. Він пішов по шляху «жити — заради задоволення», що йому підказало сучасне суспільство, і він пройшов цим шляхом далі всіх і виявив наприкінці шляху — тупик.
А з тупика вихід — тільки нагору! А до Бога він не доріс. Життя без Бога — життя без змісту, це не життя, а самогубство. Отже, чи можна Печорина назвати «героєм» у змісті — «характерний представник суспільства?» чи Навряд. Він такий у романі один.
Але таких, може бути, у житті стає усе більше? Печорин — це образ-символ. Він переконливо показує, що життя заради задоволення позбавлена змісту, щастя, веде до злочину й , в остаточному підсумку, — до загибелі. Є ще два значення в слові «герой» , і мені здається, саме вони пояснюють значення образа Печорина : він — «головна діюча особа» у романі й «особа, привлекшее до себе увага», у цьому випадку Лермонтова, своєю незвичайністю й видатними здатностями, або «особа, що є предметом замилування й наслідування». Лермонтову його герой явно подобається, він любується його відвагою, його знанням людей, його розумом. Він співчуває й виправдує свого героя, і все-таки показує неминучість його загибелі, тому що світські задоволення висушили його серце, зробили його нездатним не тільки до любові, але й до дружби. Він зовсім охолонув до служби.
Він байдужий до всьому й до усім, він мертвий душею. Печорин — герой не тільки свого, але й нашого часу. З тих пор мало що змінилося в житті людей. Як тоді Печорин був один з деяких, хто замислювався над сенсом життя й призначенням людини, так і тепер таких людей мало. І зараз люди, що живуть за принципом «Для блага ближнього живи!» — здаються дивними основній масі марнотратників життя, які живуть по своєму принципі: «Живи в кайф!» Як і в часи Лермонтова ідеалами суспільства були багатство, кар’єра й слава, так і зараз люди живуть в основному для придбання матеріальних благ, домагаються всіма способами чинів і нагород і цим бувають цілком задоволені.
І мало серед них щасливих, тому що тільки служіння високим цілям і ідеалам, самопожертва заради них, любов до людей, почуття виконаного боргу дають відчуття щастя й повноти життя!