Наполеон Бонапарт
НАПОЛЕОН I (Napoleon) (Наполеон Бонапарт) ( 1769-1821) , французький імператор в 1804-14 і в березні — червні 1815. Уродженець Корсики. Почав службу у військах в 1785 у чині молодшого лейтенанта артилерії; висунувся в період Великої французької революції (досягши чина бригадного генерала) і при Директорії (командуючий армією) . У листопаді 1799 зробив державний переворот (18 брюмера) , у результаті якого став першим консулом, що фактично зосередив у своїх руках із часом всю повноту влади; в 1804 проголошений імператором. Установив диктаторський режим. Провів ряд реформ (прийняття цивільного кодексу, 1804, підстава французького банку, 1800, і ін.) . Завдяки переможним війнам значно розширив територію імперії, поставив у залежність від Франції більшість держав Зап. і Центр. Європи. Поразка наполеонівських військ у війні 1812 проти Росії поклало початок катастрофі імперії Наполеона I. Вступ в 1814 військ антифранцузької коаліції в Париж змусило Наполеона I відректися від престолу. Був засланий на о. Ельба. Знову зайняв французький престол у березні 1815 (див. «Сто днів» ) . Після поразки при Ватерлоо вдруге відрікся від престолу (22 червня 1815) . Останні роки життя провів на о. Св. Олени бранцем англійців
НАПОЛЕОН Бонапарт, Наполеон I (Napoleon Bonaparte, Buonaparte) (15 серпня 1769, Аяччо — 5 травня 1821, о. Святої Олени) , французький державний діяч, полководець, імператор
Молодість Наполеона
Походив з небагатої корсиканської дворянської сім’ї Шарля й Летиции Буонапарте (усього в сім’ї було 5 синів і 3 дочки) . Учився в королівській військовій школі в Бриенне й у Паризькій військовій школі ( 1779-85) , що закінчив у чині лейтенанта. Публіцистичні твори Наполеона періоду Революції («Діалог про любов» , «Dialogue sur l’amour» , 1791, «Вечеря в Бокере» , «Le Souper de Beaucaire» , 1793) говорять про те, що він розділяв тоді якобінські настрої. Призначений начальником артилерії в армію, що осаджувала зайнятий англійцями Тулон, Бонапарт здійснив блискучу воєнну операцію. Тулон був узятий, а сам він одержав в 24 роки звання бригадного генерала (1793) . Після термидорианского перевороту Бонапарт вирізнився при розгоні роялістського заколоту в Парижу (1795) , а потім одержав призначення командуючим Італійською армією. В італійському поході ( 1796-97) в усій красі виявився полководницький геній Наполеона. Австрійський генералітет нічого не зміг протиставити блискавичним маневрам французької армії, жебрачці, погано екіпірованої, але натхненої революційними ідеями й предводительствуемой Бонапартом. Вона брала одну перемогу за іншою: Монтенотто, Лоди, Милан, Кастильоне, Арколе, Риволи. Італійці захоплено зустрічали армію, що несе ідеали волі, рівності, що рятувала від австрійського панування. Австрія втратила всі свої землі в Північній Італії, де була створена союзна із Францією Цизальпинская республіка. Ім’я Бонапарта гриміло по всій Європі. Після перших же перемог Наполеон став претендувати на самостійну роль. Уряд Директорії не без задоволення відіслало його в єгипетську експедицію ( 1798-1799) . Ідея її була зв’язана із прагненням французької буржуазії конкурувати з англійської, що активно затверджувала свій вплив в Азії й у Північній Африці. Однак закріпитися тут не вдалося: воюючи з турками, французька армія не знайшла підтримки в місцевого населення
Прихід до влади
Криза влади в Парижу тим часом досяг свого апогею. Корумпована Директорія була не здатна забезпечити завоювання Революції. В Італії російсько-австрійські війська під командуванням А. В. Суворова ліквідували всі придбання Наполеона й навіть виникла погроза вторгнення у Францію. У цих умовах популярний генерал, що вернувся, опираючись на вірну йому армію, розігнав представницькі органи й Директорію й проголосив режим консульства (9 листопада 1799) . Відповідно до нової конституції, законодавча влада ділилася між Державною Радою, Трибунатом, Законодавчим корпусом і Сенатом, що робило її безпомічної й неповороткою. Виконавча влада, навпроти, збиралася в один кулак першого консула, тобто Бонапарта. Другий і третій консули мали лише дорадчі голоси. Конституція була схвалена народом на плебісциті (близько 3 мільйонів голосів проти 1,5 тисяч) (1800) . Пізніше Наполеон провів через сенат декрет про пожизненности своїх повноважень (1802) , а потім проголосив себе імператором французів (1804) .
У момент приходу Наполеона до влади Франція перебувала в стані війни з Австрією й Англією. Новий італійський похід Бонапарта нагадував перший. Перейшовши через Альпи, французька армія зненацька з’явилася в Північній Італії, зустріча_ захоплено місцевим населенням. Вирішальної стала перемога в битві під Маренго (1801) . Погроза французьким границям була ліквідована
Внутрішня політика Наполеона
Складалася в зміцненні його особистої влади як гарантії збереження результатів революції: цивільних прав, прав власності на землю селян, а також тих, хто купив під час революції національні майна, тобто конфісковані землі емігрантів і церкви. Забезпечити всі ці завоювання повинен був Цивільний кодекс (1804) , що ввійшов в історію як кодекс Наполеона. Наполеон провів адміністративну реформу, заснувавши інститут підзвітних уряду префектів департаментів і супрефектов округів (1800) . У міста й села призначалися мери. Був заснований державний Французький банк для зберігання золотого запасу й емісії паперових грошей (1800) , нейтралізована система збору податків. Адміністративні й правові нововведення Наполеона заклали основу сучасної держави, багато хто з них діють і донині. Саме тоді була створена система середніх шкіл — ліцеїв і вищі навчальні заклади — Нормальна й Політехнічна школи, що дотепер залишаються самими престижними у Франції. Прекрасно усвідомлюючи важливість впливу на суспільну думку, Наполеон закрив 160 з 173 паризьких газет, а інші поставив під контроль уряду. Була створена потужна поліція й розгалужена таємна служба. Наполеон уклав конкордат з татом Римським (1801) . Рим визнавав нову французьку владу, а католицизм оголошувався релігією більшості французів. При цьому воля віросповідання зберігалася. Призначення єпископів і діяльність церкви ставилися в залежність від уряду
Економічна політика, війни й континентальна блокада
Економічна політика складалася в забезпеченні першості французької промислової й фінансової буржуазії на європейському ринку. Цьому заважав англійський капітал, перевага якого обумовлювалося індустріальною революцією, що вже происшли в Англії. Англія одну за іншою збивала коаліції проти Франції, намагаючись залучити на свою сторону найбільші європейські держави — у першу чергу Австрію й Росію. Вона фінансувала ведення воєнних дій на континенті. Наполеон планував безпосереднє висадження на британські острови, але на море Англія була сильніше (при Трафальгаре французький флот був знищений англійським, котрим командував адмірал Нельсон (1805) . Однак місяць через під Аустерлицем (нині Славков, Чехія) Наполеон завдав нищівного удару об’єднаним австрійським і росіянином військам. Злякавшись росту впливу Франції, проти її виступила Пруссія, але була швидко переможена (битва під Ієні, 1806) , французькі війська ввійшли в Берлін. Російські війська нанесли велика втрата французької армії в битві під ейлау (1807) , але потерпіли поразка при Фридланде (1807) . У результаті війни до складу Франції ввійшли території Бельгії, Голландії, північній Німеччині, частині Італії. На іншій частині Італії, у центрі Європи, в Іспанії (1809) були створені залежні від Наполеона королівства, де правили члени його сім’ї. Територіально надзвичайно урізані Пруссія й Австрія були змушені укласти із Францією сполучник. Це зробила також і Росія (Тильзитский мир, 1807) .
Здобувши перемогу, Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду (1806) . Відтепер Франція й всі її союзники припиняли торговельні зносини з Англією. Європа була основним ринком збуту англійських товарів, а також колоніальних, увезених в основному Англією, найбільшою морською державою. Континентальна блокада завдала шкоди англійській економіці: через рік з невеликим Англія переживала кризу у виробництві вовни, текстильний промисловості; відбулося падіння фунта стерлінгів. Однак блокада вдарила й по континенті. Французька промисловість не в змозі була замінити на європейському ринку англійську. Порушення торговельних зв’язків з англійськими колоніями привело в занепад і французькі портові міста: Ла-Рошель, Марсель і ін. Населення страждало від недоліку звичних колоніальних товарів: кава, цукру, сподіваючись…
Криза й падіння Імперії
Політика Наполеона в перші роки його правління користувалася підтримкою населення — не тільки власників, але й незаможних (робітників, батраків) . Справа в тому, що пожвавлення в економіці викликало ріст зарплати, чому сприяли й постійні набори в армію. Наполеон виглядав рятівником батьківщини, війни викликали національний підйом, а перемоги — почуття гордості. Адже Наполеон Бонапарт був людиною революції, а навколишні його маршали, блискучі воєначальники, відбувалися часом із самих низів. Але поступово народ починав утомлюватися від війни, що тривала вже близько 20 років. Набори в армію стали викликати невдоволення. До того ж знову вибухнула економічна криза (1810) . Буржуазія ж усвідомлювала, що економічно підкорити всю Європу їй не під силу. Війни на просторах Європи втрачали для неї зміст, витрати на них стали дратувати. Безпеки Франції давно ніщо не загрожувало, а в зовнішній політиці все більшу роль грало прагнення імператора поширити свою владу, забезпечити інтереси династії. В ім’я цих інтересів Наполеон розвівся з першою дружиною Жозефіною, від якої не мав дітей, і женився на дочці австрійського імператора Марії-Луїзі (1810) . Спадкоємець народився (1811) , але австрійський шлюб імператора був украй непопулярний у Франції
Союзники Наполеона, що прийняли континентальну блокаду всупереч своїм інтересам, не прагнули строго неї дотримувати. Росла напруженість між ними й Францією. Усе більше очевидними ставали протиріччя між Францією й Росією. Патріотичні рухи ширилися в Німеччині, в Іспанії не вгасала герилья. Розірвавши відносини з Олександром I, Наполеон зважився на вторгнення в Росію. Вітчизняна війна 1812 стала початком кінця Імперії. Величезна різноплемінна армія Наполеона не несла в собі колишнього революційного духу, удалині від батьківщини на полях Росії вона швидко танула й, нарешті, перестала існувати. У міру руху російської армії на захід антинаполеонівська коаліція росла. Проти наспіх зібраної нової французької армії в «битві народів» під Лейпцигом виступили росіяни, австрійські, прусские й шведські війська ( 16-19 жовтня 1813) . Наполеон зазнав поразки й після вступу союзників у Париж відрікся від престолу. Він одержав у володіння маленький острівець Ельба в Середземне море (1814) .
В обозі іноземних військ у Францію повернулися Бурбони й емігранти, що смакували повернення своїх имуществ і привілеїв. Це викликало невдоволення й страх у французькому суспільстві й в армії. Скориставшись цим, Наполеон біг з Ельби й, що зустрічається захопленими лементами юрби, вернувся в Париж. Війна відновила, але Франція вже не в силах була нести її тягар. «Сто днів» завершилися остаточною поразкою Наполеона біля бельгійського села Ватерлоо (18 червня 1815) . Він став бранцем англійців і був відправлений на далекий острівець Св. Олени в Атлантичному океані. Там Наполеон провів останні шість років життя, вгасаючи від важкої хвороби й дріб’язкових знущань своїх тюремників
Значення особистості Наполеона Наполеон мав феноменальну пам’ять і працездатністю, гострим розумом, військовим і державним генієм, даром дипломата, артиста, чарівністю, що дозволяла йому легко розташовувати до себе людей. Ця людина в незмінному сірому сюртуку й треуголке зайняла міцне місце в історії, давши своє ім’я цілій епосі. Імперія Наполеона виявилася неміцною. Однак трагічна доля імператора глибоко потрясла його сучасників, у тому числі художників, музикантів, поетів, дала рясну їжу романтизму, що расцветли в європейській культурі наступних десятиліть. Бою Наполеона ввійшли у військові підручники. «Наполеонівське право» лежить в основі цивільних норм західних демократій. Реставрована монархія Бурбонов не змогла знищити закріплені Наполеоном результати Революції