Образи поміщиків в «Мертвих душах» Поема Н. В. Гоголя «Мертві душі» — найбільший добуток світової літератури. В омертвінні душ персонажів — поміщиків, чиновників, Чичикова — письменник убачає трагічне омертвіння людства, сумовитий рух історії по замкнутому колу Сюжет «Мертвих душ» (послідовність зустрічей Чичикова з поміщиками) відбиває подання Гоголя про можливі ступені деградації людини.»Один за іншим ідуть у мене герої один пошлее іншого»,- відзначав письменник. Справді, якщо Манилов ще зберігає в собі деяку привабливість, те Плюшкин, що замикає галерею поміщиків-кріпосників, уже відкрито названий «дірою на людстві». Створюючи образи Манилова, Коробочки, Ноздрева, Собакевича, Плюшкина, письменник прибігає до загальних прийомів реалістичної типізації (зображення села, панського будинку, портрета хазяїна, кабінету, розмови про міських чиновників і мертві душі). При необхідності дається й біографія персонажа В образі Манилова відбитий тип дозвільного, мрійника, «романтичного» ледаря.
Господарство поміщика перебуває в повному занепаді. «Будинок панський стояв на юру, тобто на піднесенні, відкритому всім вітрам, якої тільки вздумается по дути…» Краде ключниця, «нерозумно й безглуздо готується на кухні», «порожньо в коморі», «нечистоплотні й п’яниці слуги». А тим часом споруджена «альтанка із плоским зеленим куполом, дерев’яними блакитними колонами й написом: «Храм відокремленого міркування». Мрії Манилова нісенітні й безглузді. «Іноді… говорив він про те, як би добре було, якби раптом від будинку провести підземний хід або через ставок вибудувати кам’яний міст…» Гоголь показує, що Манилов вульгарний і порожній, реальних духовних інтересів у нього немає. «У його кабінеті завжди лежала якась книжка, закладена закладкою на чотирнадцятій сторінці, що він постійно читав уже два роки».
Вульгарність сімейного життя (відносини із дружиною, виховання Алкида й Фемистоклюса), нудотна солодкуватість мовлення («травневий день», «іменини серця») підтверджують проникливість портретної характеристики персонажа. «У першу мінуту розмови з ним не можеш не сказати: «Яка приємна й добра людина!» У наступну мінуту розмови нічого не скажеш, а в третю скажеш: «Чорт знає що таке!» — і відійдеш подалі; якщо не відійдеш, відчуєш нудьгу смертельну». Гоголь із приголомшливою художньою силою показує мертвотність Манилова, нікчемність його життя. За зовнішньою привабливістю ховається духовна порожнеча Образ накопительници Коробочки позбавлений уже тих «привабливих» рис, які відрізняють Манилова. І знову перед нами тип — «одна з тих матінок, невеликих поміщиць, які… набирають потроху деньжонок у пестрядевие мішечки, розміщені по ящиках комодів».
Інтереси Коробочки цілком сконцентровані на господарстві. «Крепколобая» і «дубинноголовая» Настасья Петрівна боїться продешевити, продаючи Чичикову «мертві душі». Цікава «німа сцена»,.яка виникає в цій главі. Аналогічні сцени знаходимо майже у всіх главах, що показують висновок угоди Чичикова із черговим поміщиком. Це особливий художній прийом, своєрідна тимчасова зупинка дії, що дозволяє з особливою опуклістю показати духовну порожнечу Павла Івановича і його співрозмовників. У фіналі третього розділу Гоголь говорить про типовість образа Коробочки, про незначну різницю між нею й іншою аристократичною дамою Галерею мертвих душ продовжує в поемі Ноздрев. Як і інші поміщики, він внутрішньо порожній, вік не стосується його: «Ноздрев у тридцять п’ять років був такий же зовсім, яким був в осьмнадцать і двадцять: мисливців погуляти».
Портрет лихого гульвіси сатиричен і саркастичен одночасно. «Це був середнього росту, дуже непогано складений молодець із повними рум’яними щоками… Здоров’я, здавалося, так і пирскало з особи його». Втім, Чичиков зауважує, що один бакенбард був у Ноздрева менше й не так густий, як іншої (результат чергової бійки). Пристрасть до брехні й карткової гри багато в чому пояснює те, що на жодному зборах, де був присутній Ноздрев, не обходилося без «історії». Життя поміщика абсолютно бездуховна. У кабінеті «не було помітно слідів того, що буває в кабінетах, тобто книг або паперу; висіли тільки шабля й дві рушниці…» Зрозуміло, господарство Ноздрева розвалене. Навіть обід складається із блюд, які пригоріли або, навпроти, не зварилися Спроба Чичикова купити мертві душі в Ноздрева — фатальна помилка.
Саме Ноздрев розбовтує на балі в губернатора таємницю. Приїзд у місто Коробочки, що побажала довідатися, «почім ходять мертві душі», підтверджує слова лихого «балакуна». Образ Ноздрева не менш типовий, чим образ Манилова або Коробочки. Гоголь пише: «Ноздрев довго ще не виведеться з миру. Він скрізь між нами й, може бути, тільки ходить в іншому каптані; але легковажно непроникливі люди, і людина в іншому каптані здається їм іншою людиною».
Перераховані вище прийоми типізації використовуються Гоголем і для художнього сприйняття образа Собакевича. Опису села й господарства поміщика свідчать про певний статок. «Двір оточений був крепкою й непомірно толстою дерев’яними ґратами. Поміщик, здавалося, клопотав багато про міцність… Сільські хати мужиків теж зрубані були напрочуд… усе було пригнано щільно і як треба». Описуючи зовнішність Собакевича, Гоголь прибігає до зоологічного уподібнення: порівнює поміщика з ведмедем. Собакевич — ненажера.
У своїх судженнях про їжу він піднімається до своєрідної «гастрономічної» патетики: «У мене коли свинина — всю свиню давай на стіл, баранина — усього барана тягни, гусак — усього гусака!» Втім, Собакевичу (цим він відрізняється від Плюшкина й більшості. інших поміщиків) властив деяка господарська жилка: він не розоряє власних кріпаків, домагається відомого порядку в господарстві, вигідно продає Чичикову мертві душі, відмінно знає ділові й людські якості своїх селян Граничний ступінь людського падіння відбитий Гоголем в образі найбагатшого поміщика губернії (більше тисячі кріпаків) Плюшкина. Біографія персонажа дозволяє простежити шлях від «ощадливого» хазяїна до напівбожевільного скнари.
«Але ж були часи, коли він… був одружений і сім’янин, і сусід заїжджав до нього пообідати… назустріч виходили дві миловидні дочки… вибігав син… Сам хазяїн був до стола в сюртуку…
Але добра господарка вмерла, частина ключів, а з ними дрібних турбот перейшла до нього. Плюшкин став беспокойнее й, як всі вдівці, підозріліше й скупіше». Незабаром сім’я повністю розпадається, і в Плюшкине розвиваються небачені дріб’язковість і підозрілість. «… Сам він звернувся нарешті в якусь діру на людстві». Отже, аж ніяк не соціальні умови привели поміщика до останнього рубежу морального падіння. Перед нами трагедія (саме трагедія!
) самітності, що переростає в кошмарну картину самотньої старості У селі Плюшкина Чичиков зауважує «якусь особливу старість». Увійшовши в будинок, Чичиков бачить дивне накопичення меблів і якогось вуличного мотлоху. Плюшкин живе гірше, ніж «останній пастух Собакевича», хоча він не бідний. Предостерегающе звучать слова Гоголя: «И до якої незначності, дріб’язковості, гидоти міг снизойти людина! Міг так змінитися!..
Все може статися з людиною». Таким чином, поміщиків в «Мертвих душах» поєднують загальні риси: ледарство, вульгарність, духовна порожнеча. Однак Гоголь не був би великим письменником, якби обмежився лише «соціальним» поясненням причин духовної неспроможності персонажів. Він дійсно створює «типові характери в типових обставинах», але «обставини» можуть полягати й в умовах внутрішнього, психічного життя людини.
Повторюю, що падіння Плюшкина не зв’язане прямо з його положенням поміщика. Хіба втрата сім’ї не може зломити навіть найдужчу людину, представника будь-якого класу або стану?! Словом, реалізм Гоголя містить у собі й найглибший психологізм. Цим-Те поема й цікава сучасному читачеві Миру мертвих душ протипоставлена в добутку невикорінна віра в «таємничий» російський народ, у його невичерпний моральний потенціал. У фіналі поеми виникає образ нескінченної дороги й птаха-трійки, що несеться вперед. У її неприборканому русі письменник бачить велике призначення Росії, духовне воскресіння людства.