Настасья Пилипівна — «горда красуня» і «ображене серце» Ідіот Достоєвський Ф. М

Настасья Пилипівна - «горда красуня» і «ображене серце» Настасья Пилипівна - одна з головних героїнь роману Ф. М. Достоєвського "Ідіот". У її образі переплітаються дві лінії, з яких одна зводиться до формули "горда красуня", а інша - до формули "ображене серце". У семирічному віці героїня осиротіла й виховувалася в селі багатого поміщика Тонкого, котрий, коли їй минуло шістнадцять років, зробив її своєю коханкою. Переїхавши в Петербург, боязка й замислена дівчинка перетворюється в сліпучу красуню, в "незвичайну й несподівану істоту", одержиме гордістю, мстивістю й презирливою ненавистю до своєму "благодійникові".

Так перед читачами виникає образ гордої й норовливої дівчини, що усе, що не робить, робить лише "зі злості". "Ви горді, Настасья Пилипівна", - говорить князь Мишкін, - "але, може бути, ви вже до того нещасні, що й дійсно виновною себе вважаєте... Я давеча ваш портрет побачив і точно знайому особу довідався". Автор мистецьки підготував зустріч цих двох "образів чистої краси". Спочатку князь чує про Настасье Пилипівну, потім три рази розглядає її портрет. "Так це Настасья Пилипівна? - промовив він, уважно й цікаво подивившись на портрет.

- Дивно гарна!" На портреті була зображена дійсно "незвичайної краси жінка". При першому погляді князь бачить тільки красу, а при другому зауважує її борошно й сум. "Дивна особа", - говорить він, - "особа веселе, а вона адже жахливо страждала, а? Про це ока говорять, от ці дві кісточки, дві крапки під очами, на початку щік.

Це горда особа, жахливо горде..." "Горду красуню" постійно намагаються продати. Один мріє купити її любов за сто тисяч, іншому пропонують за неї сімдесят п'ять. Але князь Мишкін кидається неї рятувати - він пропонує їй свою руку. Як зацькований звірок, Настасья Пилипівна починає метатися між шанувальниками. Вона жадає порятунки.

Але їй чи, наложниці Тоцкого, мріяти про щастя із князем? Їй чи, "рогожинской", бути княгинею? Вона впивається ганьбою й спалює себе гордістю. Із церкви, у вінчальному платті, тікає від Мишкіна й покірно підставляє себе під ніж Рогожина.

Достоєвський створив зі своєї героїні "образ чистої краси", полонений "князем миру цього" і в глибині душі рятівника, що чекає. Однак героїня так і не дочекалася його. Злий дух розпалює у вигнанниці гордість і свідомість винності, тим самим штовхаючи її на загибель. Мишкін же намагається врятувати її, але не знає як. Він думає, що словами начебто "ви не винуваті" розіб'є окови її зла, що обплутало. Але Настасья Пилипівна усвідомить своє падіння й жадає спокути гріха, а князь постійно їй, занепалої, говорить про її ж безгрішність. І на зло йому красуня їде з Рогожиним. "А тепер я гуляти хочу, я адже вулична".

Доля Настасьи Пилипівни надзвичайно трагична. Вона "опоганена", принижена, збуджує в більшості навколишніх нечистих і злих почуттів: марнославство в Гани, хтивість у Топкого й Епанчина, почуттєву пристрасть у Рогожина. Любов князя не рятує, а тільки губить її. Полюбивши його, Настасья Пилипівна стратить себе, "вуличну", і свідомо йде на смерть. Мишкін знає, що вона гине через. його, але намагається переконати себе, що це не так, що, "може, Бог і влаштує їх разом". Він жалує її, як "нещасну божевільну", але любить іншу - Аглаю. Однак, коли суперниця ображає Настасью Пилипівну, князь не може винести її "розпачливої божевільної особи" і із благанням говорить Аглаї: "Хіба це можливо!

Адже вона... така нещасна!". Тепер Настасья Пилипівна не може більше помилятися. Жалість князя - не любов і любов'ю ніколи не була.

От чому Рогожин у фінальній сцені приводить Мишкіна до її смертного ложа. Удвох бодрствуют вони над тілом убитої, вони - спільники: вони обоє вбили її своею "любов'ю". Все своє життя ця "незвичайної краси жінка" була нещасна й самотня, з малого років вона знала, що таке страждання, гіркота й біль. Так, начебто б і не бажаючи того, що оточувало її суспільство загубило на цій землі одну з "гордих красунь" з "ображеним серцем".

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector