Образ Чудика Талант Василя Макаровича Шукшина — видатний, що сильно виділяється серед інших талантів тої епохи. Він шукає своїх героїв серед простого народу. Його залучають незвичайні долі, характери неординарних людей, порию суперечливих у своїх учинках. Такі образи завжди складні для розуміння, але, разом з тим, близькі кожній російській людині. Саме такий характер Шукшин малює в оповіданні «Чудик». Чудиком називає головного героя дружина. Він — типовий сільський житель.
Саме так явно помітна іншим чудакуватість і стає його основною проблемою й лихом: «Чудик володів однією особливістю: з ним постійно що-небудь траплялося. Він не хотів цього, страждав, але раз у раз влипав у які-небудь історії — дрібні, втім, але прикрі». Весь цей, досить невеликий, по суті, оповідання — опис відпускної поїздки Чудика до свого брата на Урал. Для героя це стає більшим, так довго очікуваною подією — ніяк із братом не бачилися цілих 12 років.
Перша подія трапляється ще по шляху на Урал — у магазині в районному місті, де Чудик купує гостинці племінникам, він випадково зауважує на підлозі пятидесятирублевую папірець: «Отака зелена дурочка, лежить собі, ніхто її не бачить. Чудик навіть затремтів від радості, очі зайнялися. Поспіхом, щоб його не випередив хто-небудь, став швидко міркувати, як би повеселее, поостроумнее сказати цим, у черзі, про папірець». А мовчачи підняти неї в героя совісті не вистачає. Та і як він таке може зробити, коли навіть «хуліганів і продавців не поважав.
Побоювався». Але, тим часом, «поважав міських людей». Природна чесність, найчастіше властивим всім сільським жителям, штовхає Чудика на те, щоб знову невдало пожартувати (він зовсім не вмів гострити, але йому жахливо хотілося). Герой звернув тим на себе увага всіх і виявитися незрозумілим — черга мовчала…
Чудик поклав гроші на прилавок і пішов. Але по дорозі він виявляє, що «папірець»-те його була. Але герой соромиться повернутися й забрати неї, хоча ці гроші були зняті із книжки, а виходить, досить довго збирали. Їхня втрата — більша втрата, настільки, що доводиться повернутися додому.
Чудик довго лає себе вголос, коли йде по вулиці, тихо — коли їде в автобусі. «Так чому ж я такий є-те?» — дивується герой. Удома одержав по голові від дружини шумівкою, зняв гроші знову й знову поїхав до брата. І от уже Чудик їде в поїзді. У тамбурі люди курять, розповідають усякі цікаві історії. Герой, у силу своєї природної товариськості, доброти, сільської простоти, теж вирішує поділитися цікавим випадком, що відбувся в їхньому селі, так співрозмовник не обертає на нього уваги. Ця інтелігентна людина в окулярах лише запитала, чи не сам Чудик все це видумав, і відвернувся, видно, порахувавши попутника невихованим. Головному героєві дивна й незрозуміла та реакція, що він викликає майже у всіх людей, що зустрічаються на його життєвому шляху.
Він поводиться природно, так, як він думає, треба поводитися. Але люди не звикли до такої відкритості й щирості, тому дивляться на нього як на самого сьогодення чудика. От Чудик уже в літаку. Він небагато побоюється, тому що не зовсім довіряє цьому чуду техніки. Намагається заговорити з новим сусідом, так тому більше цікава газета. Швидке приземлення, стюардеса просить пристебнути ремені. Хоча сусід і поставився до Чудику з недоброзичливістю, той все-таки, обережно торкнувши його, говорить, що коштувало б пристебнутися.
Не послухався самовпевнений «читач із газетою», упав… І подякувати б він повинен турботливого Чудика за турботу про незнайому людину, але замість цього накричав на нього за те, що той, допомагаючи шукати його вставну щелепу, поторкав її руками (чим же ще?). Іншої б на місці героя образився — така подяка за турботу. А Чудик запрошує сусіда до брата додому, щоб прокип’ятити, продезинфицировать щелепа: «Читач здивовано подивився на Чудика й перестав кричати». В аеропорті Чудик пише телеграму дружині: «Приземлилися. Гілка бузку впала на груди, мила Груша мене не забудь.
Васятка». Телеграфістка переправляє текст на короткий «Долетіли. Василь». І знову Чудик не розуміє, чому він не повинен писати коханій дружині подібного в телеграмах. Знав Чудик, що є в нього брат, що є племінники, а от про те, що є ще й невістка, і подумати не міг. Не міг також він і подумати, що не злюбить вона його з першого ж дня знайомства. Але герой не ображається.
А, бажаючи зробити добра справа, так таке, щоб сподобалося негостинній родичці, наступного дня розписує дитячу коляску. А потім, задоволений собою, іде купувати подарунок племінникові. За це невістка, який не довелися по душі мистецтва родича, і виганяє його з будинку. Ні йому самому, ні навіть його братові Дмитру незрозуміло, за що так зла Софія Іванівна на простих людей. Обоє доходять висновку, що вона «збожеволіла на своїх відповідальних». Схоже, це доля всіх міських людей. Посада, положення в суспільстві — от мірила людського достоїнства, а щиросердечні якості — на останнім місці І далі: «Додому Чудик приїхав, коли йшов паркий дощик.
Чудик вийшов з автобуса, зняв нові черевики, побіг по теплій мокрій землі — в одній руці валіза, в інший черевики. Підстрибував і співав голосно: Тополі-А а, тополі а…». І лише в самому кінці оповідання Шукшин говорить, що Чудика кличуть Василь Егорич Князєв, що працює він кіномеханіком у селі, що обожнює детективів і собак, що в дитинстві мріяв бути шпигуном. Та й не так це важливо… Важливо те, що надходить цей герой так, як підказує йому серце, тому що саме таке рішення єдине правильне й искреннее. Варто помітити, що герої ніколи не ідеалізуються Шукшиним.
Він показує людину таким, який він є. Герой узятий із сільського середовища, тому що, уважає автор, лише проста людина із глибинки зберегла в собі всі позитивні якості, дані споконвічно людині. Сільський житель має ту щирість, добротою й наївністю, який так не вистачає сучасним міським людям, з характерами, породженими прогресом і критеріями оцінки людини, продиктованими деградуючим суспільством.