Народ — творець перемоги у ВОВ
ЗМІСТ
1) Вступ
2) Ціна перемоги
3) Народ — творець перемоги в Сталінградській битві
4) Народ між сталинизмом і фашизмом
5) Висновок
Література
ВСТУП
Висвітлення цього питання й найбільшого ступеня уражене сталинизмом і в найменшій перебудовано відповідно до вимог часу. Ціна перемоги — вузлова проблема історії Війни. Однак наша історіографія усе ще зводить справу лише до значення перемоги. Не зжиті поки й відомі по воєнних часах. Подання: «яка війна без жертв», «війна спише всі», «переможців не судять». І хоча сьогодні вже важко кого-небудь переконати в Том, начебто не було грубих прорахунків керівництва СРСР напередодні й у ході війни, невиправданих втрат, ми нерідко усе ще намагаємося об’єднати добро й зло в її історії під високими словами «героїчне й трагічне».
З повною підставою ми пишемо про прогресивний вплив розгрому фашизму на розвиток усього людства, підкреслюємо вирішальну роль СРСР. Але перемога, зберігши й усталивши незалежність нашої країни, одночасно зміцнила диктатуру Сталіна; вона зруйнувала фашистські режими в країнах Центральної й Південно-Східної Європи, але поширила на них вплив сталинизма. Імперські тенденції сталінської дипломатії, загальна її професійна обмеженість з’явилися однієї з передумов виникнення «холодної війни». Цьому сприяли й величезні військові втрати СРСР, що породили самовпевненість правлячих кіл НАТО.
Односторонньо витлумачені поки джерела перемоги. Наукою визнана виняткова роль ідеї, що опанувала масами, захисту соціалізму, що придбав новий зміст патріотизму, виняткове мужність армії й народу, їхня здатність перевершити супротивника у військовому мистецтві й техніку. Однак історики, по суті, глибоко не досліджують антиджерело — сталинизм, що удесятерило жертви народу. Не переборені різні прояви персоніфікації історії. Місце народу й армії в наших працях усе ще займають Сталін, його оточення так сотня-інша героїв-одинаків. Із числа джерел перемоги випав і географічного фактора, в окремі періоди війни що зробив вирішальний вплив
Але головне — поки не визначена повністю ціна перемоги, історію війни не можна вважати дослідженої. У всьому комплексі питань тут неминуче виділяється відповідальність за незлічимі жертви
Саме небажання розкривати це й обумовило багато в чому фальсифікацію військової історії
У розумах радянських людей думка про те, якою же ціною дісталася перемога, виникла давно. Ще 25 червня 1945 року, на інший день після параду на Червоній площі, А. Довженко, наприклад, з гіркотою відзначав у своєму щоденнику: в «урочистому й грізному мовленні» маршала Жукова «не було ні паузи, ні жалобного маршу, ні мовчання». Начебто ці «тридцять, якщо не сорок мільйонів жертв і героїв зовсім не жили».
«Перед великою їхньою пам’яттю, перед кров’ю й борошнами не встала площа на коліна, не задумалася, не зітхнула, не зняла шапки».
Не можна сказати, що в період війни в нас зовсім не згадували про полеглим. Накази містили фразу «вічна слава героям… «, Однак число їх ретельно замовчували, фарисейски повідомляючи тільки про колосальні втрати німців. Уже 3 липня 1941 року «великий стратег» оголосив про розгром «кращих дивізій ворога», а 6 листопада, зовсім втративши почуття міри, затверджував, що Німеччина минає кров’ю, втративши 4,5 мільйони солдатів і офіцерів. По закінченні війни Наркомат оборони СРСР порушив моральну традицію цивілізованих народів, що вимагала опублікування поіменних списків загиблих і полонених. Спочатку згадувалося про 7 мільйони загиблих. Хрущев назвав інше число: 20 мільйонів. Брежнєв в 1965 році говорив: «більше 20 мільйонів».
А що історики? Вони бездумно повторювали ці цифри. У деяких розділах 12-млосної історії другої світової війни наведені розрізнені відомості про втрати Червоної Армії, наприклад, в операціях за рубежем. Однак дотепер невідомі точне число загиблих військовослужбовців, включаючи полонених, розподіл бойових втрат по періодах війни, видам збройних сил, фронтам, арміям, операціям, співвідношення втрат двох ворожих коаліцій. Як і раніше можна зустріти примітивні спроби видати загальні втрати східного фронту вермахту за кількість одного лише вбитих, зіставлення втрат тільки Червоної Армії із загальними втратами вермахту і його союзників. В останні роки, коли окремі радянські вчені почали поглиблене вивчання проблеми, мовлення пішла вже про 27 мільйони загиблих громадян СРСР. Однак і цю цифру, здається, не можна вважати остаточної
Число загиблих наших військовослужбовців, за різним даними коливається від 8 до 14, навіть до 22 мільйонів. Східний же фронт вермахту, за даними істориків ГДР і СРСР, втратив 2,8 мільйони. Співвідношення цих втрат складе не один до одному, як дотепер уважають деякі автори, а, щонайменше, три — п’ять до одному. У правомірності зіставлення жертв двох армій, найбільш активних учасників ворожі коаліції, навряд чи можна сумніватися
Величезні й матеріальні витрати СРСР. Їхнє вивчення також далеко від досконалості. Досить важливі питання навіть не поставлені. Скажемо, наскільки доцільн і ефективним виявилося економічне забезпечення оборони до початку війни, у що обійшлися відступ армії до Ленінграда, Москви, Сталінграда, Ставрополя, перебазування продуктивних сил у безпечні райони й інше, Не здійснений і порівняльний аналіз матеріальних втрат держав, що брали участь ввойне.
ЦІНА ПЕРЕМОГИ
Чому ціна перемоги СРСР виявилася настільки неимоверно великою?
Вітчизняної й закордонної історіографії, поряд з науковим, простежуються апологетичний і нігілістичний підходи до рішення цього питання. Першому властиві умовчання, зменшення негативного в сталінському керівництві війною, спроби пояснити явні прорахунки й провали якимись зовнішніми обставинами. Так, відповідальність за величезні жертви серед мирного населення й інший збиток цілком покладають на окупантів. Звичайно, агресор з його людиноненависницькими намірами й человекоубойной промисловістю насправді винний у всьому, але лише в остаточному підсумку. Адже правомірно поставити прямі запитання: а хто пустив його в наш будинок, як виявився він у глибині чужої землі, хто дозволив йому винищити мільйони беззахисних людей, захопити або знищити величезні цінності? Війна — 4 ішла в основному на нашій території. По деяких областях її залізна ковзанка пройшлася кілька разів. Необхідно також досліджувати, чи завжди накази Сталіна про «випалену землю» були оправданни. Так, ряд фахівців сумнівається в доцільності тотального руйнування партизанами залізниць у тилу ворога перед настанням радянських військ
У немарксистській літературі можна зустріти інший підхід: протиставлення «нещадного використання людських мас радянським керівництвом, ощадливому введенню в бій людей з використанням більших матеріальних засобів англо^-американським». Ця схема пояснює лише частина відомих фактів. Не можна заперечувати прямий зв’язок між величезними втратами Червоної Армії (втрати збройних сил США й Англії відповідно 405 тисяч і 375 тисяч) і рівнем сталінського керівництва. Потрібно враховувати, однак, і вкрай несправедливий розподіл військових зусиль усередині антифашистської коаліції. Б той час як СРСР сковував головну міць загального супротивника, США й Англія накопичували оптимально необхідні сили й засоби, вільно вибираючи час, образ і місця дій, До того ж СРСР відразу потрапив у надзвичайно важку ситуацію: він вступив у війну, не маючи жодного союзника. У всім цьому не обійшлося, звичайно, без грубих прорахунків у зовнішньополітичній діяльності Сталіна і його оточення
Думці закордонних фахівців у чомусь співзвучні судження крайньої користі, що з’явилися недавно у вітчизняній літературі: нібито взагалі й не було нашої перемоги, оскільки її домоглися такою кров’ю; що винуватців невиправданих втрат треба вивергнути з історії; що ми закінчили війну, не вміючи воювати, залили кров’ю своєї, завалили ворогів своїми трупами. Але «не вміє воювати» не переміг би й ціною 1:5. До речі, закордонні військові історики, підкреслюючи внесок Червоної Армії в справу перемоги, не скидають із рахунків успішних її операцій, особливо 1944 — 1945 років
Обоє відзначених підходу до рішення проблеми методологічно близькі, тому що тільки вихваляння або тільки заперечення — однобічні. Їхні носії не бачать протилежних тенденцій у розвитку радянського суспільства взагалі й у військовий період зокрема, усе ще ототожнюють соціалізм зі сталинизмом, народ і армію — з «великим стратегом».
Відкинувши обидві ці крайності, звернемося до причин непомірних втрат СРСР, головна серед яких, на мій погляд, — рівень керівництва підготовкою оборони країни й веденням війни з боку Сталіна й ряду його найближчих радників. Рівень, відзначений диктатом, некомпетентністю, бюрократизмом, жорстокістю. Ці риси керівництва характерні для всього періоду сталинизма. Під час же війни їхнього прояву не тільки не ослабнули, як думають деякі дослідники, а, навпроти, підсилилися. Безсумнівно, при абсолютній особистій владі Сталіна, при зосередженні в його руках всіх ключових керівних постів у партії й державі названі риси не могли не одержати й дійсно одержали широке поширення й у суспільстві в цілому. Більших і малих носіїв дилетантизму й сваволі було багато й на фронті й у тилу. І проте, немає підстав затверджувати, що ці риси стали всегнітючими. Поряд з ними й всупереч їм з кожним роком війни росли досвід і професіоналізм полководців, командирів, червоноармійців, розвивалася ініціатива трудівників тилу
Нагадаємо, що з кінця 20-х років, докладаючи нелюдських зусиль, радянські народи здійснювали гігантське оборонне будівництво. Чи ледве не вся діяльність уряду, економіка країни були підпорядковані цієї мети. Сюди були кинуті кращі наукові й технічні кадри, величезні засоби. У середині 30-х років РККА фактично не уступала жодній армії миру. Як уважає військовий історик Й. Хоффманн (ФРН) , «Червона Армія в 1935 — 1936 роки у всіх відносинах являла собою сучасні збройні сили». Автор має на увазі озброєння, навчання, командний склад і знання ймовірного супротивника. Нагадаємо також, як безпомилково визначав маршал Тухачевский головне — антирадянський напрямок можливої агресії, підготовку Німеччиною «могутньої армії вторгнення», основу якої складуть «повітряні й бистроподвижние сили», як точно вгадував він намір шляхом «раптових, блискавичних ударів» перенести воєнні дії на територію супротивника
Однак відбулося щось доконане ірраціональне й дивовижне, Перед самим нападом фашистської Німеччини на СРСР було необґрунтовано репресоване близько 40 тисяч командирів Червоної Армії, причому переважно тих, хто розділяв передові военностратегические погляди. «Якби не розгром військових кадрів, — затверджував згодом генерал А. В. Горбатов, — ми німця не те що до Волги, до Дніпра б не допустили». «Без тридцять сьомого року, — на думку маршала А. В. Василевського, — можливо, і не було б взагалі війни в — 6 сорок першому році».
Уже неодноразово відзначалося, що втрата кращих кадрів відкинула армію на багато років назад. Саме на це Гітлер і його радники робили ставку. За даними його ад’ютанта Н. фон Белова, напередодні «Барбаросси» фюрер говорив про Червону Армію як про «військо без керівників». Обезглавлення армії вплинуло на її моральний стан у цілому, неминуче підсилюючи атмосферу недовіри, породжуючи серед командирів звичку чуйно вловлювати настрою начальства, воліти лакировку, безгласність. Упала дисципліна, намітився певний відрив командного складу від рядових червоноармійців. Цьому сприяли, у часности, включення у військові устави досить жорстоких положень, згідно яким командир повинен був застосовувати для відновлення порядку силу й зброю, а в роки війни офіційна установа інституту ординарців, введення інших офіцерських привілеїв
Військовими істориками ще фактично не вивчено, у якому ступені вплинули на збройні сили бюрократизація, дегуманізація, деинтеллектуализация суспільства, властиві тій епосі; чи був у Сталіна і його радників взагалі який-небудь науково обґрунтований конструктивний план військового будівництва, розвитку збройних сил, армійських і флотських партійних організацій. Чим пояснити, наприклад, відому чехарду зі скасуванням і введенням інституту комісарів перед війною й на початку її? Не ясно, що з військово-теоретичної спадщини репресованих полководців було сприйнято Сталіним і його оточенням, чи були останні взагалі збройні тим, що називається військовою доктриною. На якому ґрунті виникли гасла «перенести воєнні дії на територію ворога», «відповісти потрійним ударом на удар паліїв війни», ставка на революційний вибух у тилу агресора, розрахунок на легку перемогу малою кров’ю? Адже ці гасла не були забезпечені в бойовому відношенні ні кількісно, ні якісно. Чи була ця омана або блеф, має бути ще вивчити. Зараз же можна тільки із упевненістю сказати, що виробництво багатьох видів озброєння, відомих перед війною, відставало або взагалі не було організовано. Серед них — далекі бомбардувальники, авіадесантна техніка, ракетні системи, у тому числі й великій дальності
Поразки 1941 — 1942 років привели до безповоротної втрати значної частини кадрової армії разом з більшою кількістю озброєння, окупації супротивником величезної території з основними цент — 7 рами оборонної промисловості. У наказі НКО від 23 лютого 1942 року причини такої катастрофи Сталін звів до раптовості нападу
Однак у тім же наказі він назвав цей фактор «привхідної» і вже «зниклої». У дійсності до лютого 1942 року фактор раптовості аж ніяк не був «витрачений повністю», як затверджував Сталін. Його шкідливі наслідки будуть діяти навіть після 1945 року. Крім того, «великий полководець» ще не раз зштовхнеться із цим фактором — від літнього (1942) настання вермахту до його непередбаченого опору на Зееловских висотах під Берліном
Варто помітити, що військова наука здавна відносила до найважливіших факторів війни й час. Раптовість же саме й позбавляє супротивника переваг цього фактора й тим самим надзвичайно послабляє його. Характерно, що згодом Сталін у свої п’ять «постійно діючих факторів перемоги» не включив не тільки час, але й простір. Може бути, саме тому, що про неї невигідно було згадувати: він віддав їх супротивникові
Так, напад було раптовим, але в якому змісті? Інформацією про наміри супротивника розташовували дуже багато хто — від Сталіна до червоноармійців прикордонних округів. Правда, їй не дозволяли вірити, її поширення карало. У всякому разі, напад було тією несподіванкою, що очікували. Раптовість скоріше полягала в тому, що наші війська не були наведені в бойову готовність. Сталін заборонив елементарно необхідні заходи, передбачені уставами, Берия жорстко контролював цей замкне
Раптовість — це й шок, що вразив керівництво, У перші дні Сталін перебував, по оцінці адмірала И. С. Исакова, у стані, близькому до прострації. Гинули цілі армії, а він усамітнився на дачі в Кунцеве. Вся ставка, на думку генерала А. В. Хрулева, протягом перших тижнів не могла вийти зі стану паралічу. Щось подібне повториться зі Сталіним у жовтні — листопаді, коли він замислить рішення про здачу Москви й мирному зондуванні у відносинах Сгерманией.
Про це свідчать Жуків, Микоян і інші очевидці. Раптовим для командування й армії було й виникнення на центральному напрямку багаторазової переваги супротивника. Це відбулося внаслідок довільного скасування Сталіним плану Генерального штабу, у цілому безпомилково определяли напрямок головного удару вермахту
Хто ответствен за раптовість, а отже, і за перші складати^ся цени, що, майбутньої перемоги? «Віроломний ворог», «добросерді й безтурботні» бійці, «перелякані интеллигентики», як затверджував Сталін? або, може бути, розгорнути армію е дозволило саме «вторгнення», як заявляють окремі автори, явно міняючи місцями причину й наслідок? Нічого подібного. Раптовість обумовлюють не тільки професіоналізм і віроломство агресора, але й безтурботність об’єкта агресії. Ще на початку ХХ століття було аксіомою: війни імперіалістами не оголошуються, а починаються раптово. Ця думка в 30-е роки була відбита в радянських армійських уставах, одержала розробку в працях учених, у тому числі й на досвіді вермахту 1939 — 1941 років, за раптовість відповідальний, насамперед, «вождь» і його наближені: армія не була наведена в бойову готовність по прямій провині Сталіна, Молотова, Тимошенко. Несуть певну частку відповідальності Генштаб і командування західних округів, що не використовували можливості, що були (за винятком флоту) .
Так, супротивник був краще відмобілізований. Але не тому, що якісь «агресивних націй», як намагався довести Сталін в 1945 році, завжди краще підготовлені до війни, чим «миролюбних націй». Подібні екскурси в теорію неспроможні, тому що справа отут не у властивостях націй, а в рівні їхнього керівництва, здатності до тверезої самооцінки. А в цьому плані й супротивник виявився не на висоті. Фахівці із ФРН довели, що, плануючи напад на СРСР, вермахт абсолютизировал досвід своїх «походів» 1939 — 1941 років і переоцінив свої сили. Це з’явилося головною причиною краху гітлерівського плану швидкоплинної воїни, а виходить, і всієї агресивної програми фашистів. Германія і її союзників не були здатні вести тривалу війну проти СРСР і його союзників. Іншими словами, вермахт мав чималий досвід, але не зумів имвоспользоваться.
Щось схоже відбулося й в обезголовленій Червоній Армії. Радянські мемуаристи, зокрема Василевський, свідчили, що в нас не зуміли врахувати навіть досвід війни в Іспанії, у якій брали участь радянські добровольці. Всі узагальнення найбільш прозорливих військових діячів, подвергшихся репресіям, оголошувалися «ворожими». Так розпорядилися зі спадщиною Тухачевского, з узагальненим у Червоній Армії досвідом ведення партизанських дій. Улітку 1941 року радянським патріотам у тилу ворога довелося починати боротьбу, майже не маючи чітких подань про її особливості. Іншими словами, невміння або небажання Сталіна і його радників максимально ис9 пользовать і свій, і чужий досвід сприяли невдачам, багаторазово множили ціну успіху
Східний похід вермахту зовсім не опирався із самого початку на військово-економічний потенціал всіх країн, захоплених. Німеччиною або залежних від її, як це часто в нас підкреслюють. Подібне твердження фактично замикається з фашистськими міфами про «неперевершену силу германської зброї», про Червону Армію як «колосі на глиняних ногах», «хрестовому поході Європи проти більшовизму». Вермахт у червні 1941 року лише в незначній мері, використовував ресурси цих країн: западногерманские вчені Г. Амброзиус і В. Хуббард показали, що «повне охоплення й ефективне використання всіх ресурсів були здійснені лише (курсив мій. — А. М.) у другій фазі війни, починаючи з 1942 року, коли стратегія швидкоплинних воєн уже не функціонувала й економіка повинна була бути перебудована на тривалу війну», Коли ж Німеччина залучила більшу частину цих ресурсів, вона вже стала безнадійно відставати у військово-економічному відношенні від СРСР. Гітлер так і не зміг «абсолютно все підкорити війні», як затверджують деякі наші військові історики. Позначалися й особливості капіталістичної економіки того часу, дії патріотів-антифашистів., побоювання германської влади за свої тили
Повторюючи версію про технічну-військово-технічну перевагу вермахту 22 червня, ряд наших істориків приводить загальне число німецьких танків і літаків, а з боку Червоної Армії — число машин тільки новітніх зразків. Тим часом із січня 1939 року до початку війни наша промисловість поставила армії близько 18 тисяч бойових літаків, понад 7 тисяч танків різних — нових і не нових — конструкції. Техніка не новітніх зразків, і це показала війна, могла бути успішно використана вделе.
За западногерманским даними, по озброєнню, броньовому захисту, прохідності німецькі танки 1941. року не задовольняли вимогам, які були пред’явлені до них на Сході. Це ставиться. не тільки до танків і не тільки до німецьких, але й трофейним. У томі 4-м офіціозного 10-томника «Германська імперія й друга світова війна», виданого у ФРН, показано: вся трофейна техніка, за винятком частини французького автотранспорту й чеських танків, використовувалася вермахтом у навчальних, охоронних і інших цілях поза східним фронтом
«… Рішення напасти на СРСР не було забезпечено досить енергійними заходами в області озброєння, — підкреслюється в цьому виданні. — 10 Його виробництво не було співвіднесено з потенціалом супротивника, оскільки німецьке керівництво виходило з того, що зможе знищити військовий потенціал Радянського Союзу протягом декількох тижнів наявними засобами… 22 червня 1941 року дивізії вермахту із кращим оснащенням були зосереджені лише навколо танкових груп, у той час як у проломах і на флангах використовувалися в основному дивізії малопотужні й малорухомі. У цілому східна армія вермахту робила враження клаптевої ковдри. Це не відповідає судженню, що висловлювався в післявоєнній літературі, про те, що Гітлер за допомогою маневреної економіки швидкоплинної війни й пограбування окупованих територій зміг мобілізувати проти СРСР потужну, однородно оснащену армію».
У застійні роки ряд істориків і мемуаристів мусували тезу: «історія відвела нам мало часу». Зовні сакраментальний, він приховує ще одну неправду. СРСР 22 червня 1941 року далеко не вичерпав свої можливості для зміцнення оборони. Уже до кінця 1942 року його індустрія наздогнала промисловість Німеччини, хоча й перебувала в незрівнянно більше важких, чим до війни, умовах, а в 1943 році перегнала її й по кількості, і якості зброї. І це при тім, що кращі фахівці оборонної промисловості були репресовані, а передвоєнна робота відрізнялася настроями самозаспокоєності й фактами головотяпства, До кінця війни завдяки титанічним зусиллям всієї країни Червона Армія перевершила супротивника в професійному відношенні, однак найчастіше використовувала далеку від професіоналізму своєрідну методологію: «перемога за всяку ціну». «Ми за ціною не постоїмо» — аж ніяк не пісенний образ. Це спосіб дії Сталіна й багатьох його підлеглих. Відомо його постійна вимога не зупинятися ні перед якими жертвами. Найбільш одіозний характер носять накази 270 (1941 року) і 227 (1942 року) .
Перший з них повідомляв «зрадниками» всіх військовослужбовців Червоної Армії, що потрапили в полон. Піддавалися переслідуванням і сім’ї оказавшихся в полоні командирів. Такий наказ, по суті, компрометував Радянську державу, вона суперечив міжнародному праву, зокрема принципу презумпції невинності. Не заперечуючи окремих фактів навмисного переходу на сторону ворога, необхідно підкреслити, що переважна більшість людей потрапили в полон з вини командування. Воно, а не ці люди, що чесно виконували свій борг, і повинне було нести відповідальність. Сформована з вини Сталіна практика щодо цих людей, у тому числі позбавлення їхніх пільг учасників війни, протиправна, оскільки поняття «виявитися в полоні» і «здатися в полон» далеко не тотожні
Як реакцію Сталіна на поразки під Ленінградом, у Криму, під Харковом (внаслідок його ж прорахунків) потрібно розглядати й жорстокий наказ 227. Пропаганда назвала цей наказ «Ні кроку назад! «, але з таким змістом і до цього видавалося чимало розпоряджень
Знову виправдуючи себе, Сталін цього разу обвинуватив, по суті, всіх командирів і бійців в «недисциплінованості», хоча величезна їхня більшість виявила мужність і відданість Радянської Батьківщині
Сталін у цьому наказі відкрито заявив, що він, за прикладом Гітлера, що спасали свій фронт від розвалу взимку 1941/42 року, уводить штрафні батальйони й загороджувальні загони. І у військовому відношенні наказ був збитковим. Він забороняв будь-який відхід, у тому числі й виправданий інтересами маневреної війни, що вело до нових безрозсудних втрат
Прояву дилетантства у військовій справі, бюрократизму, байдужності до доль людей супроводжували нас до кінця війни. Характерні, скажемо, такі приклади. Один з керівників артилерійської промисловості, М. 3. Олевский, повідомляв, що вже в 1944 році її можливості значно перевищили потреби фронту. Виникає, однак, питання: хто і як обчислював ці потреби, якщо й в 1944 1945 роки радянські війська нерідко йшли в атаку після явно недостатньої артилерійської підготовки, множачи наші втрати? Генерал Н.
А. Антипенко, що був у свій час заступником командуючого 1-го Білоруського фронту по тилу, з гордістю заявляв у доповіді на конференції в 1985 році, що під час Берлінської операції вдалося «зберегти» величезну кількість снарядів. І це при 100-тисячних людських втратах… Про подібну «економії» прямо або побічно свідчать і інші численні факти
Настав час задатися й такими питаннями: чому ми дотепер уважаємо вбитих і зниклих без звістки з точністю до мільйонів, чому дотепер не поховані останки сотень тисяч безіменних бійців, що загинули під час війни, а Міністерство оборони переклало це на ініціативні групи комсомольців і навіть піонерів?
Відомо, що в нас практично немає сім’ї, у якій не було б жертв війни. СРСР втратив десятки мільйонів найбільш активних і дієздатних громадян. Пам’ять про їх священна. Вона не залежить від того, минулого жертви обумовлені військовою чи доцільністю ні. З іншого боку, висока ціна перемоги не маже затьмарити внеску радянських народів у розгром фашизму. Наші збройні сили постійно відволікали на себе більшу частину військ супротивника. Більше двох третин його втрат доводиться на наш фронт. Про це ми говоримо без усяких застережень. Недарма багато західних дослідників ототожнюють провал «східного походу» гітлерівців з підсумками всієї другої світової війни
Серед джерел перемоги на перший план справедливо висувається масовий героїзм радянських людей. Але в наших книгах він дотепер представлений окремими подвигами, доконаними в екстремальних умовах. Нітрохи не применшуючи їхньої значимості, настав час звернути увагу на головне — колективний подвиг частин, з’єднань, заводів, колгоспів. Це героїзм іншого роду — тривалий і важкий, це ратна праця мільйонів червоноармійців в умовах постійної смертельної небезпеки, беззавітна праця мільйонів робітників, селян, службовців, науково-технічної інтелігенції, при граничній напрузі духовних і фізичних сил, часто в умовах голоду й холоду. І святий борг радянських учених — створити нарешті історію, гідну великої Перемоги, завойованої настільки непомірно високою ціною
НАРОД — ТВОРЕЦЬ ПЕРЕМОГИ В СТАЛІНГРАДСЬКІЙ БИТВІ
У цій главі мені хотілося б розповісти про героїзм радянського народу у Великій Вітчизняній війні на прикладі Сталінградської битви, тому що саме вона є переломним моментом у цій трагедії
Воєнний стан Радянського Союзу був важким і небезпечним. Німці захопили Крим, Кубань, вийшли до Волги, проникнули на Північний Кавказ, досягли передгір’їв Головного Кавказького хребта. Ворог окупував величезну територію, де до війни проживало 80 млн. радянських людей і випускалася третина валової продукції промисловості СССР.
На фронті від Баренцова моря до Ладожсского озера йшли завзяті бої. Ленінград був охоплений кільцем блокади. Велике угруповання («Центр») вермахту перебувало недалеко від Москви й продовжували їй загрожувати. Однак головні бої влітку й восени 1942 р. розгорталися під Сталінградом і на Кавказі
Почавши 13 вересня штурм Сталінграда, супротивник до 26 вересня головні зусилля направляв на оволодіння його центральною й південною частинами. Бої носили винятково запеклий характер. Особливо завзята боротьба велася в районі Мамаева кургану, на березі Цариці, у районі елеватора, навколо вокзалів Сталінград-1, Сталінград-2, на західній окраїні Ельшанки.
Протягом двох ночей, 15 і 16 вересня, на правий берег Волги переправилася 13-я гвардійська стрілецька дивізія генерала А. И. Родимцева, що прибула на поповнення знекровленої 62-й армії. Гвардійські частини відкинули німецькі війська від району центральної переправи через Волгу, очистили від них багато вулиць і квартали, вибили з вокзалу Сталінград-1.16 вересня війська 62-й армії за підтримкою авіації штурмом опанували Мамаевим курганом
16 і 17 вересня особливо напружені бої йшли в центрі міста
На допомогу кров’ю, що минала, 62-й армії прибула 92-я морська стрілецька бригада, сформована з моряків Балтійського й Північного флотів, і 137-я танкова бригада, що мала на озброєнні легені танки
64-я армія, що продовжувала втримувати займані нею рубежі, відволікала на себе частина сил супротивника
21 і 22 вересня передові загони ворога прорвалися до Волги в районі центральної переправи. Німці опанували здебільшого міста
На допомогу захисникам Сталінграда продовжували прибувати підкріплення. У ніч на 23 вересня на правий берег переправилася 284-я стрілецька дивізія під командуванням полковника Н. Ф. Батюка.
У місті, на вулицях і площах якого розгорнулися люті бої, усе ще перебувала частина жителів. Оперативні групи міського комітету оборони, що залишалися в місті, направляли діяльність уцілілих підприємств. Робітники ремонтували ушкоджені танки, виготовляли зброю, снаряди, протитанкові засоби. Багато жителів міста зі зброєю в руках вели боротьбу сврагом.
З кінця вересня головні зусилля ворога направилися на захоплення північної частини міста, де були розташовані найбільші промислові підприємства. Завзята боротьба проходила також у районі Мамаева кургану й на крайньому правому фланзі 62-й армії в районі Орловки. Вуличні бої йшли на території робочих селищ «Червоний Жовтень» і «Барикади».
Основні сили Сталінградського фронту були відрізані супротивником від міста. З огляду на це, Ставка наприкінці вересня перейменувала Сталінградський фронт у Донськой фронт. Командуючим Донським фронтом був призначений генерал-лейтенант К. К. Рокоссовский. Південно-Східний фронт, війська якого вели бої за місто, був перейменований у Сталингрвдский фронт (командуючий генерал-полковник А. И. Еременко) . Пізніше на правому крилі Донського фронту створюється новий, Південно-Західний фронт (командуючий генерал-лейтенант Н. Ф. Ватутін) .
Командування Сталінградським фронтом прагнуло послабити натиск гітлерівських військ безпосередньо на місто. Із цією метою були проведені приватні операції південніше Сталінграда. 29 вересня — 4 жовтня війська 51-й армії нанесли контрудар у районі Садове. Приблизно в цей же час був нанесений і другий контрудар 57-й і 51-й арміями в районі озер Сарпа, Цяця й Барманцак. Ці контрудари змусили німецьке командування зняти частина сил з головного напрямку, що тимчасово послабило натиск ворога безпосередньо на місто. Крім того, у результаті цих дій радянські війська опанували вигідними плацдармами для наступного контрнаступу
У перших числах жовтня 62-я армія оборонялася на фронті довжиною 25 км і глибиною від 200 м до 2,5 км. До цього часу супротивник повністю зайняв територію міста до півдня від ріки Цариці до Купоросного й вийшов на вершину Мамаева кургану, що дозволило йому переглядати й прострілювати позиції, утримувані 62-й армією, а також переправи через Волгу
Південну частину Сталінграда (Кировский район) непохитно обороняла 64-я армія під командуванням генерала М. С. Шумилова.
У північній частині Сталінграда супротивник ціною неймовірних зусиль і величезних втрат опанував районом Орловки, поглибився на територію заводських селищ. Гітлерівці володіли територією центральної й північної частин міста: Ерманского, Дзержинського, значної частини Краснооктябрьского, Барикадного й Тракторозаводского районів. З перших чисел жовтня почалися бої за заводи «Червоний Жовтень», «Барикади» і тракторний, розташовані до півночі від Мамаева кургану
З кінця вересня вся величезна територія тракторного заводу була обійнята пожежами. Сотні німецьких літаків обрушували на нього удари з повітря. Супротивник прагнув прорватися до тракторного заводу й опанувати ім. Підступи до нього обороняла група полковника С. Ф. Горохова, а також 112-я й 308-я стрілецькі дивізії полковників И. Е. Ермолкина й Л. Н. Гуртьева. У ніч на 4 жовтня до них приєдналася 37-я гвардійська стрілецька дивізія генерала В. Г. Желудева. Збройні загони робітників також боролися за свої підприємства
Завзята боротьба йшла й за заводи «Червоний Жовтень» і «Барикади».
14 жовтня було вдень найбільш важких випробувань для захисників Сталінграда. Після потужної авіаційної й артилерійської підготовки гітлерівці кинулися на тракторний завод і завод «Барикади». На ділянці близько 5 км наступало трохи німецьких дивізій
Війська знесилених у жорстоких боях 37-й гвардійської, 95,308 і 112-й стрілецьких дивізій боролися за кожний будинок, поверх, сходову площадку. Після чотиригодинного бою німці прорвалися на територію тракторного заводу, а потім вийшли до Волги. Правий фланг 62-й армії був відрізаний від основних сил північніше ріки Мокра Мечетка, північна група 62-й армії під командуванням полковника С. Ф. Горохова, охоплена гітлерівцями із трьох сторін і притиснута до Волги, непохитно оборонялася
На території тракторного заводу жорстокі бої йшли до 18 жовтня
Більша частина солдатів і офіцерів 37-й гвардійської стрілецької дивізії, на яку впала головна вага боротьби, героїчно загинула, захищаючи завод. Залишки 37-й гвардійської й 95-й стрілецької дивізій були відведені до окраїн заводу «Барикади», де й продовжували боротьбу. Що переправилася на правий берег Волги 138-я стрілецька дивізія полковника И. И. Людникова ввімкнулася в боротьбу за селище й завод «Барикади».
Захисники Сталінграда непохитно втримували місто. У руках ворога перебували Мамаев курган, виходи до Волги в районі тракторного заводу й районі устя Цариці. Територія, займана 62-й армією, прострілювалася ворожою артилерією й мінометами, а місцями — кулеметним і автоматним вогнем. Всі міські будинки, які втримувалися радянськими воїнами, були зруйновані німецькою авіацією. Залишки їх гинули вогне.
Після виходу гітлерівців до Волги Сталінград зберіг залізничні комунікації лише на східному березі ріки. Німецька авіація своїми нальотами на залізничні колії й станції порушила військові перевезення. що направляються Тому до Сталінграда з тилу країни вантажі й війська розвантажувалися з ешелонів за 250-300 км від фронту. Далі вони перекидалися до переправ через Волгу по ґрунтових дорогах
Намагаючись ізолювати радянські війська від тилу, супротивник вів по — 16 переправам артилерійський і мінометний вогонь. Однак зв’язок Сталінграда зі східним берегом забезпечувалася інженерними військами, річковим цивільним флотом і кораблями Волзької військової флотилії. Вони переправляли на правий берег війська, озброєння, боєприпаси, продовольство, а зі Сталінграда евакуювали на лівий берег поранених солдатів і цивільне населення. Взаємодіючи з військами, що обороняли Сталінград, військова флотилія підтримувала їхнім вогнем артилерії своїх кораблів, висаджувала десантні групи
У важкій обстановці вуличних боїв захисники Сталінграда проявляли величезну мужність і стійкість. Керівною боротьбою офіцери й генерали перебували безпосередньо в зоні бою. Це дозволяло, наприклад, командуванню 62-й армії — генералові В. И. Чуйкову, члену військової ради армії К. А. Гурову, начальникові штабу армії Н. И. Крилову і їхнім соратникам — забезпечувати безперервність керування й зв’язок з військами. Командні пункти дивізій цієї армії розташовувалися в 200300 м від лінії фронту
Боротьба в Сталінграді велася вдень і вночі із крайньою жорстокістю
Оборона 62-й армії була розчленована на три основних вогнища боротьби: район Ринок і Спартановка, де боролася група полковника С. Ф. Горохова; східна частина заводу «Барикади», що втримували воїни 138-й дивізії; потім, після розриву в 400 — 600 м, ішов основний фронт 62-й армії — від «Червоного Жовтня» до пристані. Лівий фланг на цій ділянці займала 13-я гвардійська дивізія, позиції якого проходили поблизу від берега Волги. Південну частину міста продовжували обороняти частини 64-армії
Німецькі війська 6-й армії Паулюса так і не змогли опанувати всією територією Сталінграда. Яскравим прикладом стійкості його захисників була героїчна оборона Будинку Павлова.
На початку листопада на Волзі з’явився лід. Зв’язок із правим берегом порушилася, у радянських воїнів висохнули боєприпаси, продовольство, медикаменти. Однак легендарне місто на Волзі залишався непереможеним
Задум наступальної операції в районі Сталінграда обговорювався в Ставці Верховного Головнокомандування вже в першій половині вересня. «У цей час, пише маршал А. М. Василевський, у нас закінчувалися формування й підготовка стратегічних резервів, у значній частині состоявших з танкових і механізованих частин і з’єднань, збройних здебільшого середніми й важкими — 17 танками; були створені запаси іншої бойової техніки й боєприпасів
Все це дозволяло Ставці вже у вересні 1942 р. зробити висновок про можливість і доцільність нанесення рішучого удару по ворогу найближчим часом…
Під час обговорення цих питань у Ставці, у якому брали участь генерал Г. К. Жуків і я, було обумовлено, що намічуваний контрнаступ повинне містити в собі два основні оперативні завдання: одну — по оточенню й ізоляції діючої безпосередньо в районі міста основного угруповання німецьких військ і іншу — по знищенню цього угруповання. » План контрнаступу, що одержав умовну назву «Уран», відрізнявся цілеспрямованістю й сміливістю задуму. Настання Південно-Західного, Донського й Сталінградського фронтів повинне було розгорнутися на території площею в 400 кв. км. Війська, що роблять основний маневр на оточення угруповання супротивника, повинні були з боями перебороти відстань до 120-140 км із півночі й до 100 км — з півдня. Передбачалося створення двох фронтів оточення ворога — внутрішнього й зовнішнього
При виборі вирішальних ударів ураховувалося, що головне угруповання супротивника перебувало в районі Сталінграда, а її фланги на середньому плині Дону й південніше Сталінграда прикривалися в основному румунськими й італійськими військами, що володіли порівняно невисокою оснащеністю й боєздатністю. Багато італійських, румунських і угорських солдатів і офіцери в той час задавали собі питання: в ім’я чого вони гинуть у снігах Росії, удалині від своєї батьківщини?
У першій половині листопада до Сталінграда були стягнуті великі сили радянських військ, перекинені величезні потоки військових вантажів. Зосередження з’єднань і перегрупування їх усередині фронтів проводилися тільки в нічний час і ретельно маскувалися
Командування вермахту не очікувало контрнаступу Червоної Армії під Сталінградом. Ця омана підтримувалася помилковими прогнозами німецької розвідки. По деяких ознаках гітлерівці все-таки стали догадуватися про радянське настання, що готується, на півдні, але основне їм були невідомо: масштаби й час настання, склад ударних угруповань і напрямку їх ударів
На напрямках головних ударів радянське командування створило подвійну й потрійну перевагу сил. Вирішальна роль приділялася чотирьом танковим і двом механізованим корпусам
19 листопада 1942 р. Червона Армія перейшла в контрнаступ під — 18 Сталінградом. Війська Південно-Західного й правого крила Донського фронтів прорвали на декількох ділянках оборону 3-й румунської армії. Розвиваючи настання на південно-східному напрямку, рухливі з’єднання за перші два дні просунулися на 35-40 км, відбивши всі контратаки ворога. Стрілецькі з’єднання також вирішували поставлені завдання. 20 листопада перейшов у настання Сталінградський фронт. Його ударні угруповання прорвали оборону 4-й танкової армії німців і 4-й румунської армії, і в проломи, що утворилися, кинулися рухливі з’єднання — 13-й і 4-й механізовані й 4-й кавалерійський корпус
Командний пункт 6-й німецької армії виявився під погрозою удару наступаючих радянських військ, і Паульс змушений був спішно перекинути його із Глубинского в Нижне-Чирскую. Супротивника захлиснула паніка
На світанку 22 листопада в смузі настання Південно-Західного фронту передовий загін 26-го танкового корпуса, очолюваний підполковником Г. Н. Філіпповим, несподіваним ударом захопив міст через Дон у районі Калача й утримував його до приходу головних сил корпуса, забезпечивши їхню безперешкодну переправу на лівий берег ріки
23 листопада рухливі війська Південно-Західного й Сталинградкого фронтів замкнули кільце оточення навколо 6-й і частини сил 4-й танкової німецьких армій. 22 дивізії чисельністю близько 330 тис. чоловік виявилися в оточенні. Крім того, у ході настання були розгромлені великі сили румунських військ
За час із 24 листопада до середини грудня в ході завзятих боїв навколо угруповання супротивника виник суцільний внутрішній фронт оточення. Активні бойові дії велися й на величезному зовнішньому фронті, що був створений у ході наступальної операції
Спроби ліквідувати оточене угруповання з ходу не принесли очікуваних результатів. Виявилося, що був допущений серйозний прорахунок в оцінці її чисельного складу. Спочатку вважалося, що під командуванням Паулюса перебуває 85-90 тис. людина, а фактично їх було понад 300 тис. Тому ліквідація оточеного ворога вимагала ретельної підготовки
Головне командування вермахту готувалося деблокувати оточені в районі Сталінграда війська. Для рішення цього завдання супротивник створив групу армій «Дон». У її склад увійшли всі війська, що перебували до півдня від середнього плину Дону до астраханських степів, і оточене угруповання Паулюса. Командуючий був призначений генерал-фельдмаршал Манштейн. На посилення групи армій «Дон» спішно перекидалися війська з Кавказу, з-під Воронежа, Орла, а також із Франції, Польщі й Німеччини. Перед військами Південно-Західного фронту було 17 дивізій із групи армій «Дон», а 13 дивізій під командуванням генерала Гота протистояли військам 5-й ударної й 51-й армій Сталінградського фронту. Командування супротивника віддало наказ на проведення операції «Зимова гроза».
Ранком 12 грудня німецькі війська групи «Гот» перейшли в настання з району Котельникова, наносячи головний удар уздовж залізниці Тихорєцьк — Сталінград, що протистоять тут супротивникові війська 51-й армії Сталінградського фронту мали значно менше сил і засобів. Гітлерівці, маючи особливо більшу перевагу в кількості танків і авіації, прорвали радянську оборону й до вечора першого ж дня вийшли до південного берега р. Аксай. Протягом декількох днів з’єднання 51-й армії під командуванням генерал-майора Н. И. Труфанова вели запеклі бої, стримуючи натиск супротивника на північному березі р. Аксай. Користуючись перевагою сил, німці форсували цю ріку й стали просуватися до наступного рубежу — ріці Мишкова.
Між ріками Аксай і Мишкова розгорнувся запеклий танковий бій. Особливо завзята боротьба йшла за хутір Верхне-Кумский.
Котельниковская угруповання супротивника, понеся величезні втрати, все-таки прорвалася до ріки Мишкова. До оточеного угруповання Паулюса залишалося всього лише 35-40км. Однак задуми ворога так і не були здійснені
До рубежу ріки Мишкова вже підходили з’єднання 2-й гвардійської армії, які затримали подальше просування котельниковской угруповання. З ранку 24 грудня 2-я гвардійська й 51-я армії перейшли в настання. Ламаючи опір ворога, радянські війська успішно просувалися й 29 грудня очистили від німецько-фашистських військ місто й залізнична станція Котельниково. Армійська група «Гот» була розгромлена
Німецьке командування виявилося неспроможним відновити фронт на Волзі. Більш того, у ході грудневих операцій на середньому Доні й у районі Котельниково супротивник поніс величезні втрати. Війська Манштейна, зазнавши поразки, відходили в південному напрямку, за Манич.
До початку січня 1943 р. Сталінградський фронт був перетворений у Південний фронт. Його війська й Північна група військ Закавказького фронту вели наступальні дії проти німецько-фашистської групи «А». Агресивні плани гітлерівського рейха терпіли провал на всьому південному крилі радянсько-германського фронту
У Сталінградській битві розгорталися останні драматичні події
До кінця грудня 1942 р. зовнішній фронт відсунувся від оточеної під Сталінградом угруповання на 200-250 км. Кільце радянських військ безпосередньо охоплює супротивника, становило внутрішній фронт. Територія, що займав ворог, становила 1400 кв. км.
Супротивник, опираючись на сильну й глибоку оборону, завзято пручався. Наявність аеродромів у районі «казана» дозволяло йому приймати літаки. Однак приреченість оточеного угруповання з кожним днем ставало усе більше очевидною. Верховне командування вермахту, незважаючи на безперспективність опору оточеного угруповання, продовжувало вимагати боротьби «до останнього солдата».
Радянське Верховне Головнокомандування вирішило, що прийшов час для нанесення завершального удару. Із цією метою був розроблений план операції, що одержала умовну назву «Кільце». Проведення операції «Кільце» покладало на війська Донського фронту, яким командував К. К. Рокоссовский.
Необхідно було силою змусити скласти зброю й північну групу військ супротивника, тому що її командуючий генерал Штреккер відхилив речення окапитуляции.
1 лютого на супротивника з ранку були завалені потужні удари артилерії й авіації. На багатьох ділянках, займаних гітлерівцями, з’явилися білі прапори
2 лютого 1943 р. північна група військ, оточена в заводському районі Сталінграда, також капітулювала. Понад 40 тис. німецьких солдатів і офіцерів на чолі з генералом Штреккером склали зброю
Бойові дії на березі Волги припинилися
При ліквідації оточеного угруповання з 10 січня по 2 лютого 1943 р. війська Донського фронту під командуванням генерала К. К. Рокосовского розгромили 22 дивізії супротивника й понад 160 частин посилення й частин обслуговування. 91 тис. гітлерівців, у тому числі понад 2500 офіцерів і 24 генерала, були взяті в полон. У цих боях супротивник втратив понад 147 тис. солдатів і офіцерів
Над Волгою й руїнами Сталінграда не чутно стало розривів снарядів і бомб
З ліквідацією ворожого угруповання в районі Сталінграда грандіозна епопея на Волзі завершилася блискучою перемогою Радянського Союзу. Історичне значення цієї битви величезно. Вона внесла вирішальний вклад у досягнення докорінного перелому в ході другої світової війни, визначивши неминучу поразку гітлерівської Німеччини й усього блоку фашистських держав
У ході Сталінградської битви Червона Армія розгромила п’ять армій фашистської Німеччини і її союзників: дві німецькі, дві румунські й одну італійську
Під впливом Сталінградської битви відбулися великі зміни в міжнародній обстановці. Загибель добірних військ вермхата під Сталінградом викликала серед населення Німеччини моральний занепад. У країні був оголошений 3-хдневний жалоба. Усе більше німців стало думати про те, що фашисти ведуть країну кгибели.
Поразка вермахту під Сталінградом прискорило розпад гітлерівської коаліції: з її вийшла Італія, назрівали внутреполитические кризи в Угорщині, Румунії й серед інших союзників гітлерівської Германії
Разом з тим перемога радянських військ на Волзі викликала новий підйом національно-визвольної боротьби в країнах, поневолених фашистськими агресорами
Радянські Збройні Сили в ході Сталінградської битви виявили масовий героїзм, показали своя перевага над гітлерівським вермахтом. Опираючись на всенародну підтримку, на міцний тил і невичерпні ресурси соціалістичної держави, Червона Армія не тільки витримала натиск небезпечного й сильного супротивника, але й у ході оборонних боїв підсилила свою міць, а потім домоглася докорінного перелому у важкій боротьбі
НАРОД МІЖ СТАЛИНИЗМОМ І ФАШИЗМОМ
У результаті величезних зусиль і активної діяльності мас радянських людей, з’єднання їхнього ентузіазму й особистої зацікавленості в переможному результаті війни, організаторської діяльності уряду, радянських, військових, наукових і інших організацій у ході війни вдалося локалізувати негативні наслідки адміністративних методів керування й забезпечити створення єдиної, добре злагодженої — 22 системи взаємодії фронту й тилу
30 червня 1941 р. був утворений Державний Комітет Оборони
Основна увага була звернена на зміцнення армії. Радянські Збройні Сили в боях вимотували й знекровлювали сили ворога
Одночасно йшов процес розгортання й нарощування військової моці нашої країни. Однак існуюча тверда централізація в умовах війни позбавляла систему керування гнучкості, обмежувала можливості обліку конкретних умов, сковувала ініціативу
Питання про те, якою ціною дісталася перемога, виникав давно, Не можна сказати, що в період воїни зовсім не говорилося опотерях.
Накази містили фразу: «Вічна слава полеглим героям… «. Однак число їх ретельно обходилося мовчанням, повідомлялося тільки про колосальні втрати німців. По закінченні війни Наркомат оборони СРСР, порушивши моральну традицію цивілізованих народів, не опублікував поіменних списків загиблих і полонених. Спочатку згадувалося про 7 мільйони загиблих. Хрущев назвав число 20 млн., Брежнєв більше 20 млн. В останні роки радянські вчені називають уже цифру 27 млн., однак і її, здається, не можна вважати остаточної
Далеко не вивчені й величезні матеріальні витрати СРСР. Не здійснений і порівняльний аналіз матеріальних втрат держав, що брали участь ввойне.
Так чому ж ціна перемоги радянського народу виявилася настільки неимоверно високою? Головна з так званих «внутрішніх причин» це диктат і некомпетентність керівництва підготовкою країни й веденням війни з боку Сталіна й ряду його найближчих радників. Під час війни ці негативні прояви підсилилися. Але поряд з ними й всупереч їм з кожним роком війни росли досвід і професіоналізм командирів і червоноармійців, розвивалася ініціатива трудівників тилу
По-друге, незадовго до війни було необґрунтовано репресоване близько 40 тис. командирів Червоної Армії, причому переважно тих, хто розділяв передові воєнно-стратегічні погляди. «Без тридцять сьомого року, — на думку маршала А. В. Василевського, — можливо, і не було б взагалі війни в сорок першому голів». Серед безвинно загиблого минулого найбільші воєначальники: Тухачевский, Блюхер, Егоров, Якир, Уборевич, Корк, Ковтюх, Федько, Уншлихт, Дибенко, ейдеман, Гамарник і багато хто інші. Таких втрат командного складу в настільки короткий строк наша армія не мала навіть у період війни. У результаті до початку війни тільки 7% командирів наших Збройних Сил до початку — 23 війни тільки 7% командирів наших Збройних Сил мали вище утворення, а 37% не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військових закладах
Репресії заподіяли величезна шкода радянській військовій науці, що у передвоєнні роки інтенсивно розвивалася. Були арештовані багато провідних конструкторів військової техніки: Туполев, Корольов, Клейменов, Лангемак, Глушко, Гороховский, Полікарпов, Архангельський, Сухий і др.
На початку війни Червона Армія, зазнавши поразки, змушена була відступати в глиб країни, несучи важкі втрати. Сталін пояснював це фактором раптовості нападу Німеччини. У якому змісті можна вважати напад раптовим?
З вересня 1940 р. стали надходити (з Англії, Швеції, Японії й інших країн) дані про плани Гітлера й підготовці Німеччини до війни проти СРСР. Разведуправление Генерального штабу РККА вчасно розкрило політичні плани й стратегічні задуми гітлерівської Німеччини й доповіло про їх військово-політичному керівництву СРСР. Про реакцію керівництва країни на дані військової розвідки свідчить заяву ТАСС від 14 червня 1941 р., у якому говорилися: «Слухи про те, що СРСР готується до війни з Німеччиною, є брехливими й провокаційними… «. Навіть самі останні передвоєнні дні реакція уряду на повідомлення військової розвідки була негативною. На повідомлення військового аташе у Франції від 21 червня 1941 р., що нападу варто очікувати 22 червня, є резолюція Сталіна: «Ця інформація є англійською провокацією. Дізнайтеся, хто автор цієї провокації, і покарайте його», Настільки ж категоричної була й резолюція Берии на документі, датована 21 червня 1941 р.: «Секретних співробітників «Яструби», «Кармен», «Вірного» за систематичну дезінформацію стерти в табірний пил… Інших строго попередити».
«Раптовість» нападу Німеччини привела до шоку радянське керівництво. У перші дні війни Сталін перебував, по оцінці адмірала Й.
С. Исакова, у стані, близькому до прострації. Гинули цілі армії, а він усамітнився на дачі в Кунцево. Щось подібне повторилося зі Сталіним і в жовтні-листопаді 1941 г., коли в нього, за свідченням Жукова й Микояна, виникло рішення про здачу Москви й зондуванні відносин з Німеччиною. Таким чином, «раптовість» нападу Німеччини в першу чергу можна пояснити політичною короткозорістю Сталіна і його оточення
ВИСНОВОК
Низький рівень професіоналізму радянського керівництва в умовах війни привів до гасла «Перемога за всяку ціну! «. Йому були підпорядковані накази 270 (1941 р.) і 227 (1942 р.) . Перший з них повідомляв «зрадниками» всіх військовослужбовців Червоної Армії, що потрапили в полон, хоча переважна більшість із них виявилося в полоні з вини командування. Ще більш твердим був другий наказ — «Ні кроку назад! «, що з’явився після поразки під Ленінградом, у Криму й під Харковом. За цим наказом були уведені штрафні батальйони. Наказ забороняв будь-який відхід, що вело до нових безрозсудних втрат
Відомо, що в нашій країні немає сім’ї, у якій не було б Жертв війни. СCCP втратив десятки мільйонів найбільш активних і дієздатних громадян. Плани фашистської Німеччини післявоєнного пристрою миру не залишали ніяких сумнівів у проведенні політики геноциду стосовно народів Радянської Росії. Ще до нападу на СРСР гітлерівцями передбачалося розчленовування європейської території нашої країни на чотири частини й створення там нових держав. Надалі ці державні утворення планувалося включити до складу германського рейха. землі, Що Звільнилися, уже в ході війни планувалося заселити німцями й представниками родинних народів
Серед джерел нашої перемоги у Великій Вітчизняній війні на перший план справедливо висувається масовий геноцизм радянських людей, Однак у книгах він дотепер представляються як подвиги окремих особистостей. На наш погляд, варто звернути увагу на головне — на колективний подвиг частин, з’єднань, заводів, колгоспів, радянських учених. Це — героїзм іншого роду — тривала й важка ратна праця мільйонів червоноармійців в умовах постійної смертельної небезпеки, беззавітна праця мільйонів робітників, селян, службовців, науково-технічної інтелігенції при граничній напрузі духовних і фізичних сил, часто в умовах голоду й холоду
ЛІТЕРАТУРА
1) Урок дає історія. Москва, политиздат 1989 г.
2) Журнал Комуніст. 6 номер, 1990 г.
3) Історія СРСР
4) Воєнно-історичний журнал. 2 номер, 1991 г.