Образ Івана Грозного в історичній свідомості
Суперечка про царя Івані Васильовичі йде вже чотири із зайвим століття: почався ще при житті Грозного. Одна з перших характеристик дана на початку ХVII століття, вона досить суперечлива: некрасивий («образом безглуздий») з довгим і кривим носом («ніс протягновен і покляп») , цар разом з тим високий, у нього «сухе тіло» і товсті м’язи, високі плечі й широкі груди
Далі йде вихваляння: «Чоловік дивовижного міркування, книжкового повчання, просторікуватий, до ополчення дерзостен, за батьківщину коштує міцно». Але потім іде осуд у жорстокості, невблаганності в пролитті крові: безліч народу від мала до велика при царстві своєму погубив, і відразу: багато благ створив, воїнство своє люблячої й заботящимся показане. Схоже сучасник став у тупик перед багатогранністю людського характеру
Розмаїтість оцінок справ і особистості Івана IV знайшло продовження в науці. В історика XIX століття Карамзина воно однозначно: «героя» у перший період свого царювання він перетворюється в тирана в другому. У другій половині XIX століття історична наука стало розкривати закономірності ходу історії. Історик С. М. Соловйов представляв історичний розвиток Росії того часу як зміну «родових» почав на «державні».
У цьому змісті діяльність Івана IV була кроком уперед, до перемоги державних початків. Солов’їв різко говорив про страти неповинних людей, писав, що «не вимовить історик слово виправдання такій людині».
Наступні історики, Крім В. О. Ключевского часом як би бравірували волею від моральних оцінок минулого, говорили, що треба не судити, а зрозуміти людей минулих. З кінця 30-х років оцінка діяльності Івана IV стає майже одностайною. На сторінках учених праць, романів, на кіноекранах і в театрах Івана стали зображувати, як великого патріота Російської землі, нещадно й справедливо расправлялись зі зрадниками боярами. Причини такого відношення лежали за межами науки. Терор здавався привабливим для виправдання подій у країні в цей період
Щоб зрозуміти діяльність Івана IV, треба знати яку країну він одержав у спадщину, коли в 1533 році трирічною дитиною зійшов на престол
ПОЧАТОК ПРАВЛІННЯ ІВАНА IV
До результату XVI століття Росія було великою країною. На заході прикордонна область — Смоленська земля, на південно-заході — райони Орла, Курська, Тули. Калуга була прикордонним містом. Далі — дике поле — степ, що перебував під постійними погрозами нападу кримського хана. На сході Росія закінчувалася Нижегородським і Рязанським повітами. Держава вже була єдиним, але об’єднання російських земель закінчилося лише недавно.
Феодали з різних частин країни переміщаються, одержують вотчини й маєтки в нових місцях. Поступово складається єдиний загальросійський клас феодалів. Процес почався й до централізації було далеко. Архаїчної була система місцевого самоврядування. На місцях влада належала намісникам і волостелям. Вони були кормленщиками: одержували повіти й волості в годівлю, це означало, що кормленщику покладалася частина податей з його повіту або волості, але не за адміністративну або судову діяльність, а як нагорода за колишню військову службу
Це приводило до того, що до своїх обов’язків кормленщик міг ставитися абияк, часто передоручаючи їх своїм холопам. Та й в одержанні годівель не було порядку — найімовірніше за хабар дякові, що розподіляв їх,
Незручність для централізації держави представляли й існуючі питомі князівства: їх залишалося ще два, належали вони молодшим братам Василя III — Юрію (Дмитров і Звенигород) і Андрію (Тверская земля й Верея) .
Брати — питомі князі тим більше турбували Василя III, що в нього довго не було спадкоємця
Іван IV народився 25 серпня 1530 року. Його мати — друга дружина Василя III — молода гарні князівни Глинская (першу Соломонію після 20 років бездітного спільного життя Василь III заточив у монастир) . Відбувалася вона із сім’ї з родоводу, що інтригує. Розповідали, що після поразки на Куликовом поле й загибелі Мамая в боротьбі з Тохтамишем його сини бігли, хрестилися й одержали в долю місто Глинск, стали князями Глинскими. Якщо легенда вірна, то Іван IV був одночасно нащадком Дмитра Донського й Мамая. (2;17) Коли Іванові було 3 роки вмер його батько — 54-літній князь Василь III, встигши благословити старшого сина на велике князівство. Іван IV надалі пишався тим, що він монархи все життя. Дитина, перед яким стоять на колінах, цілують руку поважні дорослі люди, сполучення формальної влади самодержавного государя з дитячої безпорадністю
Перші п’ять років при дитині була матері, що твердо й рішуче правила країною. Князів Юрія Івановича й Андрія Івановича вона тим або іншим шляхом усунула. Вони вмерли в ув’язненні. А через рік померла й сама Олена Глинская у віці 30 років і Іван з 8 років зі скіпетром і державою самостійно сидить на троні, а навколо запекла боротьба боярських кланів за владу
САМОСТІЙНЕ ПРАВЛІННЯ Й РЕФОРМИ
Уже при Олені Глинской була зроблена спроби змінити систему місцевого керування. Поряд з намісниками й волостелями, що одержували годівлі, почали вводити виборних з місцевих дворян — губних старостів для боротьби з «розбоями», і «лихими людьми». У правління Шуйских, які відігравали видну роль в оточенні государя, при малолітньому Івані було роздано небачено багато маєтків, що зміцнювало централізацію. У період боярського правління з’являється нова важлива зміна в міському житті: після намісників, волостелей, тіунів у них з’являється влада іншого походження — жителі міськ і сільські одержують від уряду самі ловити, судити й стратити злодіїв і розбійників, для чого повинні ставити собі в головах дітей боярських, приєднуючи до них старостів, десяцьких і кращих людей. (3;450) Постійне збільшення державних потреб у Московській державі вимагало збільшення фінансових засобів. Московський уряд надходило дуже просто по поняттях часу: воно накладало нову подать. Так з’явилися «пищальні гроші» — з Новгородського посаду, пригородів, рядків, цвинтарів. Найближчі до місця воєнних дій волості повинні були виставляти на війну посошних людей, а віддалені платили » посошние гроші». Крім цього збирався так званий «білий» корм для продовольства війська. Платилися «горностальние» гроші й «ямські».
Крім данини, джерелом доходу служили оброки: в 1543 році вологодські переписувачі по слову великого князя віддали на оброк кирилівському ігуменові два великокнязівські пустища чорні, щоб одержувати в скарбницю оброк з монастиря по десяти алтинів щорічно. Віддавалися на оброк ріллі, косовиці, ліси, ріки, млини. І все-таки реформи проводилися повільно: всі сили правителів поглинала боротьба за владу — було не до більших державних справ. (3;462) З кінця 40-х років Іван IV переходить до самостійного правління. В 16 років, через рік після повноліття Іван зібрав бояр і повідомив, що хоче женитися, але перед одруженням «пошукати колишніх своїх прабатьків чинів», щоб прийняти новий титул. Предки Івана IV не носили титул пануючи, але прийняття царського титулу могло підняти авторитет государя до чого прагнув і митрополит Макарий, що грав важливу роль в оточенні Івана IV і його родичі — Глинские.
Якщо титул Великий князь міг сприйматися як перший серед рівних, цар — різке виділення з ряду, принципово новий титул. Сам термін «цар» — від латинського «цезар», що з особистого ім’я Кай Юлій Цезар перетворився в імператорський титул
Важливу роль грав царський титул у міжнародних відносинах. Ведучи переговори з Казанським, Астраханським, Кримським ханствами росіянин государ виступав тепер з тим же титулом, що і його партнери. У зносинах із Західною Європою слово «цар» перекладали, як імператор або залишали непереведеним, у той час, як «великий князь» — це «принц», герцог
Коронація відбулася в січні 1547 року. А потім «государ цар і великий князь всея Русі» одружився з бояришнею Настасією зі старого московського роду Захар’їних
Однак після коронації правити продовжували Глинские. Цар віддавався забавам і не раз проявляв свою жорстоку вдачу. Ще перший свій смертний вирок цар виніс у свої 13 років, наказавши своїм псарям схопити ненависного йому князя Андрія Михайловича Шуйского й убити, що було й виконане. У вересні за наказом 15 літнього великого князя Панасові Бутурлину відрізали мова за «нечемне слово», улітку 16-літній монарх наказала відітнути голів своїм улюбленцям боярам Воронцовим і Іванові Кубенскому, тому що ведший наслідок по підбурюванню дяк, будучи їхнім особистим ворогом, указав на них. Все це відбувалося до вінчання на царство. На початку 1547 року молодий цар знову продемонстрував свій крутий характер. 70 самих поважних псковичей приїхали до царя зі скаргою на зловживання намісників — князя Івана Івановича Турунтая-Пронского. 17 літній цар обурився й, як розповідає літопис псковичей «бесчествовал, обливаючи вином гарячим, палив бороди й волосся, так свечою запалював і повелів їх покласть нагих на землю». (2;29) Ознаками неблагополуччя минулого й хвилювання пищальщиков псковичей і московське повстання після пожежі 1547 року. Улітку в Москві раз у раз спалахували пожежі, але дійсно великим була пожежа 21 червня 1547 року: пожежа тривала поки було чому горіти близько 10 годин. Результати були застрашливими: кілька тисяч чоловік загинуло, все населення залишилося без даху. Горі вимагало виходу в пошуках винних. Повсталі москвичі звернули свій гнів на бояр, що особливо стояли у влади Глинских і відправилися до царя, озброївшись щитами й вилами, вимагати їхньої видачі. Переляканий цар, що врятував від пожежі в селі Воробьево, зумів заспокоїти юрбу, умовити, що Глинских у Воробйові немає (що було правдою) і юрба розійшлася, заспокоєна тим, що цар не вчинив над нею розправи. Але це був виверт. Незабаром Іван IV велів заарештувати цих людей і стратити
Відомо, що на придушення іншого повстання в Опочке проти збирача податей цар відправив двохтисячну рать
РЕФОРМИ ПРАВЛІННЯ ВИБРАНОЇ РАДИ
Близько 1549 року до влади прийшло нове угруповання за назвою Вибрана рада. Одним з видатних діячів, що стояли на чолі Вибраної ради був священик Селивестр, що служив у Благовєщенськом соборі Московського Кремля. Автор знаменитого «Домострою» Іван Селивестр звертався з повчаннями й до царя, обвинувачуючи молодого монарха в «буйстві» і «дитячих шалених вдачах». Іншим діячем Вибраної ради був Олексій Федорович Адашев з роду не занадто знатного, але «доброго», він безсумнівно мав розум і талантом, був суворий і владний, відрізнявся релігійністю й аскетизмом. Можливо кружок був неофіційний і не мав твердої назви. У нього входили князі Курбский, Курлятев.
У цей період ішла напружена реформаційна діяльність. Почали створюватися перші накази органи, які керували окремими галузями державного життя, у той час вони називалися «хатами».
Один з перших — Посольський наказ, що очолив дяк Іван Михайлович Висковитий — близько 20 років керував зовнішньою політикою
У веденні Адашева була Чолобитна хата. Це установа повинне було приймати чолобитні на ім’я пануючи й проводити по них розслідування. Це був вищий контрольний орган. Помісний наказ відав розподілом маєтків між служивими людьми. Розрядний наказ був свого роду штабом збройних сил. Розбійний наказ займався боротьбою проти «розбоїв» і «лихих людей». Земської наказ керував Москвою, відповідав за порядок у ній. (3;471) В 1550 році був створений звід законів «Судебник», систематизований і відредагований, у ньому вперше вводилися покарання для хабарників. У більше жорстокій централізації бідувало й церква єдиної держави. Виникла необхідність уніфікувати обряди, що залишалися різними в різних землях. Оскільки крім загальросійських і московській святих у кожній місцевості були ще й свої: ярославським, новгородські, митрополитом Макарием був створений загальросіянин, що охоплює всіх пантеон
В 1551 році був скликаний церковний собор, що ввійшов в історію як Стоглавий, його рішення були зведені в 100 глав. Крім вищевикладеного метою було також поліпшити вдачі духівництва й підняти його авторитет
Активну роль у цьому соборі грав сам цар, рішення собору навіть озаглавлені «царські питання й соборні відповіді про многоразличних церковних чинів». (1;52) Дуже серйозні реформи стосувалися організації класу феодалів. Однієї з них було обмеження місництва — тобто суперечки феодалів щодо свого місця в ієрархії службових становищ
Схиляючись усе більше й більше перед значенням єдиного володаря й самодержця, члени дружини, що тепер прийняли назву людей служивих ревниво берегли родову честь при службових зіткненнях один з одним, число місницьких випадків значно збільшувалося
Історично складалося так, що під час посилення Московського князівства дружина князів московських поповнювалася прибульцями, служба була нова, а службові відносини предків були на пам’яті у всіх, не даючи приводу до суперечки про призначення на місце. Але чим старіше ставала служба, чим більше число поколінь пройшло в цій службі, чим многочисленнее государевий двір, тим заплутаніше ставали відносини між служивими людьми, частіше зустрічалися місницькі «випадки» — спори із приводу призначення на посаду. Служиві люди чіпко трималися за місницьке положення, тому що місницький рахунок був заснований на прецедентах -«випадках» і, прийнявши «невместное» призначення служива людина наносила втрату своїм нащадкам і іншим родичам.
Паную надходили чолобитні «у батьківщині про рахунок». Цар використовував місництво, щоб підняти ті, хто був «у часі», тобто наближений і принизити тих, хто був в опалі. Однак місництво створювало більші незручності під час воєнних дій, коли не було часу для розбирання родових переваг і наносило втрату государевій службі, що розширюється, чиновників. Тому в 1550 році було уведене службове вбрання — указ, де бути на службі боярам і воєводам по полицях. З нього випливало, що по-перше було обмежене число випадків, у яких воєводи різних полків могли местничаться, у другі знищене право молодих служивих людей знатного походження местничаться з воєводами менш знатного походження перше ніж вони самі ставали воєводами. Підпорядкована служба не мала впливи, не вважалася прецедентом. Т. о. місництво обмежувалося або відмовою здобувачеві взагалі в який або посади, або вказівкою, що дане призначення не є прецедентом. «Вирок» зберіг місництво, але послабив його негативні наслідки в практичній діяльності. (2;41) В 1555-1556 роках було прийнято «Укладення про службу», що ввело точний порядок служби феодалів. Була встановлена норма, з якої кількості землі — маєтку або вотчини повинен виходити один воїн на коні
Відповідно до цієї реформи влада на місцях переходила в руки виборних з місцевого населення. Грамоти, які волостям надавали право управлятися своїми виборними, називалися «відкупними, » волость відомою сумою відкуповувалася від намісників і волостелей. Уряд давав їй право відкуповуватися внаслідок її прохання, якщо ж вона не била чолом, уважала для себе невигідним новий порядок — те залишалася при старому
У Вибраної Ради видимо не було ретельно розробленої програми дій, ідеї народжувалися в правителів у самому процесі перетворень
Не всі Вибраній Раді вдалося здійснити. Питання про ступінь особистої участі Івана IV в урядовій діяльності 50-х років залишається відкритим, адже в офіційних документа неможливо відокремити те, що зроблено самим Іваном від результатів діяльності радників. І, хоча розійшовшись із Вибраною Радою, Іван IV обвинуватив неї в узурпації влади й відмовився від здійснення частини реформ, головним було те, що він призвав до правління таких політиків, як Адашев і Селивестр і, очевидно підкорився їхньому впливу. Можливо не випадково, що від цього років життя грізного царя немає звісток про вибухи гніву, стратах і т. д.
КІНЕЦЬ РАДИ
В 1560 році урядовий кружок Селивестра й Адашева був усунутий від влади, а самі його діячі виявилися в опалі. Розбіжності й взаємні невдоволення з’явилися причиною логічного завершення. Значне місце надавалося й случаю, що произошли ще в 1553 році, що коли важко занедужав молодий цар порушив питання про спадкоємця. Цар хотів, щоб бояри присягнули як спадкоємцеві своєму тоді єдиному синові, якому було всього біля п’яти місяців. Серед наближених почалися розбіжності, пропонувалося, щоб спадкоємцем став старицький князь Володимир Андрійович, і серед тих, хто підтримував цю кандидатуру були деякі діячі Ради
Через якийсь час інцидент був вичерпаний: усі присягнули дитині, включаючи й самого князя Володимира Андрійовича, цар видужав, а сам царевич не дожив до року. Але осад залишився й через 12 років Іван Грозний писав Курбскому, що «Селивестр із Адашевим, забувши царські благодіяння, дитину нашого хотіли погубити, воцарив князя Володимера». Коли впало уряд Вибраної Ради Селивестра постригли в ченці й відправили спочатку в Кирило-Бєлозерський, а потім у Соловецький монастир. Олексій Адашев і його брат Данило були послані на службу в Лівонію, де йшла війна. Через якийсь час Олексія вуж не було в живих, а Данило ж був укладений у в’язницю й через два роки страчений. (1;98) Уважалося, що розбіжності між Іваном і Вибраною Радою лежали в області зовнішньої політики. Цар Іван обвинувачував Селивестра й Адашева в тім, що вони виступали проти Ливонской війни й в «супротисловии». Адашев і Селивестр, розумні й обдаровані політики, могли після початку конфлікту з Лівонією, коли стало ясно, що Велике князівство Ливонское й Польща будуть у цій війні супротивниками Росії, переконатися в безперспективності й радити цареві знайти шляхи, щоб із честю вийти з важкої ситуації. Почуття реальності не дозволяло вести на півдні колишнього східного напрямку зовнішньої політики. Селивестр і Адашев знали, що за спиною кримського ханства стояла могутня Османська імперія. Тільки оборона, ніяких наступальних дій проти Криму, — цей варіант був єдино можливим. Недарма в посланнях Курбскому цар Іван не зважився повторити неправда об той, що Адашев ссорил Росію із кримським ханом
Іван Грозний зв’язує свій розрив з радниками зі смертю своєї першої дружини — цариці Настасії, прямо обвинувачуючи вчорашніх тимчасових правителів в убивстві. У поганих відносинах з діячами Вибраної Ради минулого родичі Настасії — Захар’їни. Придворні сварки між Захар’їними й тимчасовим правителями після смерті цариці придбали в очах пануючи лиховісний відтінок, він особливо охоче пригадував чужу провину. (2;55) Однак розбрати через Настасію стали лише останньою краплею в розладі між царем і радниками. Саме охолодження відносин змусило Івана IV повірити нісенітним обвинуваченням. Психологічний конфлікт полягав у тім, що й Адашев і Селивестр і їхні сподвижники були людьми дуже владними, із сильною волею. Але вкрай властолюбний був і цар Іван. Як людина легко піддається враженням, цар Іван міг якийсь час терпіти підпорядкування чужій волі: я мол самовладний, що можу навіть дозволити слухати рад підданих. Але як легко він привязивался до людей, так само легко й розправлявся з колишніми улюбленцями. Мабуть, Адашев і Сильвестр переоцінили свій вплив на царя й не помітили того моменту, з якого цар став підкорятися їм із все більшим небажанням. І тоді прихильність пануючи до своїх радників перетворилася в пекучу ненависть
Але цей психологічний конфлікт був наслідком іншого конфлікту — між різними поданнями про методи централізації країни. Структурні реформи, які проводило уряд Вибраної Ради, як і всяки структурні реформи, ішли повільно, їхні плоди дозрівали не відразу. Нетерплячій людині, яким і був цар Іван, здавалося, що результатів-те й ні, що нічого не зроблене
Прискорений шлях централізації в умовах Росії XVI століття був можливий тільки при використанні терору. І насамперед тому, що ще не був сформований апарат державної влади. У роки правління Вибраної Ради суд кормленщиков на місцях був замінений керуванням через виборних з місцевого населення, але виконуючі свої управительние обов’язку, фактично на громадських засадах, губні й земські старости — це ще не апарат влади. Центральна влада була слабка, не мала своїх агентів на місцях
Жорстокість, терор показник слабості влади, її невміння домогтися своїх цілей звичайними шляхами. Замість тривалої й складної роботи зі створення державного апарата цар Іван намагався вдатися до найбільше «простого» методу: «не роблять — наказати», «не слухаються — стратити». Але цей шлях терору був неприйнятний для діячів Вибраної Ради й, хоча суворість і жорстокість покарань уміщалися в систему цінностей століття: людей вішали навіть по підозрі в розбої, визнання добували за допомогою катувань, офіційно узаконених, єдиним видом тюремного ув’язнення вважалося довічне, від служивих людей було потрібно беззаперечне підпорядкування, це не було атмосферою масового терору, загального страху, масового виказування
Звідси й випливає опір Сильвестра й Адашева тим або іншим починанням пануючи й завзятість у проведення в життя власних приречень. Конфлікт розв’язався падінням Вибраної Ради. (2;59)
ОПРИЧНИНА
Подальші події розвивалися в такий спосіб на фронті Ливонской війни вдалося здобути велику перемогу. Воєнні дії проти Росії початку Швеція. Восени 1562 року російські війська осадили велику Литовську міцність Полоцьк, сильне бомбардування змусило гарнізон Полоцька в лютому 1563 року капітулювати. Цар дуже пишався цією перемогою, адже вона була після розгрому. (1;112) Вибраної Ради, недарма до кінця днів він особливо благоволив до більшості учасників узяття Полоцька. Але нових перемог не було. У січні 1564 року російські війська були розбиті в битві в ріки Ули, пішли нові невдачі. Цар Іван швидко знайшов винних. Перекладати відповідальність н іншихі стало звичаєм пануючи. За поразку відповіли Михайло Петрович Репнін і Юрій Іванович Кашин — обоє з роду князів Оболенських. Репніна цар убив власноручно. Кашина вбили, коли він ішов у церкву. Страчений був князь Дмитро Федорович Овчинин і відомий воєвода Микита Васильович Шереметєв. Це було початком страт
У ті ж роки цар починає настання проти старицького князя Володимира Андрійовича, якого побоювався з тих пор, як той виступив у ролі династичного суперника для царевича. По доносі він і його мати Єфросинія були доставлені в Москву, цар швидко переконався в їхній винності, але милостиво простив: каяття було умовою прощення. Княгиню заслали в Горицкий монастир, у Володимира Андрійовича забрали частину його долі
У квітні 1564 року видатний діяч Вибраної Ради князь Андрій Михайлович Курбский біг у велике князівство Литовське, заздалегідь домовившись із королем Сигиизмундом II Августом. Звідти він писав цареві, гнівно обвинувачуючи пануючи в стратах безневинних людей і загрожував йому небесним судом. Чи була втеча Курбского зрадою? Розглядаючи причини втечі можна сказати, що Курбский ховався від опали, наслідком якої завжди була смерть. Згодом Курбский писав, що біг через страти, що загрожувала йому,, говорячи, що той, хто «прелютаго заради гоніння не бігає», подібний до самогубця. Цар заперечував, що збирався стратити Курбского, писав, що той «убоялся» неправдивих чуток про майбутню страту, переданих йому друзями. Втім Грозний не заперечував, що князя чекала опала й потім якось проговорився, коли знущально запитував Курбского, чому він такий праведний і благочестивий «убоялся неповинної смерті» і «не изволил від міні, строптиваго владики страдати й вінець життя наследити? Адже така безневинна смерть «несть смерть, але придбання». Сама втеча не була зрадою, у поняття вірності входила служба государеві, а не країні. Вступивши в конфлікт із Грозним, Курбский, природно, вів проти нього війну, через кілька місяців очоливши литовські війська в поході на Русь. (2;70) Історія опричнини почалася на результаті 1564 року. В.
О. Ключевский писав про опричнину: «Установа це завжди здавалося дивним як тим, хто страждав від нього, так і тим, хто його досліджував». А події розвивалися в такий спосіб: 3 грудня 1564 року цар відправився на богомілля, що було справою звичайним. Царські об’їзди монастирів були одночасно й виконанням релігійного боргу й інспекційних поїздок. Але цього разу виїзд був незвичайний, боярам, яким цар велів їхати було наказано взяти дружин і дітей, ті повинні були вязть слуг, запасних коней, озброєння, збрую, одяг, гроші, скарбницю. Скарбниця ж була сховищем і державним архівом. Через бездоріжжя до Троїце-Сергієва монастиря цар добрався 21 грудня, а в Александрову слободу до 3 січня, звідки в Москву послав гінця із двома грамотами. Обидві минулі оголошені перед усім народом
Перша містила список «зрад» бояр і дворян. У грамоті втримувався жагучий і тенденційний огляд злодіянь бояр, воєвод і приказних людей, які не тільки «тощили» царську скарбницю, але й зраду робили», не бажаючи воювати проти недругів, а духівництво в страйку з боярами й дворянами починало їх прикривати. Тому государ і виїхав від зрадників куди ока дивляться
Друга грамота була адресована «всьому православному селянству граду Москви», головний її зміст: цар пише посадским людям, «щоб вони собі нікотрого сумнения не тримали, гніву й опали на них ніякого ні». (2;72) Це був точно розрахований політичний маневр, у результаті якого народ одностайно, віруючи в » панотця-пануючи», зажадав від бояр упросити государя повернутися, а за всіх державних » лиходіїв» і зрадників вони стояти не будуть, а самі їх винищать». Так цар Іван обзавівся народною згодою на терор
Делегація з духівництва й бояр відправилася в Александрову слободу. Цар повторив свої обвинувачення й після деякого міркування милостиво погодився повернутися на державу, але за умови: зрадників стратити за своїм розсудом і заснувати опричнину
Термін «опричнина» відомий задовго до Івана IV, походить від слова «опричь» — крім. У Древній Русі опричниною називали ту частину князівства, що після смерті князя виділяли його вдові, «опричь» всіх доль. «Опричь» всієї землі виділялася й територія царської опричнини
А була вона значної, туди ввійшли повіти, близькі із князівством Литовським: повіти В’яземський, Козельский, Малоярославецкий, Перемишльский і т.д., у центрі опричними стали Суздальський і Можайский повіти, землі навколо Александровій слободи, а так само в інших місцях: Гжель, Олешня, Хотунь на Лопасне, Домодедовская волость, нарешті, Околиці озера Селигер. Фінансову базу опричнини повинні були скласти більші податки, що платять, північні землі Помор’я, Двинский край, Вологодський повіт. Була відписана в опричнину й частину самої Москви. Тут були оселені опричники, земських же повністю виселили. В опричнину потрапили три стрілецькі слободи в районі Воронцова поля, видимо, розквартировані там стрільці ввійшли в опричне військо
У це особливе військо ввійшло «1000 голів» дворян і князів, у наслідку його чисельність збільшилася в 5-6 разів. На витрати по створенню опричнини цар взяв із земщини 100 тисяч рублів. (2;67) По указі про опричнину передбачалося, що з узятих в опричнину повітів будуть вислані ті служиві, «яким не бути в опришнине». Опричникам же збиралися роздати маєтки в опричні повітах
Повідомлення, що йдуть від іноземців, що жили в ті роки в Росії такі: опричники приносили особливу присягу на вірність паную, у якій зобов’язувалися не вступати в спілкування із земськими, навіть родичами. В Александровій слободі, що стала резиденцією пануючи, створилося свого роду чернече братерство на чолі із царем як ігумен настоятеля. Усі носили однакові чорні одяги зі знаком приналежності до «ордена» опричників мітлою, щоб вимітати зраду, і собачою головою, щоб її вигризать. Монастирські опричні трапези повинні були немов нагадувати про далекі часи, коли князі бенкетували зі своїми дружинами
опричні бенкети, ЩоОписали, ливонские дворяни, що служили в опричнині повідомляють: «кожному подається їжа й питво, дуже дороге, що складається з вина й меду». Трапеза перемінялася виснажливими богослужіннями, часом нічними. Час пануючи за церковною службою не було витрачено даром: «Усе, що йому спадало на думку, одного вбити, іншого спалити, наказує він у церкві». Між бенкетом і церковною службою цар ходив у катівню й «ніколи не виглядав він більш весело, ніж тоді, коли є присутнім при мученнях і катуваннях до восьми годин». Безсумнівно, що на чолі опричнини при її установі стояла група людей — родичі двох перших дружин пануючи: Захар’їни й родичі Марії Темрюковни, дочки кабардинського князя Кученей, що була другою дружиною Івана IV. Уже в лютому відбулися перші страти: присуджені п’ять чоловік, серед них знаменитий полководець Олександр Борисович Горбачов з 17-літнім сином. Люди з жахом дізнавалися про нові змови, «великих изменних справах» тих, хто дотепер перебував на государевій службі, командував військами, здобував перемоги. У цей час не можна відповістити на запитання чи всі змови були створені царськими підручними в катівнях або хоча б частина з них була реальною. Про змови проти Івана Грозного пишуть деякі іноземці, однак переслідуючи свої політичні цілі. От чому іноземні звістки про «змови» не більше достовірні, чим російського офіційного повідомлення
ЗИҐЗАҐИ ЦАРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ
Головним супротивником у роки опричнини цар уважав свого двоюрідного брата старицького князя Володимира Андрійовича, як основного династичного суперника: цар пам’ятав про заколот, піднятому проти нього, семирічного хлопчика, батьком Володимира Андрійовича. В 1566 році цар відібрав частину долі в князя й дав замість зовсім нові, де служиві люди не звикли бачити в князі свого государя. Але потім спостерігається якесь зближення з Володимиром Андрійовичем, що випливає весною цар велів йому поставити двір на старому місці, так ще для простору додав місце. На місце митрополита Панаса пішов зі своєї посади цар Іван запропонував пост казанському архієпископові Германові Полеву. Але суворий у питаннях чистоти віри, Герман проте мужнім супротивником беззаконного насильства. Ще не затверджений на високим пості, він став повчати царя, загрожуючи страшним судом за безневинні жертви. Герман був відправлений назад у Казань і через два роки його стратили
Наступною кандидатурою в митрополити був ігумен Соловецького монастиря Пилип, два його двоюрідних брати були опричниками, сам же він постригся в ченці в 30 років, побоюючись кари за участь у заколоті Андрія Старицького. Пилип придбав репутацію прекрасного організатора господарської діяльності, з його ім’ям зв’язане будівництво каналів, що з’єднали 72 озера й використаних для водяних млинів, цегельний завод, сушильня й інші господарські спорудження. Умовою свого вступу на митрополичий престол Пилип поставив скасування опричнини. Так чи інакше цар умовив Пилипа й того дав зобов’язання «в опришнину йому й у царський домовий побут не заступатися».
Відбувся деякий перепочинок у політику терору в 1566 році. Можливо йшло формування опричного корпуса й опричної адміністрації, цар присипляв суспільну думку. Перепочинок був недовгою: незабаром починаються нові страти «зрадників». Одним з голосних була справа Івана Петровича Федорова, знатного боярина, що один з деяких діячів адміністрації славилася тим, що не хабарничає. Репутація людини бездоганного створювала йому популярність. Федорова обвинуватили в тім, що він хоче захопити царський престол. Його привели в царські палати, у царському одяганні Іван Грозний посадив його на престол, поклонився йому, як паную й сказав: «Як у моїй владі помістити тебе на цьому троні, так у тій же самій владі лежить і зняти тебе, після чого всадив у нього ніж. Наступні ножові удари нанесли опричники
Цар Іван був не просто жорстоким правителем, але знаходив насолоду в убивствах і мученнях своїх жертв. Гинули не тільки ті, кого він сам уважав небезпечними змовниками. Можна було поплатитися життям за найменшу необережність: » чискаже при дворі хто-небудь голосно або тихо, буркне що-небудь, посміється або поморщиться, стане весел або сумним, зараз же виникне обвинувачення, що ти заодно з ворогами або замишляєш проти НЬОГО що-небудь злочинне». Іноді цар убивав людей вшутку.
Свавілля страт безневинних людей привели до того, що Пилип виявилося більше не в змозі не втручатися в справи опричнини. Навесні 1568 року митрополит в Успенськім соборі під час богослужіння привселюдно відмовив цареві в благословлении, засудив опричнину й страти
У листопаді на церковному соборі слухняні ієрархи скинули Пилипа. Особено затятим його обвинувачем виступив новгородський архієпископ Пимон. Під час богослужіння опричники оголосили про осуд митрополита, потім зірвали з його одягання й заарештували. Опального ієрарха відвезли в ув’язнення в монастир під Твер’ю
Через рік прийшла черга й Пимонові стати опальним. Цар Іван одержав донос, що Новгород збирається змінити. У політичній структурі міста зберігалися сліди його колишнього самостійного правління. Першим упав Володимир Андрійович. Викликавши до себе його за обвинуваченням у змові Іван наказала братові, його дружині й молодшій дочці випити заздалегідь приготовлену отруту. Кухарі-Лжесвідка стратили через рік, у Горицком монастирі були вбиті мати князя княгиня Єфросинія із дванадцятьома черницями
Через два місяці — у грудні опричне військо вийшло в похід на розгром російського міста — Новгорода. По шляху був учинений погром у Твері: було вбито кілька тисяч чоловік. Сотні людей загинули в Клині й Вишнем Вовчку, тому що цар бажаючи забезпечити раптовість, велів передовому загону знищувати все живе, що зустрінеться на шляху. У Торжке винищили всіх, що перебували там німців, поляків і татар
По дорозі Малюта Скуратов, тоді ще рядовий царський опричник, задушив у своїй келії Пилипа, що не побажало благословити похід проти Новгорода й Пимона. Нарешті в січні передовий полк підступив до міста. Після врочистого обіду, що давав Пимон на честь государя, Грозний випустив свій опричний розбійницький клич: «Гойда! » і по цьому сигналі заарештували хазяїв, почався найстрашніший епізод опричнини — шість тижнів Новгородського погрому. Жертвою впали не тільки дорослі чоловіки, але їхні дружини й діти. Людей убивали різними способами, їх обливали горючою сумішшю й підпалювали, скидали живими під лід Волхова, прив’язували до саней, що несуться
«Той день був вдячний, якого дні ввергнуть у воду п’ятсот або шістсот чоловік», — так повідомляв літописець. Про кількість жертв новгородського погрому судять різні історики, що вивчали архіви й церковні синодики — поминовения про померлих, і повідомлення — звіти катів. Найбільш імовірною цифрою залишається — 10-15 тисяч чоловік. Погром складався не тільки з убивств, це був широкомасштабний, організований грабіж. Считавшийся главою новгородських «зрадників» архієпископ Пимон у скоморошьей одягу з гуслями в руках на кобилі був відправлений у Москву. З Москви Пимона відправили в посилання у Веневский монастир, де він умер через рік. Сові участь описав опричник Генріх Штаден, цинічно й докладно описуючи грабежі й убивства. Участь у поході на Новгород принесло Штадену не тільки збагачення: » Тоді-Те великий князь і сказав мені: «Відтепер будеш називатися ти Андрій Володимерович»… У цій країні всякий іноземець займає краще місце якщо він протягом відомого часу вміє тримати себе згідно з місцевими звичаями». Новгородський погром зробив страшне враження на всю країну. Немає жодного літописця, що не згадав би до 1570 року, що «цар і великий князь громив Великий Новгород. (2;85) Із Пскова, що «відвідав» цар після Новгорода, він повернувся в Александрову слободу й там почалася справа про «новгородську зраду».
У число обвинувачуваних потрапили багато хто з керівників опричнини. У зв’язках з новгородцами були обвинувачені батько й син Басманови, що були ініціатори опричнини: Федір за царським наказом стратив батька, а потім загинув сам. Інша жертва — князь В’яземський, вигин і того хто доніс на нього, Загинув князь Михайло Темрюкович Черкаський. На той час уже вмерла його сестра — цариця Марія Темрюковна. 25 липня в Москві на Червоній площі відбулися масові страти. Продолжавшиеся все літо — вони були апогеєм опричного терору. У Німеччині поширилася гравюра, що зображує царя Івана у вигляді пазуристого звіра, що сидить посередині площі, де лежать уже безліч трупів, а кат у лютому екстазі продовжує своє ремесло. (2;87)
КІНЕЦЬ ОПРИЧНИНИ
Трагічні події відбулися влітку наступного року, коли кримський цар Давлет-Гирею провів похід на Москву. Як завжди на березі Оки був вибудуваний заслін з російських військ. Заслін складався з одного опричного полку. Давлет-гирею вдалося переправитися через Оку там, де його не чекали. Він підійшов до Москви й підпалив не захищені стінами посади. Огнь перекинувся через стіни Китай-Міста й Кремля. Полум’я бушувало поки вистачало їжі вогню. Вигоріло все. У вогні згоріли й будівлі государева опричного двору в Москві, навіть дзвона розплавилися
Жахливі результати московської пожежі були наслідком не тільки перемоги кримського хана й військової слабості опричнини, цар Іван був безсумнівно винний у тім, що Москва була погано укріплена. Після спалення Москви Давлет-Гирею пішов, але своєї мети досяг: захопив «повний» і видобуток, розграбував багато міст, в основному Рязанській області. Все це жорстоко вдарило по престижі пануючи Івана й опричнини. Подальші переговори з Давлет-Гиреем зірвалися й той вирішив на наступний рік закріпити успіх і повторити набіг. (2;95) Іван IV прийняв тоді вірне рішення: для відсічі він об’єднав земські й опричні війська. Вони не просто стояли поруч, тепер у кожному полку минулого й земські й опричні служиві люди, і земські й опричні воєводи. Нерідко опричники виявлялися під початком у земських воєвод. Головнокомандуючим був призначений князь Михайло Іванович Воротинский, що незадовго до цього провів чимало років у в’язниці й посиланні. 30 липня 1572 року біля села Молоди, приблизно в 45 км від Москви відбулася рішуча битва. Російські війська завдали нищівної поразки Давлет-Гирею. Перемога була повної, кримська небезпека була ліквідована на 10-15 років. Країна була врятована. Разом з тим перемога при Молодях показала навіть Іванові IV, що опричнина себе зжила й восени 1572 року «дивна установа» оголосили як би не існуючої. Тепер навіть згадування цього слова вважалося крамольним
Були об’єднані вже не для однієї бойової операції, а в цілому опричні й земські війська, відновилася єдність Боярської думи. Були зроблені деякі політичні жести, які повинні були символізувати настання нової політики: дехто був реабілітований, ікони повернулися врочисто у свої храми
Тривали страти й самі опричники. Переможець при Молодих князь Воротинский, що одержав за це титул «государевої слуги» менше, ніж через півроку був страчений за обвинуваченням у чаклунстві. Були страчені й іншого воєводи
ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ
Результати опричнини були трагични для країни. Не вважаючи безпосередніх наслідків, які відчули на собі мільйони росіян людей
70 — 80-е роки XVI століття час важкої економічної кризи. Села й села центра країни й значної частини північно-заходу, Новгородської землі, запустіли. Селяни розбіглися: хто на нові землі Поволжя, хто в Приуралля, хто на південний захід — до Тули, Курськові, Орлу. Справа в тому, що в роки опричнини різко зріс податковий гніт. Не можна втім забувати й про те, що в 1570-1571 роках у Росії лютувала епідемія чуми, унесшая безліч людських життів
Це спустошення зіграло значну, якщо не вирішальну роль у твердженні кріпосного права в Росії. Коли в 1581 році цар Іван тимчасово заборонив селянам переходити від одного власника до іншого навіть у Юр’єв день (26 листопада) , він мабуть, думав не про введення кріпосного права, а про пошуки виходу зі сформованого завдяки його ж діям кризового положення. (2;121) Після скасування опричнини цар Іван IV прожив ще майже 12 років. Таких масових страт яким був відзначений страшний 1570 рік, спочатку в Новгороді, а потім в і Москві, уже не було. Але лагідним государем Іван не став. Людей кончивших життя на пласі, у ті роки, вистачило б для того, що б будь-який інший монарх прослил би жорстоким тираном. Як і раніше в стратах була присутня садистська витонченість
ДО 1575 року ставиться один із самих загадкових епізодів часу Івана Грозного. Восени цього року в Успенськім соборі Кремля був урочисто коронований великим князем всея Русі хрещений татарський хан Симеон Бекбулатович (до хрещення його кликали Саин-Булат) . А Іван Грозний став іменуватися Іваном Васильовичем Московським. Іван став жити як простий боярин. Збереглася одна чолобитна написана Іваном Симеону Бекбулатовичу, вона написана як і покладено писати підданому, у принизливій формі
Про причини цієї дивної комедії, у здивуванні ворожили сучасники, сперечаються й історики. Висловлювалося припущення що цар ставив перед собою зовнішньополітичне завдання. У той час у Мовленні Посполитой був період «безкоролевья», стояли нові вибори. Серед кандидатур минулого й Іван Грозний, і царевич Іван. Була й інша гіпотеза: цар Іван звалив на Симеона непопулярні фінансові заходи. Так само літописець передає слух про те, що Іван злякався пророкування волхвів напророчивших на цей рік «московському цареві смерть».
Так чи інакше сьогодні наука не має у своєму розпорядженні достатній матеріал щоб відповісти на це питання. Але вже восени 1576 року все повернулося на колишні місця, а Симеон Бекбулатотович залишився великим князем, але тільки Тверским. (2;126) Підсумки царювання були сумні — і для країни, і особисто для монарха. Почуття самітності, ускладнене манією переслідування, затьмарювало життя того, хто затьмарював життя всієї країни. В 70-х роках цар навіть веде таємні переговори з Англією про політичний притулок
До того ж організм пануючи був не по роках зношений. Вплинуло на цей стан багато чого. Маниакльная підозрілість, постійний страх за своє життя, упевненість у підступах підлеглих… Все це погіршувало здоров’я Івана IV. До того ж цар Іван був розпусником. Спосіб життя Івана був винятково нездоровий: постійні нічні оргії, супроводжувані пияцтвом, породили різноманітні хворості. Говорять, що в останній рік життя цар Іван виглядав старезним старим, він уже не міг ходити: його носили. А йому було всього 53 року. (2;133) Втім, це не перешкодило йому завести переговори з королевою Англії Єлизаветою про шлюб з її племінницею
Особисте життя пануючи складалася невдало не тільки через безліч шлюбів (усього їх було сім) . Не вважаючи померлих дітей в Івана було три сини Іван, Федір і Дмитро. Царевич Іван був багато в чому схожий на свого батька й був гідним спадкоємцем. Але 9 листопада 1581 року цар жорстоко побив сина, а через десять днів царевич умер. (2;135) Отже залишилися спадкоємцями недоумкуватий Федір, що ніяк не міг правити країною й малолітнім Дмитром
Ситуація ускладнювалася невдачею, який завершилася Ливонская війна. Цар явно недооцінив своїх супротивників. Вести війну одночасно проти Мовлення Посполитой і Швеції виявилося неможливим. Кровопролитна війна, що тривала чверть століття окончилась нічим. Ще важче були умови миру зі Швецією. Значна частина узбережжя Фінської затоки була загублена. Т. о. Ливонская війна була програна
В 1584 році, 18 березня у віці 53 років, цар Іван IV умер. Смерть Івана IV Грозного відкрила нову сторінку історії Росії. І всі майбутні події були обумовлені тим, що відбувалося в країні при царюванні Івана IV Грозного
ЛІТЕРАТУРА
1. Р. Скринников, «Іван Грозний і його час» Наука 1976
2. В. Кобрин, «Іван Грозний» Московський Робітник 1989
3. C. Солов’їв, «Твір» Наука 1991_