Олександр I
ОЛЕКСАНДР I ( 1777-1825) , російський імператор з 1801. Старший син Павла I. На початку правління провів помірковано ліберальні реформи, розроблені Негласним комітетом і М. М. Сперанским. У зовнішній політиці лавірував між Великобританією й Францією. В 1805-07 брав участь в антифранцузьких коаліціях. В 1807-12 тимчасово зблизився із Францією. Вів успішні війни з Туреччиною ( 1806-12) і Швецією ( 1808-09) . При Олександрі I до Росії приєднані території Вост. Грузії (1801) , Фінляндії (1809) , Бессарабії (1812) , Азербайджану (1813) , що було герцогства Варшавського (1815) . Після Вітчизняної війни 1812 очолив в 1813-14 антифранцузьку коаліцію європейських держав. Був одним з керівників Віденського конгресу 1814-15 і організаторів Священного сполучника
ОЛЕКСАНДР I [12 (23) грудня 1777, Петербург — 19 листопада (1 грудня) 1825, Таганрог], російський імператор ( 1801-25) , первісток великого князя Павла Петровича (пізніше імператор Павло I) і великої княгині Марії Федорівни
Дитинство, утворення
Відразу після народження Олександр був узятий у батьків своєю бабкою імператрицею Катериною II, що мала намір виховати з нього ідеального государя, продовжувача своєї справи. У вихователі до Олександра за рекомендацією Д. Дідро був запрошений швейцарець Ф. Ц. Лагарп, республіканець по переконаннях. Великий князь ріс із романтичною вірою в ідеали Освіти, співчував полякам, що втратилися державності після розділів Польщі, симпатизував Великій французькій революції й критично оцінював політичну систему російського самодержавства. Катерина II змусила його прочитати французьку Декларацію прав людину й громадянина й сама розтлумачила йому її зміст. Разом з тим в останні роки царювання бабки Олександр знаходив усе більше невідповідностей між декларируемими нею ідеалами й повсякденною політичною практикою. Свої почуття йому доводилося ретельно приховувати, що сприяло формуванню в ньому таких рис, як удавання й лукавство. Це відбилося й на взаєминах з батьком під час відвідування його резиденції в Гатчині, де панував дух вояччини й твердої дисципліни. Олександрові постійно доводилося мати як би дві маски: одну для бабки, іншу для батька. В 1793 його женили на принцесі Луїзі Баденської (у православ’ї Єлизавета Олексіївна) , що користувалася симпатією російського суспільства, але не була кохана чоловіком
Сходження на престол
Уважається, що незадовго до своєї смерті Катерина II припускала заповісти Олександрові престол в обхід сина. Очевидно, онук був у курсі цих її планів, але прийняти престол не погодився
Після воцаріння Павла положення Олександра ще більше ускладнилося, тому що йому доводилося постійно доводити підозрілому імператорові свою лояльність. Відношення ж Олександра до політики батька носило різко критичний характер. Саме ці настрої Олександра сприяли його залученню в змову проти Павла, але на умовах, що змовники збережуть його батькові життя й будуть домагатися лише його зречення. Трагічні події 11 березня 1801 серйозно вплинули на щиросердечний стан Олександра: почуття провини за смерть батька він випробовував до кінця своїх днів
Початок реформ
Олександр I зійшов на російський престол, маючи намір здійснити радикальну реформу політичного ладу Росії шляхом створення конституції, що гарантувала всім підданим особисту волю й цивільні права. Він усвідомлював, що подібна «революція зверху» приведе фактично до ліквідації самодержавства й готовий був у випадку успіху вийти від влади. Однак він також розумів, що має потребу в певній соціальній опорі, в однодумцях. Йому необхідно було позбутися від тиску як з боку змовників, що свергнули Павла, так і поддерживавших їх «єкатерининських старих» . Уже в перші дні після воцаріння Олександр оголосив, що керувати Росією буде «за законами й по серцю» Катерини II. 5 квітня 1801 була створена Неодмінна рада — законосовещательний орган при государі, що одержав право опротестовувати дії й укази пануючи. У травні того ж року Олександр вніс на розгляд ради проект указу про заборону продажу селян без землі, але члени Ради дали зрозуміти імператорові, що прийняття подібного указу викличе шумування серед дворян і приведе до нового державного перевороту. Після цього Олександр зосередив свої зусилля на розробці реформи в колі своїх «молодих друзів» (В. П. Кочубей, А. А. Чарторийский, А. С. Строганов, Н. Н. Новосильцев) . Вчасно коронації Олександра (вересень 1801) Неодмінною радою були підготовлені проект «Всемилостивейшей грамоти, Російському народу жалуемой» , що містив гарантії основних цивільних прав підданих (воля слова, печатки, совісті, особиста безпека, гарантія приватної власності й т.д.) , проект маніфесту по селянському питанню (заборона продажу селян без землі, установлення порядку викупу селян у поміщика) і проект реорганізації Сенату. У ході обговорення проектів оголилися гострі протиріччя між членами Неодмінної ради, і в результаті жоден із трьох документів оприлюднений не був. Було лише оголошене про припинення роздачі державних селян у приватні руки. Подальший розгляд селянського питання привело до появи 20 лютого 1803 указу про «вільних хліборобів» , що дозволяв поміщикам відпускати селян на волю й закріплювати за ними землю у власність, що вперше створювало категорію особисто вільних селян
Паралельно Олександр здійснював адміністративну реформу й реформу утворення
Другий етап реформ
У ці ж роки сам Олександр уже відчув смак влади й став знаходити переваги в самодержавному правлінні. Розчарування в найближчому оточенні змусило його шукати опору в людях, особисто йому відданих і не пов’язаних із сановною аристократією. Він наближає до себе спочатку А. А. Аракчеева, а пізніше М. Б. Барклая де Толли, що стали в 1810 військовим міністром, і М. М. Сперанского, якому Олександр доручили розробку нового проекту державної реформи. Проект Сперанского припускав фактичне перетворення Росії в конституційну монархію, де влада государя була б обмежена двопалатним законодавчим органом парламентського типу. Реалізація плану Сперанского почалася в 1809, коли була скасована практика прирівнювання придворних звань до цивільного й був уведений освітній ценз для цивільних чиновників. 1 січня 1810 була заснована Державна рада, що замінила Неодмінний. Передбачалося, що споконвічно широкі повноваження Державної ради будуть потім звужені після установи Державної думи. Протягом 1810-11 у Державній раді обговорювалися запропоновані Сперанским плани фінансової, міністерської й сенатської реформ. Реалізація першої з них привела до скорочення бюджетного дефіциту, до лету 1811 було завершене перетворення міністерств. Тим часом сам Олександр випробовував найсильніший тиск придворного оточення, включаючи членів його сім’ї, стремившихся не допустити радикальних реформ. Певний вплив на нього, очевидно, зробила й «Записка про древню й нову Росію» Н. М. Карамзина, що дала, мабуть, привід імператорові засумніватися в правильності вибраного їм шляхи. Немаловажне значення мав фактор і міжнародне становище Росії: напруга, що підсилювалася, у відносинах із Францією й необхідність підготовки до війни давали можливість опозиції трактувати реформаторську діяльність Сперанского як антидержавну, а самого Сперанского оголосити наполеонівським шпигуном. Все це привело до того, що схильний до компромісів Олександр, хоча й не вірив у провину Сперанского, у березні 1812 відправив його вотставку.
Зовнішня політика
Придя до влади, Олександр спробував проводити свою зовнішню політику як би з «чистого аркуша» . Новий російський уряд прагнув створити в Європі систему колективної безпеки, зв’язавши всі провідні держави між собою рядом договорів. Однак уже в 1803 мир із Францією виявився для Росії невигідним, у травні 1804 російська сторона відкликала свого посла із Франції й стала готуватися до нової війни
Олександр уважав Наполеона символом попрання законності світового порядку. Але російський імператор переоцінив свої можливості, що й привело до катастрофи під Аустерлицем у листопаді 1805, причому присутність імператора в армії, його недотепні розпорядження мали самі пагубні наслідки. Підписаний у червні 1806 мирний трактат із Францією Олександр відмовився ратифікувати, і лише поразка під Фридландом у травні 1807 змусило російського імператора піти на угоду. При першому його побаченні з Наполеоном у Тільзіті в червні 1807 Олександрові вдалося виявити себе неабияким дипломатом і, на думку деяких істориків, фактично «обіграти» Наполеона. Між Росією й Францією був укладений сполучник і угода про розділ зон впливу. Як показало подальший розвиток подій, Тильзитское угода виявилася більше вигідним саме Росії, дозволивши Росії зібрати сили. Наполеон же щиро вважав Росію своїм єдиним можливим союзником у Європі. В 1808 сторони обговорювали плани спільного походу на Індію й роздягнула Оттоманської імперії. На зустрічі з Олександром в ерфурте (вересень 1808) Наполеон визнав право Росії на захоплену в ході російсько-шведської війни ( 1808-09) Фінляндію, а Росія — право Франції на Іспанію. Однак уже в цей час відносини між союзниками стали розжарюватися завдяки імперським інтересам обох сторін. Так, Росію не влаштовувало існування герцогства Варшавського, континентальна блокада завдавала шкоди російській економіці, а на Балканах у кожної із двох країн були власні далеко, що йдуть плани. В 1810 Олександр відмовив Наполеонові, що просив руки його сестри великої княгині Ганни Павлівни (згодом королева Нідерландів) , і підписав положення про нейтральну торгівлю, що фактично зводила на немає континентальну блокаду. Існує припущення, що Олександр збирався нанести Наполеонові удар, що попереджає, але після того як Франція уклала союзні договори з Австрією й Пруссією, Росія стала готуватися до війни оборонної. 12 червня 1812 французькі війська перетнули російську границю. Почалася Вітчизняна війна 1812 року
Вітчизняна війна 1812
Вторгнення наполеонівських армій у Росію (про яке він довідався, перебуваючи у Вільно) було сприйнято Олександром не тільки як найбільша погроза Росії, але і як особиста образа, а сам Наполеон стала відтепер для нього смертельним особистим ворогом. Не бажаючи повторювати досвід Аустерлица й підкоряючись тиску свого оточення, Олександр покинув армію й повернувся в Петербург. Протягом усього часу, поки Барклай де Толли здійснював відступальний маневр, що викликав на нього вогонь різкої критики як суспільства, так і армії, Олександр майже не проявляв своєї солідарності з воєначальником. Після того як був залишений Смоленськ, імператор поступився загальним вимогам і призначив на цей пост М. И. Кутузова. З вигнанням наполеонівських військ з Росії Олександр повернувся в армію й перебував у ній під час закордонних походів 1813-14.
Священний сполучник
Перемога над Наполеоном підсилила авторитет Олександра, він став одним з могущественнейших правителів Європи, що ощущали себе визволителем її народів, на який покладена особливою, певною Божою волею місія по запобіганню на континенті подальших воєн і руйнувань. Спокій Європи він уважав також і необхідною умовою для реалізації своїх реформаторських задумів у самій Росії. Для забезпечення цих умов було необхідно зберегти статус-кво, певний рішеннями Віденського конгресу (1815) , по яких до Росії відійшла територія Великого герцогства Варшавського, а у Франції відновлена монархія, причому Олександр наполіг на установі в цій країні конституційно-монархічного ладу, що повинне було послужити прецедентом для встановлення подібних режимів і в інших країнах. Російському імператорові, зокрема, удалося заручатися підтримкою союзниками його ідеї про введення конституції в Польщі. Як гарант дотримання рішень Віденського конгресу імператор ініціював створення Священного сполучника (14 вересня 1815) — прообразу міжнародних організацій 20 в. Олександр був переконаний, що перемогою над Наполеоном він зобов’язаний промислу Божому, його релігійність постійно підсилювалася. Сильний вплив на нього зробили баронеса Ю. Крюденер і архімандрит Фотій. За деяким даними, його віра придбала екуменистический характер, а сам він поступово ставав містиком
Олександр безпосередньо брав участь у діяльності конгресів Священного сполучника в Аахене ( вересень-листопад 1818) , Троппау й Лайбахе ( жовтень-грудень 1820 — січень 1821) , Вероні (жовтень — грудень 1822) . Однак посилення російського впливу в Європі викликало протидію союзників
В 1825 Священний сполучник по суті розпався
Післявоєнні реформи
Зміцнивши в результаті перемоги над французами свій авторитет, Олександр і у внутрішній політиці післявоєнного часу почав чергову серію реформаторських спроб. Ще в 1809 було створено Велике князівство Фінляндське, що стало по суті автономією із власний сеймом, без згоди якого цар не міг міняти законодавство й уводити нові податки, і сенатом (урядом) . У травні 1815 Олександр оголосив про дарування конституції Царству Польському, що передбачало створення двопалатного сейму, системи місцевого самоврядування й волю печатки. В 1817-18 ряд близьких до імператора людей (у т.ч. А. А. Аракчеев) займалися за його наказом розробкою проектів поетапної ліквідації кріпосного права в Росії. В 1818 Олександр дав завдання Н. Н. Новосильцеву підготувати проект конституції для Росії. Проект «Державної уставної грамоти Російської імперії» , що передбачав федеративний пристрій країни, був готовий до кінця 1820 і схвалений імператором, але його введення було відкладено на невизначений строк. Своєму найближчому оточенню цар скаржився, що не має помічників і не може знайти підходящих людей на губернаторські посади. Колишні ідеали усе більше здавалися Олександрові лише марними романтичними мріями й ілюзіями, відірваними від реальної політичної практики. Протверезний вплив зробило на Олександра звістка про повстання Семеновского полку (1820) , сприйняте їм як погроза революційного вибуху в Росії, для запобігання якого необхідно було вжити твердих заходів. Проте мрії про реформи не залишали імператора аж до 1822-23.
Посилення реакції
Одним з парадоксів внутрішньої політики Олександра післявоєнного часу стала та обставина, що спроби відновлення російської держави супроводжувалися встановленням поліцейського режиму, що пізніше одержав назву «аракчеєвщини» . Її символом стали військові поселення, у яких сам Олександр, втім, бачив один зі способів звільнення селян від особистої залежності, але які викликали ненависть у самих широких колах суспільства. В 1817 замість Міністерства освіти було створене Міністерство духовних справ і народної освіти на чолі з обер-прокурором Святейшего синоду й главою Біблійного суспільства А. Н. Голіциним. Під його керівництвом фактично був здійснений розгром російських університетів, запанувала жорстока цензура. В 1822 Олександр заборонив діяльність у Росії масонських лож і інших таємних суспільств і затвердив пропозицію Сенату, що дозволяло поміщикам за «дурні вчинки» засилати своїх селян у Сибір. Разом з тим імператор був обізнаний про діяльність перших декабристських організацій, але не почав ніяких мір проти їхніх членів, уважаючи, що вони розділяють омани його молодості
В останні роки життя Олександр знову нерідко говорив своїм близьким про намір відректися від престолу й «вийти від миру» , що після його несподіваної смерті від черевного тифу в Таганрозі породило легенду про «старця Федорі Кузьмичі» . Відповідно до цієї легенди, у Таганрозі вмер і був потім похований не Олександр, а його двійник, у той час як цар ще довго жив старцем-пустельником у Сибіру й умер в 1864. Але ніяких документальних підтверджень цієї легенди не існує
Література:
Богданович М. И. Історія царювання імператора Олександра I і Росія в його час. Спб., 1869-71. Т. 1-6.
Шильдер Н. К. Імператор Олександр I. Його життя й царювання. Спб., 1904-05. Т. 1-4.
Микола Михайлович, великий князь. Імператор Олександр I. Спб., 1912. Т. 1-2.
Предтеченский А. В. Нариси суспільно-політичної історії Росії в першій чверті XIX в. М. ; Л., 1957.
Сафонов М. М. Проблема реформ в урядовій політиці Росії на рубежі XVIII і XIX вв. Л., 1988.
Мироненко С. В. Самодержавство й реформи: Політична боротьба в Росії на початку XIX в. М., 1989.
Цукрів А. Н. Олександр I // Російські самодержці ( 1801-1917) . М., 1993.
Троицкий Н. А. Олександр I і Наполеон. М., 1994.
Вандаль А. Наполеон і Олександр I. Зросту-на-Донові, 1995. Т. 1-3.
Інсталяція Grohe, інсталяції для унітаза Geberit.