Твір по літературі: Олександр сергійович грибоєдов Горе від розуму. Трагедія чацкого Комедія А. С. Грибоєдова «Горе від розуму» — один із самих загадкових добутків російської літератури XIX століття, хоча й не дуже складне в сюжетному плані Дві лінії визначають розвиток дії п’єси. Спочатку особиста історія Чацкого й катастрофа його любові начебто розвиваються окремо від суспільної, але вже із сьомого явища першої дії стає ясно, що обидві сюжетні лінії тісно зв’язані Дія йде плавно, один за іншим з’являються діючі особи, зав’язуються суперечки. Конфлікт головного героя з «століттям минулої» заглиблюється.
Повідавши всім про своєму «мильон роздирань», молодий герой залишається в повній самітності. Здається, повинен початися спад руху комедії. Але немає. Розвиток дії триває — повинна зважитися особиста доля героя. Чацкий довідається правду про Софію й Молчалине. Розв’язка обох сюжетних ліній відбувається одночасно, вони зливаються, і єдність змісту — одне з достоїнств комедії — набуває чинності. Особисте й суспільне злито в житті звичайних людей, зливаються вони й у розвитку сюжету «Горе від розуму».
Чому ж дотепер ця комедія — один із самих притягальних добутків нашої літератури? Чому по закінченні стількох лв1 нас хвилює драма Чацкого? Спробуємо відповісти на ці питання, а для цього перечитаємо монологи й репліки Чацкого, вдивимося в його взаємини з іншими героями Герой комедії вмістив у себе не тільки реальні риси кращих людей декабристської епохи, але й втілив кращі якості передового суспільно-політичного діяча Росії XIX століття. Але для нас Олександр Андрійович Чацкий — це художній образ безсмертної комедії, у якій «відбилося століття й сучасна людина», і, хоча багато хто називали комедію «Горе від розуму» «комедією вдач», кожне нове покоління довідається в Чацком свого сучасника. От і в етюді И. А. Гончарова «Мильон роздирань» є такі слова: «Чацкий неминуче при кожній зміні століття іншим… Кожна справа, що вимагає відновлення, викликає тінь Чацкого…» Про що ж ця комедія?
Найчастіше критики сперечаються про назву п’єси: Горе від розуму або горі розуму? А якщо перенести акцент на перше слово? Адже в п’єсі говориться не про мнимий, а про справжнє горе. Мова йде про життєву драму Чацкого — особистої й суспільної Історія життя героя в п’єсі намічена окремими штрихами. Дитинство, проведене в будинку Фамусова разом із Софією, потім служба з Горичем у полицю «назад тому років п’ять», Петербург — «з міністрами зв’язок, потім розрив», подорож за кордон — і повернення до солодкого й приємного диму Батьківщини. Він молодий, а за плечима вже багато подій і життєвих перипетій, звідси не випадкові його спостережливість і розуміння того, що відбувається. Чацкий добре розуміє людей, дає їм влучні характеристики. «Сам товстий, його артисти худі», — говорить він про одному з московських «тузів» і його кріпосному театрі.
Він зауважує ненависть світла до всього нового: А т сухотний, ріднячи вам, книгам ворог, В учений комітет який оселився И с лементом вимагав присяг, Щоб грамоті ніхто не знав і не вчився?.. Пройшли роки, і, вернувшись із далеких мандрівок, герой бачить, що в Москві мало що змінилося. За кордоном Чацкий «розуму шукав», учився. Але крім наукових істин неспокійна Європа, що кипить революційними виступами й національно-визвольною боротьбою, прищепила або могла прищепити думки про свободу особи, рівності, братерстві. Та й у Росії після Вітчизняної війни 1812 року панувала атмосфера критичного осмислення того, що відбувається вимперии.
Чацкому смішно, що він міг схилятися перед розшитими мундирами, що вкривали «легкодухість, розуму вбогість». Тепер йому ясно видно, що в Москві «удома нові, але забобони старі». І тому небагатий дворянин Чацкий відмовляється від служби, пояснюючи це тим, що «служити б рад — прислужуватися нудно». Він «славно пише, перекладає», він добрий і м’який, дотепний і красномовний, гордий і щирий, а любов його до Софії глибока й постійна Уже перший монолог Чацкого дає відчути важлива якість героя — його відкритість. У момент першого побачення із Софією він далекий від сарказму, а в його репліках відчувається насмішкувато-незлобиве глузування розумного спостерігача, що помічає смішні й безглузді сторони життя, тому слідом за французом Гильоме згадується й Молчалин. Намагаючись розтопити лід байдужості, яким його зустріла Софія, він домагається зворотного.
Здивований її холодом, Чацкий вимовляє віщу фразу: «Але якщо так: розум із серцем не в ладі!» Це сказано дивно точно: у цій фразі, як і в заголовку комедії, сконцентроване визначення двоїстої природи конфлікту добутку як п’єси про цивільну позицію людини прогресивних переконань і п’єси про його нещасну любов. Немає того «вододілу», що відокремлює одне від іншого, а є людина-громадянин, палко закоханий у прекрасну дівчину, свою однодумницю. Він розкривається перед нами в діях, що мають одночасно й особистий, і суспільний зміст Для Чацкого по-своєму «розпався зв’язок часів». Того часу, коли в нього із Софією були загальна мова й почуття, і того часу, коли відбуваються події комедії. Його розум змужнів і не дає пощади тепер нікому, але Софію-Те він любить ще сильніше, ніж колись, і цим заподіює і їй, і собі більші прикрості. Воістину «розум із серцем не в ладі».
Головний бій, що відбувається в другій дії, виявляється цілком пов’язане з інтимною лінією. У його любовному монолозі в Оставимте ми ці пренья…» чи втримується не найважливіша політична заява Чацкого. Воно виражено натяком-жартом про перетворення, які можливі в Молчалине, раз вони виявилися можливі й в уряді, що перетворився з ліберально-демократичного в казарменно-деспотическое. Сатирична жовч із приводу перетворень «правлінь, климатов, і вдач, і розумів» з’єднується з елегійними виливами героя Але чи може любов затьмарити, заглушити в Чацком биття серця громадянина, що мріє про волю й благо Батьківщини? Доля його народу, його страждання — основне джерело цивільного пафосу Чацкого. Самі яскраві місця монологів героя ті, де він гнівно виступає проти гноблення, кріпосництва Йому огидний нечистий дух сліпого, рабського, порожнього наслідування всьому іноземному Драма Чацкого й у тім, що він бачить трагічні моменти в долі суспільства, але виправити людей не може, і це також приводить його в розпач. Тим і привабливий Чацкий, що навіть у розпачі він не зітхає, подібно Горичу, не бовтає, як Репетилов, навіть не віддаляється від суспільства, як брат Скалозуба, а сміло кидається в бій з віджилим, старим, ветхим Режисер Вл.
Немирович-Данченко дивувався сценічній майстерності Грибоєдова, коли п’єса раптом розриває грані інтимності й розливається в широкий потік громадськості. Боротьба Чацкого за серце улюбленої стає моментом його розриву з навколишнім його ворожим миром Фамусових, Скалозубів, Молчалиних. Чацкий глибоко обманулся в Софії, а не тільки в її почуттях до себе. Страшно те, що Софія не тільки не любить, але й виявляється в юрбі тих, хто кляне й жене Чацкого, кого він називає «мучителями». Дві трагедії? Горе від розуму або горі від любові? Вони нерозривно зв’язані, і із двох трагедій виникає одна, дуже болісна, тому що Горе від розуму й від любові злилися воєдино — И все це ускладнюється трагедією прозріння, а отже, втратою ілюзій і надій У прощальних монологах Чацкий як би підбиває підсумок: «Чого я чекав? що думав тут знайти?» У його словах чуються досада, гіркота, біль розчарування, а в самому останньому монолозі — ненависть, презирство, гнів і…
немає почуття зломленості: Божевільним ви мене прославили всім хором. Ви праві: з вогню той вийде непошкоджений, Хто з вами день пробути встигне, Подихає повітрям одним, И в ньому розум уцелеет. Так не говорить переможений. Його протест — це енергійний протест проти мерзенної рассейской дійсності, проти чиновників-хабарників, барів-розпусників, проти неуцтва И холопства», — писав В. Г. Бєлінський Розумний, тріпотливий від обурення, зайнятий невідступно міркуваннями про долю Росії, Чацкий не тільки дратує погрязшее у відсталості суспільство, але й викликає його активну ненависть — Він вступає а сутичку й тріумфує над бюрократичною обмеженістю Фамусова, солдафонством і мракобіссям Скалозуба, догідливістю й подличанием Молчалина, вульгарністю й фанфаронством Репетилова.
Чацкий переживає горі особисте, серцеве, завдяки своєму непримиренному до соціальних каліцтв розуму. Адже в поняття розуму наріжним каменем покладене вільнодумство, тому життєві орієнтири Чацкого не гроші й кар’єра, а вищі ідеали. Розум Чацкого залишається невразливим і приносить його власникові те вище щастя, коли людина з вірою у свою правду перемагає неправда й несправедливість Цьому розумінню життя, боргу, щастя вчить розумна й глибоко людська комедія А. С. Грибоєдова «Горе від розуму».