Твір по літературі: Образ автора в романі Герой нашого часу Мені життя все якось коротко. І все боюся, що не встигну я здійснити чогось. (Лермонтов «Монолог») Ім’ям М. Ю. Лермонтова відкривається нова сторінка російської літератури. Щоб правильно зрозуміти характер Лермонтова, необхідно знати політичну обстановку, що зложилася в Росії в 30-е роки XIX століття, тому що вона дуже вплинула на формування Лермонтова як Людини. Микола 1, що розправився жорстоко з декабристами, намагався з коренем вирвати їхньої ідеї. Молоде покоління не могло виступити проти царського режиму, але, незважаючи на реакцію, кращі люди 30-х років продовжували боротися, і серед них першим був Лермонтов. Мотиви избранничества й жертовності звучать майже у всіх віршах Лермонтова, цю же тему він розкриває й в «Герої нашого часу». Як часто в лірику Лермонтова й у роздумах Печорина ми зустрічаємо сумне визнання того, що люди їхнього покоління — це худі плоди, до часу дозрілі, які не радують око.
Ми говоримо, що Печорин — типові герої 30-х років, значить і в Лермонтові є щось від Печорина. Як перегукуються слова Печорина про те, що він нехтує життя, з лермонтовскими словами: «Але долю я й мир нехтую», тому-те в «Герої нашого часу» ми так виразно чуємо голос автора Що загального в Лермонтова з його героєм Печориним? Безсумнівно, що вони були близькі, адже їм довелося жити в неймовірно важке й лихоліття. Вони жили в епоху «безвременья», що породила страшну хворобу.
Хвороба ця полягала в тому, що в умовах самодержавно-поліцейської держави «сили неосяжні», що дрімали в молодому поколінні, не могли знайти собі гідного застосування. Люди, обдаровані від природи розумом і волею живий, і норовливою головою, і серцем, полум’ян і ніжним», гостро переживали цю трагедію. У міркуваннях Печорина нав’язливо звучить мотив людини, прикутого до чиновницького стола, змушеного все століття залишатися титулярним радником. Згадаємо, що вже в ранніх віршах Лермонтова чуються гіркі скарги на життя, «де стогне людина від рабства й ланцюгів», а в зрілі роки поет вкладає у вуста колишнього солдата, що розповідає про героїзм російських воїнів при Бородіні, гіркий докір: «Богатирі — не ви», звернені до однолітків поета.
Про їх, про своїх сучасників Лермонтов писав: Сумно я дивлюся па наше поколенье: Його прийдешнє иль порожньо, иль темно. Меж тим, під тягарем познанья й сомненья В бездіяльності зостариться воно Лермонтов довів, що він має право дорікати своє покоління в бездіяльності, зобразивши головного героя типовим представником тих юнаків, які спочатку вступили в конфлікт із суспільством, а потім уже не намагалися боротися проти сталого порядку, вони видихнули й не мали досить сил, щоб боротися Печорин — це плід уяви самого автора, а як будь-який автор, волею .або неволею через свого героя виражає свої таємні думки, свою життєву позицію, якщо навіть погляди їх розходяться. Зображуючи портрет Печорина, Лермонтов мимоволі загалом дав свій власний портрет. Іван Тургенєв у своїх літературних спогадах пише про Лермонтова: «У зовнішності Лермонтова було щось лиховісною й трагічне, якийсь похмурою й недоброю силою, замисленою презирливістю й пристрастю віяло від його особи, від його більших, нерухомо-темних очей. Їхній важкий погляд дивно не согласовивался з вираженням майже дитячих ніжних і губ, що видавалися,». Майже таке вираження було й у Печорина. Протиріччя очей і рота — особливість його зовнішнього вигляду Лермонтов був вище й глибше свого героя.
Тургенєв вірно розгадав причини тяжкого смутку, що млоїла поета: «Внутрішньо Лермонтов нудьгував глибоко: він задихався в тісній сфері, куди його вштовхнула доля». Печорин теж нудьгує у світському суспільстві, воно його навіть не забавляє. У чому суть трагедії Лермонтова й Печорина? Мені здається, цю думку добре виразив Герцен, він писав у своїй книзі «Про розвиток революційних ідей у Росії»: «Нам дають велике утворення, нам прищеплюють бажання, прагнення, страждання сучасного миру й нам кричать: «Залишайтеся рабами, німими, бездіяльними, або ви загинули». Той же лемент душі втримується й у вірші Лермонтова «Монолог»: «До чого глибокі познанья, спрага слави, талант і палка любов волі, коли ми їх ужити не можемо?… И нам гірка остилой життя чаша, і вуж ніщо душі не веселить». У статтях про Лермонтова, написаних після його смерті, багато говорилося про його «демонізм», про тугу, про сум, про розпач самотньої душі.
Таким був і Печорин. Щось демонічн і фатальне відчувається в його натурі. Він нещасний, і сам приносить людям нещастя, це як заразна хвороба, від якої нікуди не піти. Печориних була більшість у молодому поколінні 30-х років, однак ми не можемо зарахувати до їхнього числа самого Лермонтова. Адже його не зігнув поліцейський кийок, не залякали посилання й погрози. Лермонтов пройшов через виключення з університету, його волю не зломили два посилання, і кращий доказ цьому — сміливість, з якої він кидав в особу «волі генія й слави катів» свої вірші, облиті злістю й гіркотою, і мужність, яку потрібно було для створення «Героя нашого часу».
Микола 1 писав дружині про книгу Лермонтова: «За моїм переконанням, це жалюгідна книга, що виявляє більшу зіпсованість її автора». Реакційні кола поспішили очорнити Лермонтова, заявивши, що він у Печорине зобразив самого себе. Лермонтову це було вкрай неприємно. У передмові до роману Лермонтов уїдливо висміяла спроби поставити знак рівності між автором роману і його героєм. Поет підкреслив, що в образі Печорина даний не портрет однієї людини, а, художній тип, що увібрав у себе риси цілого покоління молодих людей початку століття. Однак, на мій погляд, роман, все-таки був почасти автобиографичен. Новиков, що досліджував життя Пушкіна й Лермонтова, пише у своїй повісті «Про душі живих і мертвих» про те, що прообразом Віри з «Героя нашого часу» послужив Варенька Бахметьева, що Лермонтов жагуче любив, а її чоловік Бахметьев (старий ревматик) — прообраз чоловіка Віри Що давало Лермонтову силу, що допомагало йому стати великим поетом і письменником?
Адже одного, навіть величезного, таланта мало для цього. Силу цю черпав він у рідній землі, у своєї «дивної любові» у Батьківщині. Якщо в щоденнику Печорина, що розповідає про його думки й почуття за досить довгий проміжок часу, немає й слова про Росію, то всі думки й вірші Лермонтова перейняті любов’ю до неї, почуттям внутрішнього зв’язку з народом. Ця висока любов опромінила коротке життя Лермонтова, зробила його великим. Серед сумовитої юрби Печориних, що пройшли без сліду, «не кинувши століттям ні думки плідної…», немає М.
Ю. Лермонтова. І якщо Печорин був жертвою свого часу, те Лермонтов — сьогоденням його героєм