Твір по літературі: Образ раскольникова Реформи 60-х років були найбільшим переворотом у житті країни. Поряд зі звільненням суспільства від феодальних відносин, що зжили себе, вони привели до різкого соціального розшарування. Особливо ці негативні наслідки реформ позначилися у великих містах. Одні багатіють, стрімко піднімаються нагору, а інші виявляються в положенні, близькому до розпачу. Традиційні основи моральності похитнулися; для нових часів, повні несправедливості й страждань, вони здаються непридатними. Губиться моральна орієнтація, подання про добро й зло стають хиткими, втрачають свою загальність. Починається епоха індивідуалізму, влади грошей, уседозволеності. Для Достоєвського важливо було зрозуміти, до яких наслідків може привести людини моральний нігілізм, чим він може обернутися для суспільства.
Цій темі й присвячений роман «Злочин і покарання». У теорії Раскольникова, що дозволила йому піти на вбивство, і особисті, і соціальних корінь. Вона народилася у свідомості людини честолюбного, гордого, самотнього й одночасно болісно сприйнятливого до чужих страждань. Задавлений бідністю студент шукає вихід, що допоможе йому одним ривком позбутися від принизливої вбогості. Але Розкольників далекий від егоїзму, він хоче знайти вихід із трагічного положення не тільки для себе, але й для інших.
Бунтарський характер Раскольникова й прагнення до соціальної справедливості є рисою того часу. Гостре відчуття ненормальності складних відносин було загальним для людей самих різних поглядів. Але погляди Родіона Раскольникова невіддільні від його особистості; це не філософська концепція, викладена читачеві струнко й послідовно, а пошуки, метання, омани людини трагічних протиріч Чому ж виникла в голові досить утвореного юнака така дика теорія? Через жахливу бідність, у якій він змушений існувати. Він вирішує встати над життям, над її ‘ законами. А це під силу деяким. Стати вище й поза миром — це й значить стати людиною, знайти дійсну волю — так думає Розкольників, коли готується кубийству.
Особливе значення має в романі образ Наполеона. Шлях людини, що сумели з капрала стати імператором, стає символичним. В атмосфері соціальної несправедливості, безнадійності й розпачу негативні сторони бонапартизму здавалися неминучою платою за особисте й соціальне звільнення Так, Наполеон відрізнявся особливою байдужістю до долі окремої особистості, але його шлях давав можливість розумній і честолюбній людині знайти вихід із соціального тупика. Для Раскольникова залишалося визначити, по якому праву Наполеон вирішував долі навколишніх, і примірити це право до себе.
Розкольників уважає, що всі люди від природи діляться на два розряди: на ті, кому призначене терпіти й підкорятися, і на геніїв, людей особливих, котрим дано рухати людством, незважаючи на закони моралі. Себе наш герой зараховує до другого розряду, цим роблячи фатальну помилку На відміну від Наполеона Розкольників мріє не тільки про своє щастя, але й про щастя навколишніх. Йому здається, що злочин можна надолужити тисячами добрих справ, що життя баби-процентщици — ніщо в порівнянні з долями сотень людей, яких можна врятувати добутими грошима «Сто, тисячу добрих справ і починань, які можна влаштувати й поправити на старухини гроші, приречені в монастир! Сотні, тисячі, може бути, существований, спрямованих на дорогу; десятки сімейств, урятованих від убогості, від розкладання, від загибелі, від розпусти, від венеричних лікарень,- і все це на її гроші. Убий її й візьми її гроші, для того щоб з їхньою допомогою присвятити себе потім на служіння всьому людству й спільній справі: як ти думаєш, чи не загладиться один малюсінький злочин тисячами добрих справ? За одне життя — тисячі життів, урятованих від гниття й розкладання. Одна смерть і сто життів замість…
Та й що значить на загальних вагах життя цієї сухотної, дурної й злий старушонки? Не більш як життя воші, таргана, та й того не коштує, тому що старушонка шкідливо». Але холодний арифметичний розрахунок і шляхетність душі не можуть сполучатися в одній людині, не можуть вони сполучитися й у Раскольникове. Уроджена доброта героя роману, здатність переживати, здатність до жалю вступають у конфлікт із гордістю й честолюбством. Цей конфлікт приводить до таких моральних мучень, які не дають Раскольникову перевтілитися в Наполеона.
Знаменитий сон про загнаний клячонке й літній вечір, що коштували життя двом сестрам, є в романі антиподами, моральними полюсами душі, що заплуталася. Розкольників стратить себе за те, що зроблено не із бронзи, не зміг, не зумів забути про вбивство, не може не співчувати чужому горю, не жалувати людей з того самого розряду незначностей, на яких не повинен звертати увагу геній, що творить справедливість для всіх. Але в цьому невмінні й укладений порятунок Раскольникова. «И не гроші, головне, потрібні мені були, Соня, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше…
Я це все тепер знаю… Мені інше треба було довідатися, інше штовхало мене під руки: мені треба було довідатися тоді, і скоріше довідатися, чи воша я, як всі, або людина?» Після вбивства Розкольників увесь час відчуває важке, болісне почуття роз’єднаності з рідними, з усім людством. Найближчі люди, заради яких він і пішов на вбивство, виявляються нескінченно далекими, майже чужими йому. Замість гордості людини, що стали вище юрби, Розкольників випробовує страждання моральної самітності. Своїм злочином він зруйнував у собі ту саму силу, силу добра, що поєднувала його з людьми. Убивство в романі Достоєвського стає самогубством, перекручуванням людської суті. Герой роману мріє про шляху Наполеона, але постійно мучається від свого вибору.
Серце й розум героя диктують йому принципово різні вчинки. Розкольників при цьому не в змозі зробити остаточний вибір. Це болісне роздвоєння особистості й приводить його вполицию. Відродження Раскольникова закономірно зв’язане в романі з поверненням до Бога. Саме безвір’я, спроба самому вирішити, що є добро й зло, привели Раскольникова до вбивства. Злочин його — це в першу чергу виклик Богові, а не суспільству. Але нікому не дано безкарно порушувати моральні закони. Достоєвський показує нам процес самоосуду особистості.
Покарання головного героя складається в його моральних мученнях, у роздвоєнні особистості й самітності. Тільки постійна щиросердечна турбота Соні Мармеладовой і її терпляча увага змогли повернути Раскольникова до життя. Мучачись сам, він мучить Соню. Але прийде час, і оновлений герой зрозуміє, що тільки безмежною любов’ю надолужить він всі страждання Перехворівши, як кошмарним сном, своєю теорією, переборовши щиросердечний розкол, герой роману звертається до вічної сили добра, вираженої в Біблії. Бунт закінчується смиренністю, а смиренність дозволяє Раскольникову згадати самого себе, знайти силу жалю й жалості, що споконвічно дана кожному людині Письменник-Гуманіст Достоєвський показав неможливість безкарно робити злочини. Він дає шанс навіть оступившемуся, але раскаявшемуся людині розраховувати на прощення. Тільки той, хто живе за Божими законами, наближається до того ідеалу, про яке мріяв письменник, до ідеалу доконаної людини Федір Михайлович Достоєвський — письменник-філософ, що ставив і вирішував у своїх добутках сложнейшие, вічні питання буття. Його герої — незвичайні люди.
Вони мечуться й страждають, роблять лиходійства й каються, перебуваючи в нескінченному пошуку істини. Такий і головний герой роману «Злочин і покарання» Родіон Романович Розкольників. «Він до того поглибився в себе й усамітнився від усіх, що боявся всякої зустрічі, не тільки зустрічі з господаркою. Він був задавлений бідністю, але навіть стиснуте положення перестало останнім часом обтяжувати його…» Самота потрібно Раскольникову, щоб остаточно сформулювати теорію про надлюдину, що має право на вбивство. Родіон Романович хоче на собі перевірити, » читварина він тремтяча або право має…». Для доказу своєї теорії Розкольників вирішує вбити бабу-процентщицу, шкідливу для суспільства лихварку, як він уважає, «нікчемну старушонку».
Чому ж виникла в голові досить утвореного юнака така дика теорія? Через жахливу бідність, у якій змушений існувати Розкольників, несправедливості, неможливості, та й небажання переробити навколишнє життя. Він вирішує встати над життям, над її законами. А це під силу лише деяким. Стати вище й поза миром — це й значить стати людиною, знайти дійсну волю,- так думає Розкольників, коли готується до вбивства.
Не змінити мир, а своє положення в ньому прагне герой. Будь-що-будь треба зважитися, хоч на що-небудь, або… «або відмовитися від життя зовсім!» Злочин зроблений, чому ж так важко й страшно нашому героєві?
Він уникає суспільства людей, навіть найближчого друга Разумихина, відштовхує сестру й матір. Він боїться «забруднити» їхнім своїм злочином. Лише в розмовах із Сонею Мармеладовой Розкольників зміг відкрити свою душу. Вона така ж грішна, як і він (живе по жовтому квитку). На цей шлях Соню теж штовхнув безвихідний нестаток. Вона тяготиться своїм положенням, але не може його змінити Слухаючи страшну історію Раскольникова, Соня бере на себе вага його провини: — Що ви, що ви це над собою зробили,- запекло проговорила Соня.- Ні, немає тебе несчастнее нікого тепер у цілому світлі! Вона вмовляє Родіона Романовича покаятися на площі, полегшити душу, щоб знайти спокій і щиросердечну рівновагу, втрачена після вбивства Розкольників розуміє що його «теорія» зазнала краху.
А він і радий цьому. Страждаючи через убивство «нікчемної старушонки», герой доводить собі й нам, що нормальна людина не може безкарно зробити лиходійство, що життя набагато складніше й «изобретательнее» будь-якої теорії. Убивши бабу, Розкольників змушений був убити і її необразливу сестру Лизавету, що повернулася додому в момент убивства. Цей подвійний злочин обтяжує Родіона Романовича. І зрештою він зізнається слідчому у всім вчиненому. Каяття на площі й у слідчого трохи примиряє Раскольникова сокружающими. Але тільки постійна щиросердечна турбота, терпляча увага Соні змогли повернути Родіона Романовича до життя. Мучачись сам, він мучить Соню. Але прийде час, і оновлений герой зрозуміє, що «бесконечною любов’ю» надолужить він тепер всі неї страждання Роман закінчується оптимістичними мріями героїв про щастя, що вони вистраждають роками, проведеними на каторзі.
Що ж хотів сказати своїм романом Федір Михайлович Достоєвський? Неминучість покарання за злочин — це занадто просто, навіть примітивно для письменника, він набагато ширше й глибше. Письменник-Гуманіст Достоєвський показав неможливість безкарно робити злочини й дає шанс навіть оступившемуся, але раскаявшемуся людині розраховувати на прощення. Людина не вільна у своїй долі, його веде провидіння, але живучий за Божими законами наближається до того ідеалу, про яке мріяв Федір Михайлович Достоєвський,- до «доконаної людини».