Олександр Невський. Полководець і дипломат
У кожного народу є заповітні імена, які ніколи не забуваються, навпроти, — чим далі розвивається історичне життя народу, тим яскравіше, світліше стає в пам’яті потомства моральний вигляд тих діячів, які, віддавши всі сили на служіння своєму народу, встигли зробити йому істотні послуги. Такі діячі стають улюбленими народними героями, становлять його національну славу, їхні подвиги прославляються в пізніших сказаннях і піснях. Це як би зірки на історичному обрії, що висвітлюють весь подальший історичний шлях народу. Ще вище значення тих діячів, життя яких опромінюється ореолом святості, які вміли робити справу служіння своєму народу в догоду Богові. Тоді вони стають ангелами-хоронителями свого народу, предстателями за нього перед Богом, до них у важкі часи звертається народ з молитвою про допомогу, їхньому небесному захисту приписує щасливі події й випадки рятування від різних нещасть
Ім’я Олександра Невського — одне із самих славних в історії нашої країни. І не тільки славних, але що, мабуть, ще значніше, — одне з найяснішим і улюблених російським народом. Героїв наша історія дала чимало, але майже нікого з них не згадують нащадки з таким теплим почуттям, як Олександра. Він багато потрудився для Російської землі й мечем і головою — внесок його в будівництво Російської держави безцінний
Як полководець він по праву може шануватися великим, тому що за все своє життя не програв жодного бою, з малими силами перемагав найсильніших і в діях своїх сполучив військову геніальність із особистою відвагою. Але є щось, що робить йому особливу честь: у ту похмуру епоху невпинних міжусобних воєн меч його жодного разу не почервонився російською кров’ю, і ім’я його не заплямоване участю в жодній усобице. Може бути, саме це, підсвідомо запам’ятавшись у народній пам’яті, і створило йому таку добру славу
Як державний чоловік він великий не менш, тому що зумів правильно орієнтуватися в надзвичайно важкій і складній обстановці, створеної татарською навалою, і першим стати на той єдино вірний шлях, ідучи по якому його спадкоємці й нащадки — князі московські прийшли до единодержавию й до перемоги над Ордою. А для того щоб піти проти плину й свідомо обрати саме цей шлях, — тоді казавшийся таким невдячним, — потрібно було мати виняткові якості розуму й духу
Чотири з невеликим десятка років життя Олександра Невського — це згусток виняткових по важливості для Русі подій, у яких багато чого визначилося його талантом полководця, адміністратора й дипломата. Складність праць тяжких, що випали на частку цієї людини, перепліталася із драмами особистого життя. Його батька, великого князя володимирського, слуги привезуть мертвим з Каракоруму. Туди батько був викликаний для твердження на князювання, там ханша Туракина, мати монгольського хана Гуюка, у знак найвищої милості погодувала князя зі своєї руки, а в їжі була отрута. Раптово вмре в день весілля старший брат Федір. Рано князь втратить свою розумну порадницю мати Феодосію Ігорівну. Це вона відрадила їхати в Каракорум, де Олександрові обіцяли ярлик великого князя Русі, — материнське серце почувало, що осягне сина батьківська доля…
Були, звичайно, і радості. Може бути, у тривожному й важкому житті, як це не здасться дивним, їх більше, ніж у житті рівне й млявої, — сонечко помітніше поруч із грозовою хмарою. Дев’ятнадцяти років — не але розрахунку, а по любові — Олександр женився на Олександрі, дочки полоцкого князя Брячислава. На Полоцко-Мінське князівство, не розграбоване монголо-татарами, заздрилися лицарі-хрестоносці й особливо литовські князі. Так що Олександр одержав у придане за нареченою обов’язок захищати від ворогів і землі нової рідні. Недовгі були весільні торжества. Олександр зайнявся пристроєм зміцнень по ріці Шелони, на шляху, що веде в Новгород із заходу. Підновили колишні городки, поставили нову міцність Городець, оточили її ровом, валом і бревенчатой огорожею. У тому ж році, 1239-м, Олександр виставив охорону у впадання ріки Неви у Фінську затоку. У тих болотистих краях жило язичеське плем’я ижорян, його старійшина Пелгусий був призначений начальником варти
Була середина 1240 року. Північно-східна Русь вистріляна стрілами, висічена шаблями. Тепер монголо-татари палять і вбивають у південній частині Русі. Узято й розграбовані Чернігів, Переяславль… Незабаром заскриплять візка, заревуть верблюди в Києва, багатотисячні загони вершників оточать його, день і ніч будуть бити в стіни облогові машини, полетять у місто бочки й горщики з горючою рідиною. Протримавшись десять тижнів, Київ надет під напором величезного війська Батия. А в північно-західному краї Російської землі своє лихо. Шведи задумали заволодіти фінськими й сусідніми новгородськими землями, щоб, за бажанням тата, поширити тут римсько-католицьку віру. Зять короля, Биргер, сам прийняв начальство над шведським ополченням і послав Олександрові гордовитий виклик: «Якщо можеш, пручайся, але знай, що я вже тут і зачарую землю твою» . В 1240 році шведські кораблі з більшим військом під начальством Биргера ввійшли в устя Неви й стали на якір при впаданні в неї річки Ижори. Шведи, видно, розраховували піднятися по Неві, плисти через озеро й врасплох напасти на Ладогу потім по Волхову йти на Новгород. Але Олександр теж не барився. Помолился він у Св. Софії, одержав благословення від владики, нашвидку зібрав скільки міг раті. Невелика була вона, але він бадьоро пішов з нею до устя Волхова. «Не в силі Бог, а в правді!» — говорив він
Шведи, стомившись морським переходом, улаштували собі відпочинок. Прості воїни відпочивали на судах. Начальникам і лицарям слуги поставили намети на березі. У лісу вигуливались зведені із судів лицарські коні. Биргер був упевнений, що новгородци не зможуть зібрати таку силу, як у нього. Знав він, що Олександрові не допоможе й рідне Володимирське князівство, воно саме в тяжкому стані. Адже й трьох років не пройшло після руйнування князівства монголо-татарами
Новгород до приїзду шведських послів був уже на ногах. Боярська рада схвалила рішення князя — негайно йти до Неви й, поки вороги перебувають у самовпевненій безтурботності, ударити на них. Олександр мав у своєму розпорядженні тільки свою невелику дружину й загін воїнів-новгородцев. Heдостаток сил потрібно було відшкодувати раптовим нападом на шведський табір
Спішно йшли російські війська уздовж Волхова до Ладоги. Поповнилися загоном ладожан. Потім приєдналися воини-ижоряне. І встигли саме. Гордовиті лицарі навіть не виставили постів на підходах клагерю.
Отже, раптовість досягнута. Биргер, бенкетуючи в наметі, що ли золотими нитками, не догадується, що супротивник схований лісом усього лише на відстані польоту стріли. Але це тільки частина того, що готовить шведам загибель. Недарма Олександр читав про походи іншого Олександра Македонського, ще хлопчиком брав участь у походах батьківської дружини, слухав міркування воєвод перед боєм. Таячись, він оглянув місце швидкої тепер битви й, що властиво видатним полководцям, відразу побачив слабість шведської позиції. Слабість полягала в тому, що частина війська була на березі, а частина на судах: судна ж з’єднувалися із крутим берегом сходнями. Якщо в початковий момент бою збити сходні, то ворог втратить свою перевагу вчисленности.
Новгородци приготувалися до атаки. Був ранок 15 липня 1240 року. Протрубив ріг. Кінний загін Гаврила Олексича вискочив з лісу й ринувся уздовж ріки, збиваючи сходні. Шведи, що перебували на кораблях, не могли прийти на допомогу тим, хто був на березі. Ворог виявився роз’єднаним на дві частини. Дружина на чолі із самим Олександром нанесла по шведах головний удар. Нав’язав жорстокий бій
Олександр перебував у самій гущавині що боролися. Він розпоряджався як полководець і бився як воїн. Літописець повідомляє, що князь самому Биргеру «поклади печатку на особі гострим своєї копнемо» . Відважно боролися й інші. Гаврило Олексич діяв у самої води, не пускаючи ворога з берега на судна й із судів на берег. Коли він побачив, що шведи ведуть на судно королевича, то на коні ринувся за ним. Шведи зштовхнули хоробрий разом з конем у воду. Дружинник вибрався на берег і виявився поблизу від шведського воєначальника, поборовся з ним, убив його, потім рубався з єпископом і теж убив
Піший загін новгородцев руйнував суду. Командував ним Миша (крім ім’я, літописець нічого не сповіщає про це людині) . Рубали сокирами борта нижче ватерлінії й потопили три судна
Дружинник Сава на коні пробився через ряди слуг і зброєносців до намету Биргера. Сокирою зрубав шатерний стовп, дороге полотнище впало на землю, як вибите з рук ворога прапор
Увечері бій окончилось. Шведи, що бігли на судна, підняли вітрила. Ворожий флот пішов убік Фінської затоки. А ті, хто залишився на березі, були мертві. Ними навантажили два захоплених судна, пустили з піднятими вітрилами навздогін за живими. Не всім вистачило місця на скорботних судах. Новгородци «исконаше яму, вметаша їх у ню бещисла» . У війську Олександра втрати були дивно малі: загинуло біля двадцяти воїнів
Звичайно до ім’я князя додавали назва міста, у якому він княжив. До ім’я Олександра народ додав назву ріки, на якій була здобута дуже важлива для всієї Русі перемога. Олександр Невський — так і ми кличемо знаменитого полководця
Новгородци любили Олександра, але все-таки він не зміг довго ужиться з ними: він хотів більшої влади й не виносив вічових безладь. Незабаром після невської перемоги він виїхав з Новгорода. А тим часом Новгороду дуже потрібний був у цей час такий саме князь, як Олександр. Більша небезпека загрожувала Новгородської області з боку німців
Німці заволоділи декількома російськими містами, настроїли нових на місці російських поселень. Першим вони взяли прикордонне містечко Ізборськ. Від нього до Пскова всього 30 кілометрів. Псковичи спішно зібрали пятитисячное ополчення, озброїлися тим, що було, і пішли виручати сусіда. Втративши в кровопролитній січі більше напівтисячі ратників, не звільнивши Ізборська, ополчення ледь пробилося назад до Пскова. Лицарі мали намір увірватися в місто слідом за що відступали. Але варта вчасно зачинила ворота. Після тижневого стояння в міста лицарі прийнялися грабувати й палити околиці. Одночасно діяли посли ордена. Серед зрадників ордена найшлися зрадники. Вони вмовили городян примиритися з німцями й впустити їх у місто. Так з місто виявилося в руках ворога. Ворожі загони доходили вже до околиць Новгорода, стояли в тридцяти верстах від нього, перехоплювали купецькі обози й завдавали великої шкоди новгородській торгівлі. Тоді новгородци стали просити Олександра виручити їх з лиха; сам владика новгородський відправився просити про це Олександра. Справа стосувалася не одного Новгорода, а всій Росіянці землі. Олександр погодився й прибув Вновгород.
Негайно прийнявся він очищати Новгородську область від ворогів, розігнав їхні загони, взяв Копорье, де було затвердилися німці. З полоненими обходився він дуже милостиво, але зрадників нещадно вішав. Потім він дійшов до Пскова, звільнив його від німців, двох німецьких намісників Пскова відправив в оковах у Новгород. Після цього Олександр увійшов у чудскую землю, у володіння ордена
Від Пскова на північ лежить Псковське озеро, ще північніше — озеро Чудское. Вони з’єднуються широкої протокой. Хрестоносці перебувають на заході від озер. Олександр вирішив відійти назад і побудувати свої полки в східного берега протоки, між озерами. У ті часи не боролися на пересіченій місцевості, сходилися на місці рівному й відкритому. Тут, на засніженому льоді, хрестоносці повинні прийняти виклик Олександра. Бойова побудова німецьких лицарів називається «кабаняча голова» . Все військо будується у вигляді клина: його вістря — одягнені в панцири лицарі, їхні коні теж покриті залізом і з боків клина лицарі, а усередині цієї рухливої броні — піхота. Нестримно й грізно рухається клин — «кабаняча голова» — на супротивника, розсікає його лад, проходить крізь шеренги, дробить потім на частині й знищує опірних і що біжать. Багато перемог одержали в такий спосіб лицарі над пішими військами різних країн. В Олександра військо в основному піше. Хрестоносці, маючи під собою рівну місцевість, а супротивником — піхоту, безсумнівно, почнуть бій в улюбленій, перевіреній манері
Олександрові і його воєводам дійти такого висновку було неважко, вони добре знали тактику хрестоносців. А от що протиставити такій тактиці? Однією хоробрістю перемоги не доможешся
У традиційній бойовій побудові росіян найдужчим був серединний полк. Полк лівої руки й полк правої руки, що по обох сторони від серединного, слабкіше. Це відомо воєначальникам хрестоносців. І Олександр вирішив: серединний полк буде складатися з ополченців — городян і селян, збройних списами, сокирами, зашевськими ножами; досвідчені ж воїни, загартовані, добре збройні, устануть на флангах, там же розмістяться кінні дружини
Що ж відбудеться завдяки такому нововведенню? «Кабаняча голова» легко прошибить серединний полк. Лицарі порахують, що головна справа вже зроблена, але в цей час із флангів наляжуть на них могутні бійці. Прийде лицарям вести бій у незвичні умовах
Що придумати, щоб вістря застрягло за пробитим їм серединного полку? За серединним полком Олександр розпорядився поставити сани, на яких везли зброю, збруя й продовольство. За саньми, за цією штучною перешкодою, починався берег, засіяний більшими валунами — перешкода природна. Між саней, між каменів не дуже-те поскакаєш на коні, обтяженої залізом. Зате ополченець, одягнений у легкий доспех, буде діяти серед перешкод спритно, він відразу одержить перевагу перед повільним лицарем
Так, Олександр Невський готовив перемогу своєму війську
Перед серединним полком стояли стрільці-лучники. Вони першими вступили всражение.
Військо хрестоносців-лицарів у шоломах з рогами, пазуристими лабетами й іншими ляканнями, у білі із чорними хрестами плащах, з довгими списами, притиснутими до стегна, прикрившись щитами, рухався як таран. Залізні намордники, надягнуті на коней, перетворили звичних тварин у чудовиськ. У середині клина, намагаючись не відставати від вершників, бігли із сокирами й короткими мечами лицарські слуги й піхота
Підпустивши «кабанячу голову» на кілька сотень метрів, російські лучники почали обсипати її стрілами. Шість прицільних стріл у мінуту може випустити гарний стрілець. Під свистячим градом стріл німецький клин трохи звузився, на якусь частку втратив свою руйнівну силу. Але однаково його удар по серединному полку був нестримно потужним. Полк розпався на дві половини — як березовий чурак під ударом колуна… Росіяни називали лицарський лад менш шанобливо, чим самі германці, — не «кабанячою головою» , а «свинею» . Літописець писав: «Наехаша на полк немци й чудь і нрошибошася свиньею крізь полк…» Тепер, по досвіду колишніх боїв, лицарям належало дробити бойовий порядок росіян на частині, сікти бегущих мечами. Але картина виявилася іншою. Ополченці відкотилися за обозні сани й не побігли далі. Лицарі, вискочивши на берег з льоду, повільно кружляли серед каменів і саней, одержуючи з усіх боків удари
Олександр не шукав зустрічі із проводирем хрестоносців, як було прийнято в ті часи і як надійшов сам на Неві, а стежив за розвитком обстановки. Зараз діяли друг проти друга більші людські маси. У цьому бої корисніше, ніж особистий приклад, був своєчасний наказ полководця. Олександр дав знак вступити в бій полицям правої й лівої руки. Новгородци, ладожане, ижоряне, карели з одного боку, суздальци — з іншої налягли на лицарську «свиню» …
«… Труск від копій ломления й звук від перетину мечного…» — так скаже літописець про той момент бою
Кінні дружинники напали на супротивника з тилу. «Свиня» була оточена. лицарів, Що Збилися в купу, що перемішалися зі своїми кнехтами-піхотинцями, російські воїни стаскивали з коней гаками, пропорювали животи коней ножами. Спішений лицар був уже не такий грізний, що як сидів на коні. Весняний лід ламався під вагою що борються, лицарі тонули в ополонках і проламах. «Немци ту падоша, а чудь даша хлюпаючи» . Підневільні піші воїни-ести «дата хлюпаючи» — показали плечі, шукали порятунок у втечі. Незабаром і лицарі, порушивши обітницю бути до кінця стійкими, почали прориватися з кільця. Частини хрестоносців удалося це. Олександр наказав переслідувати втікачів. До протилежного берега протоки — на багато верст — лід був засіяний тілами ворогів
Так закінчився бій. Було 5 квітня 1242 року
Багато росіян воїнів у той великий день «кров свою прольяша» . Але ворог поніс втрати ще більші. Тільки лицарів було вбито полтисячи. Полсотни лицарів потрапило вплен.
Полки Олександра під звуки труб і бубнів підходили до Пскову. Радісні люди висипали з міста зустрічати переможців. Дивилися, як ведуть хрестоносців поруч їхніх коней; лицар, що йде біля коня з непокритою головою, втрачав, але правилам ордена, лицарське достоїнство
Приголомшливий урок одержали германці. Улітку в Новгород приїхали посли з ордена й просили в Олександра вічного миру. Мир був укладений. Говорять, що тоді-те Олександр вимовив слова, що стали на Російській землі пророчими: «Хто з мечем до нас прийде, від меча й загине!» Кілька століть германці витісняли зі споконвічних земель слов’ян і прибалтів. Мало — витісняли. Винищували під корінь. І от уперше загарбники одержали нищівний удар. Ця перемога па багато хто-багато років — на півтора століття — зупинила германців у західних границь Русі
Луною узяття Копорья було повстання естов на острові Сарема, Луною Льодового побоїща стало повстання проти хрестоносців плем’я куршей на Налтийском узбережжя; до них на допомогу з багатотисячним військом прийшов литовський великий князь Миндовг. Повстали прусси — теж поморське плем’я; їм допоміг військом польський князь Святополк. Лицарі — цього разу Тевтонський орден були розгромлені в Рейзенского озера
Князь Олександр Ярославович чітко розумів, що зберегти в недоторканності північно-західні границі Русі, а також тримати відкритим вихід у Балтійське море можна лише за умови мирних відносин із Золотою Ордою, воювати проти двох могутніх ворогів у Русі тоді не було сил. Друга половина життя знаменитого полководця буде славна не військовими перемогами, а дипломатичними, не менш потрібними, чим військові
Тим часом багатьом співвітчизникам Олександра його політика миру з Ордою здавалася помилкою. Навіть найближчі люди — брат Андрій і син Василь перейдуть у ряди прихильників невідкладної війни проти монголо-татар
Олександр всіма способами намагався догодити хана і його сановників щоб позбавити Російську землю від нових лих. Тільки в 1252 році хан визнав Олександра великим князем і дав йому Володимир. Із цього часу довелося йому взяти на себе важка справа. Нелегко було йому раніше відбиватися від західних ворогів, але зате блискучі перемоги, військова слава, почуття народної радості й подяки були тоді наградою йому за важкі військові праці. Тепер йому доводилося принижуватися перед ханом, підлещуватися розташування сановників його, обдаровувати їх, щоб урятувати рідну землю від нових лих; доводилося вмовляти свій народ не противитися татарам, сплатити необхідну данину. Навіть інший раз доводилося йому самому, у випадку опору, силою змушувати свій народ виконувати вимоги татар. Звичайно, болісно стискувалося серце Олександра, коли йому доводилося карати своїх людей за неслухняність татарам. Багато хто в той час думали, що Олександр не жалував свого народу, діяв спільно з татарами, і злобились на нього. Деякі розуміли тоді, що важка необхідність змушувала Олександра так діяти, що, надійди він інакше, новий страшний погром татарський обрушився б на нещасну Росіянку землю
В 1256 році новий хан (Берке) наказав зробити другий перепис на Русі. (перший перепис був зроблений при Ярославі Всеволодовичі.) У землі рязанськ, муромську й суздальську з’явилися татарські численники, ставили своїх десятників, сотників, тисячников; всіх жителів, крім духовних осіб, переписували, щоб обкласти поголовною даниною. Новий хан побажав, щоб перепис був зроблений і в Новгороді. Коли звістка про це дійшла до Новгорода, піднявся тут заколот. Новгород не був, подібно іншим російським містам, покірний татарською зброєю, і новгородци не думали, щоб їм довелося добровільно платити ганебну данину. Почував Олександр, що бути лиху, але не міг нічого зробити на користь Новгорода. Прибув він сюди з татарськими послами, які вимагали десятини. Новгородци навідріз відмовилися сплатити данина; однак ханських послів не тільки не скривдили, але навіть обдарили й із честю відпустили додому. Народ хвилювався. Багато хто злобились на Олександра за те, що він тяг руку за татарами. Новгородський князь Василь, син Олександра, був на боці незадоволених новгородцев. Важко було його положення; не розумів і він, як більшість новгородцев, яка лихо може осягнути ослушников хана: стати на сторону батька, на думку князя Василя, значило — змінити Новгороду, а противитися батькові було йому важко. Скінчив він тим, що біг у Псков. Олександр цього разу сильно озлобився, вигнав сина свого із Пскова, а деяких новгородських бояр, головних призвідників заколоту, жорстоко стратив
Сильно хвилювалися новгородци. Дарма більше розсудливі вмовляли народ скоритися тяжкої необхідності
— Умремо чесно за Св. Софію й будинку ангельські, — кричав народ, — складемо голів наші у Св. Софії!
Однак страшна звістка про те, що ханські полки йдуть на Новгород, і вмовляння деяких розсудливих бояр нарешті подіяли. Хвилювання вляглося. Татарські численники їздили по новгородських вулицях, переписали двори й вийшли. Хоча після цього татарські чиновники не приїжджали в Новгород збирати данина, але новгородци повинні були брати участь у платежі данини татарам — віддавати свою частку данини великим князям. Тільки що заспокоївся Новгород, в інших містах піднялася смута. Татарські збирачі збирали данину самим нелюдським способом. Брали данина з лихвою, забирали пожитки у випадку недоїмок, а з бідних сімей вели людей у неволю. Притім вони грубо зверталися з народом. Невмоготу стало терпіти. У Суздалеві, Ростові, Ярославлі, Володимирі й в інших містах захвилювався народ, і збирачі данини були перебиті
У сильну лють прийшов хан. В Орді збиралися вже полчища: готувалися татари страшно покарати заколотників. Олександр поспішив Ворду.
Видно, нелегко йому було догодити хана і його наближених, зиму й літо довелося йому прожити в Орді. Зате йому вдалося врятувати рідну країну не тільки від нового погрому, але й випросити для неї важливу пільгу: на прохання Олександра хан звільнив росіян від обов’язку поставляти татарам допоміжне військо. Важко було б росіянином битися за татар, проливати свою кров за лютих ворогів своїх!..
З Орди Олександр вертався хворим. Міцне його здоров’я було надірвано постійними тривогами й працями. Із працею, ледве перемогаясь, продовжував він свій шлях. Доїхав він до Городця. Тут остаточно зліг. Коли відчув він наближення смерті, прийняв схиму. Уночі 14 листопада 1263 р. його не стало
Незабаром дійшла до міста Володимира скорботна звістка про кончину Олександра. Митрополит Кирило, що служив у цей час обідню, звернувся до народу зі слізьми на очах і сказав: — Діти мої милі, закотилося сонце землі Росіянці! Народ довго оплакував свого князя. Тіло покійного князя перевезли у Владимир. Незважаючи на зимову холоднечу, митрополит Кирило з духівництвом зустрів тіло в Боголюбова, і від сюди зі свічами й кадилами все духівництво проводжало його до Володимира. Величезна юрба тіснилася біля труни: кожному хотілося прикластися. Багато хто голосно плакали. 23 листопада тіло Олександра Невського погребли у володимирському монастирі Різдва Богородиці
Потрудився Олександр для Російської землі. Мужньо й переможно боровся він із західними ворогами, расчетливо, розумно беріг свій народ від хижих татар. Серед важких князівських справ не забував благочестивий князь і християнські обов’язки: багато срібла й золота передавав він в Орду, не мало нещасних викупив з тяжкої неволі татарської. Багато хто кликали його своїм » ангелом-хоронителем» . Російська церква прилічила його до лику святих
Список використаної літератури
1. Синовский В. Д. «Рідна старовина» Москва, 1992.
2. Великий князь Олександр Невський Москва, 1992.
3. Хрестоматія по російській військовій історії Москва, 1947.
4. Нариси історії СРСР ( IX-XV вв.) Москва, 1953.
5. Митяев А. «Вітри Куликова поля» Москва, 1984.