Твір по літературі: Образ петербурга в романах достоєвського Злочин і покарання й товстого Війна й мир Два найбільших письменники, Ф. М. Достоєвський і Л. Н. Толстой, чомусь рівною мірою недолюблювали утвір Петра Великого, його дітище — Петербург. Це своє негативне відношення до північної столиці вони відбили у своїх безсмертних добутках.
«Рідко де найдеться стільки похмурих, різких і дивних впливів на душу людини, як у Петербурзі», — констатує Свидригайлов, герой роману Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання». І дійсно, Петербург театрально гарний, але абсолютно плоский і прямий, як шахівниця.
Єдиний відступ від площини — це арки мостів, єдине порушення прямизни — це вигини рік і каналів. Петербург був побудований на порожнім місці, серед боліт, і ця напружена штучність давить постійно. Можна захоплюватися архітектурними красами цього міста й одночасно божеволіти від відчуття замкнутості й самітності Це відбувається з героями романів Достоєвського. «На вулиці жару стояла страшна, до того ж духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил і той особливий літній сморід, настільки відома кожному петербуржцеві, не спроможному найняти дачу, — все це неприємно потрясло й без того вже розстроєні нерви юнака», — пише Достоєвський в «Злочині й покаранні», простежуючи зв’язок між «несамовитими думками» Раскольникова й «черепашачою шкарлупою» його комірки. Ця комірка є своєрідним символом більше грандіозної, але настільки ж задушливої комірки — великого міста. Тільки в духоті вузьких вуличок, у тісноті жахливих квартир може розгорнутися драма принижена й ображених, боротьба життя з бажанням існувати, жорстокий двобій смерті й молодості… Картину тісноти, моральної пригніченості людей, що туляться «на аршині простору», доповнює почуття духовної самітності людини у величезному місті.
Люди ставляться тут друг до друга з підозрою й недовірою, їх поєднує зловтіху й цікавість до нещастя ближнього. Під п’яний регіт і уїдливі глузування відвідувачів шинку розповідає Мармеладов страшну історію свого життя У романі виникає образ Петербурга мертвого, холодного, байдужого до долі людини: «незвичайним холодом» віє на Раскольникова «від цієї чудової панорами; духом німим і глухим повна для нього ця картина». Якщо для Достоєвського Петербург — це холодний велетень, величезна безодня, похмуре місто дохідних будинків, дворів-колодязів, чорних сходів, брудних кутів, місто — співучасник злочину Раскольникова, те для Толстого Петербург — замкнутий простір, «в’язниця» для душі, де позитивний герой повною мірою відчуває свою самітність. Згадаємо, як незатишно князеві Андрію в Петербурзі світських салонів і віталень. Він почуває свою непотрібність, адже не зрячи говорить він Пьеру при зустрічі з ним: «Це життя, що я тут веду, це життя не для мене». Петербург для Толстого — це джерело спокуси й усіляких лих. Життя світського Петербурга пагубним образом впливає на Пьера після того, як він став спадкоємцем графа Безухова. Він пускається в усі тяжкі: п’є, гуляє, улаштовує безглузді витівки начебто случаючи з ведмедем, веде дозвільний, безглуздий образ життя Подібно напруженої штучності архітектури цього міста, штучність і фальш панують у душах представників петербурзького вищого світла.
Інтриги, придворні плітки, кар’єра, багатство — от їхні інтереси, от всі, чим вони живуть. Всі тут наскрізь просочено неправдою: і чергові посмішки Ганни Павлівни Шерер, і лаковані від чужих нескромних поглядів плечі елен, і манірність Бергов, і холодна люб’язність таких, як Друбецкой. У цьому суспільстві немає нічого правдивого, природного, простого (того, що так цінує в людині Толстої). Їхнє мовлення, жести, інтонація й учинки визначаються «умовними правилами світського поводження». Місто, у якому вони живуть, зіграв з ними похмурий жарт, наклавши свій відбиток на їхні душі: він створив їх по своєму образі й подобі Незважаючи на те, що два найбільших письменники по-різному зобразили Петербург у своїй творчості, відношення їх до міста однакове: обоє вони не люблять і не приймають його.