Новий роман м. Гончарова, як це відомо всякому, хто прочитав його в «Вітчизняних записках», розпадається на два нерівні відділи. Під первою частиною його, якщо не помиляємося, підписаний 1849 рік, під іншими трьома 1857 і 58 9. Отже, майже десять років відокремлюють первісний, великотрудний і ще не що цілком вишукався задум від його зрілого здійснення. Між Обломовим, що безжалісно мучить свого Захара, і Обломовим, закоханим в Ольгу, може, лежить ціла прірва, який ніхто не має сил знищити. Наскільки Ілля Ілліч, що валяється на дивані між Алексєєвим і Тарантьевим, здається нам заплесневшим і майже бридким, настільки той же Ілля Ілліч, саму руйнуючу любов вибраної їм жінки й плачучий над уламками свого счастия, глибокий, зворушливий і симпатичний у своєму смутному комізмі. Риси, що лежать між цими двома героями, наш автор не був у силах згладити. Всього його старання в цій частині пропали даром — як всі художники по натурі, наш автор неспроможний скрізь, де потрібна роблена робота: тобто згладжування, притягання, пояснення, одним словом, те, що легко дається талантам звичайним. Попрацювавши й важко попрацювавши над невозможною задачею, м. Гончарів нарешті переконався, що йому не згладити риси, нами зазначеної, не завантажити прірви, що лежить між двома Обломовими. На прірві цієї лежала одна planche de salut {букв.: дошка порятунку (фр.).}, одна перехідна дошка: винятковий Сон Обломова. Всі зусилля додати до неї що-небудь виявилися марними, пропасти залишалася колишньою прірвою. Убедясь у цьому, автор роману махнув рукою й підписав під первою частиною роману всі пояснюючу цифру 49 року. Цим він висловив своє положення й відверто віддавав себе як художника на суд публіки. Успіх «Обломова» був йому відповіддю — читач прощала недосконалості частки за насолоди, доставлені йому цілим утвором. Не будемо ж і ми надмірно вимогливими, а краще скористаємося розпаданням роману на дві частини, щоб по обох простежити цікавий процес творчості, виданий нам із приводу самого Обломова й обломовщини, його навколишньої
Немає ніякого сумніву в тім, що перші відносини поета до могутнього типу, що завладели всіма його помислами, були спочатку далеко не дружніми відносинами. Не пещення й не любов зустрів Ілля Ілліч, ще не созрелий, ще не живий Ілля Ілліч, у душі свого художника. Час перед 1849 роком не було часом поетичної незалежності й безпристрасності в поглядах; при всій самостійності м. Гончарова він все-таки був письменником і сином свого часу. Обломів жив у ньому, займав його думки, але ще був своєму поетові у вигляді явища негативної, гідного страти й часом майже ненависного. У всіх перших розділах роману, до самого «Сну», м. Гончарів відверто виводить перед нами того героя, що йому позначався колись, того Іллю Ілліча, що представлявся йому як виродливе явище виродливого російського життя. Цей Обломів embrio {правильно: embryo — у зародковому стані, у зародку (англ.).} досить оброблений, досить об’єктивний для того, щоб діяти на два або на три томи, досить вірний для того, щоб освітити собою багато темних сторін сучасного суспільства, але, боже мій, як далекий від теперішнього, серцю милого Обломова, цей засалений, нескладний шматок м’яса, що носить теж ім’я Обломова в перших розділах роману! Яким егоїзмом потворного холостяка просочене ця істота, як воно мучить всіх його навколишніх, як оскорбительно-равнодушно воно до всього принизливого, як вороже до того, що тільки виходить із його вузенької сфери. Зла й противна сторона обломовщини вичерпана вся, але де ж її згодом, що виявилася поезія, де її комічна грація, де її відверта свідомість своїх слабостей, де її примирна сторона, що заспокоює серце й, так сказати, узаконяющая незаконне? В 1849 році при дидактичних прагненнях словесності й при вкрай стиснутій можливості проявляти ці прагнення Обломів embrio міг би захопити собою читача й цінителя. Які громи металися б на нього критиками, які похмурі толки пролунали б про середовище, що народжує Обломових! М. Гончарів міг би з’явитися викривачем тяжких недуг суспільних усім на втіху й навіть до невеликої користі людей, що прагнуть поліберальничати, не піддаючись великої небезпеки, і показати дуля суспільству в надії на те, що дуля цей саме не буде примічений тими, хто не любить показаних дуль. Але подібного успіху нашому авторові було б занадто мало. Відразливий і непросвітлений поезиею, Обломів не задовольняв ідеалу, стільки часу ним носиться в серце. Голос поезії говорив йому: іди далі й шукай глибше. «Сон Обломова»! — цей великолепнейший епізод, що залишиться в нашій словесності на вічні часи, був першим, могутнім кроком до з’ясування Обломова з його обломовщиною. Романіст, що жадає розгадки питанням, занесеним у його душу його ж створенням, зажадав відповіді на ці питання; за відповідями звернувся він до того джерела, до якого жодна людина із щирим даруванням не звертається дарма. Йому потрібно було нарешті довідатися, через яку ж причину Обломів володіє його помислами, отчого йому милий Обломів, через що він незадоволений первісним об’єктивно вірним, але неповним, що не висловлює його помислів Обломовим. Кінцевого слова на свої коливання м. Гончарів став випитувати в поезії російського життя, у своїх спогадів дитинства й, роз’ясняючи минуле життя свого героя, з усією свободою поринув у ту сферу, що неї оточувала. Слідом за Пушкіним, своїм учителем, за прикладом Гоголя, свого старшого товариша, він ласкаво поставився до життя дійсної й відніс не дарма. «Сон Обломова» не тільки освітив, усвідомив і розумно опоетизував всю особу героя, але ще тисячью невидимих скріп зв’язав його із серцем кожного російського читача. Щодо цього «Сон», сам по собі разючий як окреме художнє створення, ще більше вражає своїм значенням у всьому романі. Глибокий по почуттю, його що вселило, світлий за змістом, у ньому ув’язненому, він в один час і пояснює й просвітлює собою та типова особа, у якому зосереджується інтерес усього добутку
Обломів без свого «Сну» був би створенням незакінченим, не рідним усякому з нас, як тепер, — «Сон» його роз’ясняє всі наші здивування й, не даючи нам жодного голого тлумачення, велить нам розуміти й любити Обломова. Потрібно чи говорити про чудеса тонкої поезії, про променисте світло правди, за допомогою яких відбувається це зближення між героєм і його цінителями. Отут немає нічого зайвого, отут не знайдете ви неясної риси або слова, сказаного попусту, всі дріб’язки обстановки необхідні, усі законні й прекрасні. Онисим Суслов, на ґанок якого можна було потрапити не інакше, як ухватясь однією рукою за траву, а другою за покрівлю хати, — люб’язний нам і необхідний у цій справі з’ясування. Заспаний челядник, що дме спросонья на квас, у якому сильно ворушаться потопаючі мухи, і собака, визнаний бешеною за те тільки, що кинулася бігти від людей, тих, що зібралися на неї з вилами й сокирами, і нянька, що засипає після жирного обіду з передчуттям, що Ильюша піде зачіпати козла й лазити на галерею, і сотня інших чарівних, миерисовских подробиць10 тут необхідні, тому що сприяють цілості й високій поезії головного завдання. Отут спорідненість м. Гончарова із фламандськими майстрами б’є в очі, позначається у всякому образі. Або для дозвільної потіхи всякі художники, нами згадані, нагромаджували на своє полотно безліч дрібних деталей? Або по бідності уяви вони витрачали жар цілої творчої години над який-небудь травкою, цибулиною, болотною купиною, — на яку падає промінь заходу, мереживним комірцем на камзолі гладкого бургомістра? Якщо так, то отчого ж вони великі, чому вони поетичні, чому деталі їхніх створень злиті із цілістю враження, не можуть бути відірвані від ідеї картини? Як же відбулося, що ці щирі художники, так зіркі на поезію, що настільки освітили, що опоетизували життя свого рідного краю, кидалися в дріб’язку, сиділи над подробицями? Видно, у названі нами дріб’язках і подробицях таїлося щось більше, ніж про тім думає інший короткозорий укладач хитрих теорій. Видно, праця над деталями був необхідний і важливий для уловлень тих вищих завдань мистецтва, на яких усе ґрунтується, від яких усе харчується й виростає. Видно, творячи малу частковість, художник недарма віддавався їй всієї душою своею, і, мабуть, творчий дух його відбивався у всякій подробиці потужного добутку, так, як сонце відбивається в малій краплі води — за словами оди, що ми вчили напам’ять ще дітлахами11.