Образи поміщиків у поемі Н. А. Некрасова «Кому на русі жити добре»
Сюжетною основою поеми «Кому на Русі жити добре» стають пошуки щасливого на Русі. Н. А. Некрасов ставить своєю метою як можна ширше охопити всі аспекти життя російського села в період безпосередньо після скасування кріпосного права. А тому не може поет обійтися й без опису життя російських поміщиків, тим більше що кому, як не їм, на думку ходків-селян, повинне житися «щасливо, привільно на Русі». Оповідання про поміщиків присутні протягом всієї поеми. Мужики й пан — непримиренні, вічні вороги. «Хвали траву в стозі, а пана в труні», — говорить поет. Поки існують добродії, немає й не може бути щастя селянинові — от той висновок, до якого із залізною послідовністю підводить Н. А. Некрасов читача поеми
На поміщиків Некрасов дивиться очами селян, без усякої ідеалізації й співчуття малюючи їхні образи. Жорстоким самодуром-гнобителем показаний поміщик Шалашников, «воинскою силою» покорявший власних селян. Твердий «жадібний, скупий» пан Поливанов, не здатний відчувати вдячність і звиклий надходити тільки так, як йому вздумается. У главах «Поміщик» і «Мізинець» Н. А. Некрасов взагалі переміщає свій погляд з народної Русі на Русь поміщицьку й веде читача в обговорення найгостріших моментів соціального розвитку Росії
Зустріч мужиків з Гаврилом Панасовичем Оболтом-Оболдуевим, героєм глави «Поміщик», починається з нерозуміння й роздратування поміщика. Саме ці почуття й визначають весь тон бесіди. При всій фантастичності ситуації, коли поміщик сповідається перед селянами, Н. А. Некрасову вдається дуже тонко передати переживання колишнього кріпосника, якому нестерпна думка про вола селян. У розмові із шукачами правди Оболт-Оболдуев постійно «ламається», із глузуванням звучать його слова:
«…Надягніть шапочки,
Сідаєте, добродії!»
Сатирично гнівно розповідає Н. А. Некрасов про паразитичне життя поміщиків у недавнім минулому, коли «дихали груди поміщицька вільно й легко». Оболт-оболдуев же згадує про їх з гордістю й сумом. Пан, що володів «хрещеною власністю», був повновладним царьком у своїй вотчині, де всі йому «покорствовало»:
Ні в кому протиріччя,
Кого хочу — помилую,
Кого хочу — страчу, —
Згадує про колишній поміщик Оболт-Оболдуев. В умовах повної безкарності складалися й правила поведінки поміщиків, їхньої звички й погляди:
Закон — моє бажання!
Кулак — моя поліція!
Удар искросипительний,
Удар зубодробительний,
Удар скуловорррот!
Але поміщик відразу осікається, намагаючись пояснити, що строгість, на його думку, ішла лише від любові. І згадує, можливо, навіть дорогі серцю селянина сцени: загальну із селянами молитву під час цілонічної служби, подяка селян за панську милість. Все це пішло. «Тепер не й уже Русь!» — з гіркотою говорить Оболт-Оболдуев, розповідаючи про запустіння садиб, пияцтві, бездумній вирубці садів. І селяни не перебивають, як на початку розмови, поміщика, тому що знають, що все це правда. Скасування кріпосного права вдарило «одним кінцем по пані, іншим по мужику…» Поміщик ридає від жалості до себе, і мужики розуміють, що кінець кріпосного права був для нього теперішнім горем
Глава «Поміщик» підводить читача до розуміння причин того, чому кріпосна Русь не могла бути щасливої. Н. А. Некрасов не залишає ніяких ілюзій, бачачи, що мирне рішення споконвічної проблеми поміщиків і селян неможливо. Оболт-оболдуев виявляє собою типовий образ кріпосника, що звик жити по особливих нормах і роботу, що вважала, селян надійним джерелом свого добробуту й благополуччя. Але в главі «Мізинець» Н. А. Некрасов показує, що звичка панувати так само властивим поміщикам, як і селянам — звичка покорятися
Князь Утятин — пан, що «все сторіччя чудило, дурів». Жорстоким деспотом-кріпосником залишається він і після 1861 року. Весь вид поміщика можна вважати символом умираючого кріпосництва:
Ніс дзьобом, як у яструба,
Вуси сиві, довгі
И — різні очі:
Один здоровий — світиться,
А лівий — мутний, похмурий,
Як олов’яний гріш!
Звістка про царський указ приводить до того, що Качатина вистачив удар:
Відомо, не користь,
А пиха його підрізала,
Смітинку він втрачав
И селяни грають безглузду комедію, допомагаючи поміщикові зберігати переконаність у тім, що кріпосне право повернуло. «Мізинець» стає уособленням панської сваволі й прагнення поглумитися над людським достоїнством кріпаків. Зовсім не знаючи своїх селян, «Мізинець» віддає безглузді розпорядження: наказує на «удові Терентьєвій женити Гаврила Жохова, будинок поправити заново, щоб жили в ній, плодилися й правили тягло!» Мужики реготом зустрічають даний наказ, тому що «тої удові — під сімдесят, а нареченому — шість років!» Глухонімого дурня «Мізинець» призначає сторожем, пастухам наказує вгамувати череда, щоб корови своїм муканням не будили пана. Безглузді не тільки накази «Мізинця», ще більш безглуздий і дивний він сам, що завзято не бажає примиритися зі скасуванням кріпосного права. Глава «Мізинець» уточнює зміст глави «Поміщик». Від картин минулого Н. А. Некрасов переходить до післяреформеного років і переконливо доводить: стара Русь міняє вид, але кріпосники залишилися тими ж. На щастя, поступово починають мінятися їхні раби, хоча в російському селянині як і раніше багато покірності. Немає ще того руху народної сили, про яке видніється поет, але селяни вже не чекають нових нещасть, народ пробуджується, і поет сподівається:
Русь не шелохнется,
Русь — як убита!
А зайнялася в ній
Іскра схована…
«Легендаа про дв більших грішників» підбиває своєрідний підсумок міркуванням Н. А. Некрасов про гріх і щастя. Відповідно до подань народу про добро й зло вбивство жорстокого пана Глухівського, котрий, хвастаючись, повчає розбійника:
Жити треба, старче, по-моєму:
Скільки холопів гублю,
Каламучу, катую вішаю,
А подивився б, як сплю!
-стає способом очистити від гріхів свою душу. Це заклик, звернений до народу, заклик до рятування від тиранів