Приведемо ще одне судження про головного героя поеми, у якому, як нам здається, глибоко розкрита природа чичиковского феномена. Це міркування В. Набокова з його есе «Микола Гоголь» (Новий мир. 1987. № 4.)»»Мертві душі» постачають уважного читача набором мертвих душ, що роздулися, що належали паскудникам і пошлячкам і описаних із чисто гоголівським смаком і багатством моторошнуватих подробиць, які піднімають цей добуток до рівня гігантської епічної поеми,- недарма Гоголь дав «Мертвим душам» такої влучний підзаголовок
У вульгарності є якийсь лиск, якась пухлість, і її глянець, її плавні обриси залучали Гоголя як художника. Колосальний кулястий паскудник Павло Чичиков, що витягає пальцями фігу з молока, щоб зм’якшити ковтку, або танцює в нічній сорочці, отчого речі на полках содрогаются в такт цій спартанській жизі (а під кінець в екстазі б’є себе по пухкому заді, тобто по своїй справжній особі, босою рожевою п’ятою, тим самим немов проштовхуючи себе в справжній рай мертвих душ),- ці бачення панують над більше дрібними пошлостями вбогого провінційного побуту або маленьких подленьких чиновників. Але паскудник навіть такого гігантського калібру, як Чичиков, неодмінно має якусь ваду, діру, через яку видний черв’як, мізерний ссохшийся дурачок, що лежить, скорчившись, у глибині просоченого вульгарністю вакууму. Із самого початку було щось дурне в ідеї скупки мертвих душ — душ кріпаків, що вмерли після чергового перепису: поміщики продовжували платити за них подушний податок, тим самим наділяючи їх чимсь начебто абстрактного існування, що, однак, зовсім конкретно зазіхало на кишеню їхніх власників і могло бути настільки ж «конкретно» використано Чичиковим, покупцем цих фантомів
Дрібна, але досить противна дурість якийсь час таїлася в плутанині складних маніпуляцій. Намагаючись купувати мерців у країні, де 295законно купували й закладали живих людей, Чичиков навряд чи серйозно грішив з погляду моралі
Незважаючи на безумовну ірраціональність Чичикова в безумовно ірраціональному світі, дурень у ньому видний тому, що він із самого початку робить промах за промахом. Дурістю було торгувати мертві душі в баби, що боялася примар, непрощенною нерозсудливістю — пропонувати таку сумнівну угоду хвалькові й хамові Ноздреву. &l;…&g;Тому що провина Чичикова є чисто умовної, його доля навряд чи кого-небудь зачепить за живе. Це зайвий раз доводить, як сміховинно помилялися російські читачі й критики, що бачили в «Мертвих душах» фактичне зображення життя тієї пори
Але якщо підійти до легендарного паскудника Чичикову так, як він того заслуговує, тобто бачити в ньому особина, створену Гоголем, що рухається в особою, гоголівської круговерті, то абстрактне подання про шахрайську торгівлю кріпаками наповниться дивною реальністю й буде означати багато більш того, що ми побачили б, розглядаючи її у світлі соціальних умов, що панували в Росії сто років тому. Мертві душі, які він скуповує, це не просто перелік імен на листку паперу. Це мертві душі, що наповнюють повітря, у якому живе Гоголь, своїм поскрипуванням і трепиханьем, безглузді nimuli (душонки (панцира.)) Манилова або Коробочки, дам з міста NN, незліченних гномиків, що вискакують зі сторінок цієї книги. Та й сам Чичиков — усього лише низько оплачуваний агент диявола, пекельний комівояжер &l;…
&g; Вульгарність, що персоніфікує Чичиков,- одне з головних відмітних властивостей диявола, у чиє існування, треба додати, Гоголь вірив куди більше, ніж в існування Бога. Тріщина в збруї Чичикова, ця іржава діра, звідки несе мерзенним смородом (як із пробитої банки крабів, що покалічив і забув у прикомірку який-небудь роззява),- неодмінна щілина в забралі диявола. Це споконвічний ідіотизм всесвітньої вульгарності. Чичиков із самого початку приречений і котиться до своєї загибелі, мало-мало вихляя задом,- ходою, що тільки паскудникам і пошлячкам міста NN могла здатися упоительно світської. У вирішальні мінути, коли він вибухає однієї зі своїх повчальних тирад (з легким перебиванням у сладкогласной мовленні — тремоло на словах «улюблені брати»), маючи намір утопити свої щирі наміри в пишномовній патоці, він називає себе жалюгідним хробаком миру цього. Як не дивно, нутро його й правда точить хробак, і якщо трішки прищулитися, розглядаючи його округлості, хробака цього можна розрізнити. Пригадується довоєнний європейський плакат, що рекламував шини; на ньому було зображено щось начебто людської істоти, цілком складеного з гумових кілець; так і округлий Чичиков здається мені тугого, кільчастим, тілесного кольору хробаком».
Благополуччя Чичиков будує на чужих лихах: образив старого вмираючого вчителя, обдурив повитчика і його дочка, тягне хабарі, користується казенним, пускається в афери на митниці… Нам не вселяє симпатії вчитель, неприємний старий-повитчик, ми розуміємо, що держава не зубожіла особливо від чичиковских митних «негоцій».
Але справа адже не в цьому; важливо, що суть його дій та сама — обман, зрадництво, шахрайство. І не можна не уявити Чичикова Робін-Гудом, що відбирає награбоване, не вибачити його дії несимпатичністю жертв. Ціль не виправдує засобу — а Чичиков переступає цей основний моральний закон, дозволяє собі робити підлості, виправдуючись: «Нещасним я не зробив нікого: я не ограбував удову, я не пустив нікого по мирі, користувався від надлишку, брав там, де всякий брав би…» 2