Нова людина в оповіданнях М. М. Зощенко, хто він? Страждання «маленької людини» — тема не нова в російській літературі. Вона в повному обсязі була представлена в геніальних утворах Гоголя, Достоєвського, Чехова. Серед літературних героїв прози 20-х років особливе місце займають персонажі оповідань М. М. Зощенко. Його оповідання продовжують проблематику добутків про «маленьку людину», що бере початок з гоголівської «Шинелі». Однак це зовсім інший погляд, інше трактування старої теми в умовах, що змінилися. Зощенко створив новий для російської літератури тип героя — радянської людини, що не одержало утворення, що не має навичок духовної роботи, що не володіє культурним багажем, але прагнучого стати повноправним учасником життя, зрівнятися з «іншим людством». Рефлексія такого героя робила разюче смішне враження. Для того щоб представити центрального героя оповідань Зощенко, необхідно «скласти» його портрет з тих дрібних рисок, які розсіяні по окремих оповіданнях.
Більша тема в Зощенко розкривається не в одному добутку, а у всій його творчості, як би вроздріб. Герої Зощенко перебувають у гущавині життя, вони знають її напам’ять, знають, чого чекати й чого боятися. Вони — її складові, з них складається цей клас. Саме в тім, як Зощенко живописует це життя, дотошно описує самі дивовижні ситуації, але в той же час природні, рідних і близькі для його героїв, і виражається його авторська позиція. В оповіданнях Зощенко злість не виходить на перший план. Вона перебуває як би між блискучими рядками, що описують страшну побутову ситуацію — наприклад, бійку за їжачок для чищення примусів («Нервові люди»).
Чудово обрисовуючи ситуацію, письменник, здавалося б, не виявляє обурення; здається, що він щиро симпатизує своїм героям. Вони задоволені життям, і для автора це страшна, убивча характеристика. Це вже досить страшно, хоча б тому, що цей сюжет, як і більшість сюжетів Зощенко, — правдивий. Він дивиться на бійку очами людини, для якого це нормальний, природний епізод повсякденного життя. Прийом, яким користується М. Зощенко — абсурд. Смішним робиться те, над чим сміятися не коштує Шофер Егоров з оповідання «Весела гра» терпить принизливе звертання з боку свого партнера по більярду. Як штраф за програш той пропонує відрізати йому вуси. Егоров погоджується, і це здається диким всім присутнім.
З’ясовується, що характер взаємин гравців «запрограмований» уже їхнім місцем на службово-ієрархічних сходах. Показово навіть їхнє звертання друг до друга: Егорова до партнера — на «ви» і по ім’ю-по батькові; егоровского партнера — винятково на «ти» і на прізвище. Що виграв говорить: «Іншої там змушує шофера чекати на морозі третя година. А я к людям гуманно підходжу. Це шофер з нашої установи, і я його зазавжди в тепло беру. Я до нього не свисока ставлюся, а я з ним по-товариському на більярді граю. Учу його й маленько караю.
І що тепер до мене чіпляються — я просто не зрозумію». Він і справді не розуміє, оскільки переконано у своїй шляхетності. Цікаво, щоправда, представити його з ким-небудь із вищестоящих начальників. А що ж почуває той самий «маленька людина», у цьому випадку шофер Егоров? Що відбувається в його душі? Переживає він або звик до подібного роду хамству, що стало природним у радянських установах?
А може бути, радується, що його не змушують мерзнути на вулиці й беруть «у тепло»? Навіть якщо так, однаково ця радість — трагедія. Трагедія людини, що превратились у незначність через недбале й образливе відношення до нього навколишніх. Оповідання «Історія хвороби» починається так: «Відверто говорячи, я волію хворіти будинку. Звичайно, слів ні, у лікарні, може бути, світлішай і культурней. І калорійність їжі, може бути, у них більше передбачена.
Але, як говориться, удома й солома едома». Хворого з діагнозом «черевний тиф» привозять у лікарню, і перше, що він бачить у приміщенні для реєстрації знову вступників, — величезний плакат на стіні: «Видача трупів від 3-х до 4-х». Ледь оправившись від шоку, герой говорить фельдшерові, що «хворим не доставляє інтересу це читати». У відповідь же він чує: «Якщо…
ви поправитеся, що навряд чи, тоді й критикуйте, а то ми дійсно від трьох до чотирьох видамо вас у вигляді того, що отут написано, отоді будете знати». Далі медсестра приводить його у ванну кімнату й пропонує залізти у ванну, де вже купається якась баба. Здавалося б, медсестра повинна вибачитися й відкласти на час процедуру «купанья». Але вона звикла бачити перед собою не людей, а пацієнтів. А з пацієнтами що церемонитися? Вона спокійно пропонує йому залізти у ванну й не обертати на бабу уваги: «У неї висока температура, і вона ні на що не реагує. Так що ви роздягайтеся без зніяковілості».
На цьому випробування хворого не закінчуються. Спочатку йому видається халат не на зріст. Потім, через кілька днів, уже почавши видужувати, він занедужує коклюшем. Усе та ж медсестра його повідомляє: «Напевно, ви підхопили заразу із сусіднього флігеля. Там у нас дитяче відділення. І ви, напевно, необережно поїли із приладу, на якому їла коклюшна дитина». Дуже характерно: винуватий не той, хто відповідає за чистоту приладу, а той, хто з її «їсть».
Коли ж герой остаточно поправляється, йому ніяк не вдається вирватися з лікарняних стін, тому що його, то забувають виписати, то «хтось не прийшов, і не можна було відзначити», те весь персонал зайнятий організацією руху дружин хворих». Нарешті, уже після того як хворий все-таки залишає лікарню, будинку його чекає останнє випробування: дружина розповідає, як тиждень назад вона одержала з лікарні повідомлення (пізніше з’ясувалося, послане помилково) з вимогою: «Після одержання цього терміново з’явитеся за тілом вашого чоловіка». «Історія хвороби» — одне з тих оповідань Зощенко, у яких зображення брутальності, крайньої неповаги до людини, щиросердечній черствості доведено до межі. Людина, виписуючись із лікарні, радується вже тому, що залишився живий, і, згадуючи лікарняні умови, воліє «хворіти будинку». Він хоче відчути себе нормальним, повноправним учасником життя, щоб до нього ставилися як до людини, а не просто пацієнтові Ще один яскравий приклад нової людини, це герой «Аристократки». Чоловік захопився однією особою в «фільдекосових панчохах і капелюшку».
Поки він «як особа офіційне» навідувався у квартиру, а потім гуляв по вулиці, випробовуючи незручність тому, що доводилося приймати даму під руку й «волочитися, що щука», усе було відносно благополучно. Але коштувало героєві запросити аристократку в театр, «вона й розгорнула свою ідеологію в повному обсязі». Побачивши в антракті тістечка, аристократка «підходить розпусною ходою до блюда й цоп із кремом і жере». Дама з’їла три тістечка й тягнеться за четвертим.
«Отут ударила мені кров у голову. — Ложі, — говорю, — взад! » Після цієї кульмінації події розгортаються лавинообразно, втягуючи у свою орбіту все більше число діючих осіб. Як правило, у першій половині зощенковской новели представлені один-два, іноді — три персонажі. І тільки тоді, коли розвиток сюжету проходить вищу крапку, коли виникає потреба й необхідність типізувати описуване явище, сатирично його загострити, з’являється більш-менш виписана група людей, порию юрба. Так і в «Аристократці».
Чим ближче до фіналу, тим більше число осіб виводить автор на сцену. Спочатку виникає фігура буфетника, що на всі запевнення героя, що пекуче доводить, що з’їдено тільки три штуки, оскільки четверте тістечко перебуває на блюді, «тримається індиферентно». «- Немає, — відповідає, — хоча воно й у блюді перебуває, але надкус на їм зроблений і пальцем зім’яте». Отут і аматори-експерти, одні йз яких «говорять — надкус зроблений, інші — немає». І, нарешті, притягнута скандалом юрба, що сміється побачивши невдачливого театрала, що судорожно вивертає на її очах кишені із усіляким барахлом.
У фіналі знову залишаються тільки дві діючі особи, що остаточно з’ясовує свої відносини. Діалогом між ображеною дамою й незадоволеним її поводженням героєм завершується оповідання. «А в будинку вона мені й говорить своїм буржуйським тоном: — Задоволене свинство з вашої сторони. Які без грошей — не ездют з дамами. А я говорю: — Не в грошах, громадянка, щастя. Вибачте на слові». Як бачимо, обидві сторони скривджені. Причому й та, і інша сторона вірить тільки у свою правду, будучи твердо переконана, що не права саме противна сторона. Але ж вони обоє всього лише хотіли відчути повагу до себе, що прямо є характеристикою героїв Зощенко.
Куди б не прийшла «маленька людина», вона скрізь почуває себе приниженим: у магазині, у поліклініці, у жилконторе. Тому що в ньому бачать кого завгодно — покупця, пацієнта, відвідувача, але не людини. Що ж йому залишається? Упокоритися? Або зненавидіти всіх і вся? Гіркий писав, що страждання «для великої кількості людей було й залишається улюбленою їхньою професією. Ніколи ще й ні в кого страждання не збуджувало почуття бридливості.
Страждання — ганьба миру, і потрібно його ненавидіти для того, щоб винищити». М. М. Зощенко ненавидів страждання. Він всіма силами намагався висміяти його, щоб допомогти «маленьким людям» перебороти своє рабське положення й відчути повага до самих себе. І тоді — хто знає! — може бути, і інші побачать у них не «маленьких», а «більших» людей Читаючи оповідання Зощенко, ми пізнаємо психологію людини, що привикли до свого незначного положення в суспільстві, до того, що його доля — ніщо в порівнянні з будь-якою інструкцією, наказом або параграфом.
Коли до людини перестають ставитися як до мислячої, оригінальної особистості, він поступово втрачає почуття самоповаги. Звідси його преклоніння перед посадовими особами, підлесливе запобігання перед тими, від кого він залежить і невір’я в безкорисливість ближнього.