Онєгін і печорин
А. С. Пушкіна працював над романом \"Євгеній Онєгін" багато років, це був самий улюблений його добуток. Бєлінський назвав у своїй статті \"Євгеній Онєгін" цей добуток \"енциклопедією російського життя". Дійсно, у цьому романі дана картина всіх шарів російського життя: і вищий світла, і дрібнопомісного дворянства, і народу — Пушкіна добре вивчив життя всіх шарів суспільства початку XIX сторіччя. У роки створення роману Пушкіну довелося багато пережити, втратити багатьох друзів, випробувати гіркота від загибелі кращих людей Росії. Роман був для поета, за його словами, плодом \"розуму холодних спостережень і серця сумних замет".
На широкому тлі російських картин життя показана драматична доля кращих людей, передової дворянської інтелігенції епохи декабристів. Без Онєгіна був би неможливий \"Герой нашого часу" Лермонтова, тому що реалістичний роман, створений Пушкіним, відкривав першу сторінку в історії великого російського роману XIX сторіччя. Пушкіна втілив в образі Онєгіна багато хто з тих рис, які потім розгорнуті в окремих персонажах Лермонтова, Тургенєва, Герцена, Гончарова.
Досліджуючи роман Лермонтова \"Герой нашого часу", Бєлінський звернув увагу, що Печорин багато в чому нагадує пушкінського Онєгіна. Це дало підставу критикові назвати Печорина \"молодшим братом Онєгіна". Підкреслюючи безсумнівну подібність героїв двох більших поетів, вона говорив у своїй статті \"Герой нашого часу": \"Розбіжність їх набагато менше, ніж відстань між Онегою й Печорою".
Героїв А. С. Пушкіна й М. Ю. Лермонтова розділяє менш 10 років. Вони могли б зустрітися в одній привітальні, на одному балі або в театрі, у ложі однієї з \"красунь записних". І все-таки, чого ж були більше — подібності або розбіжність? Іноді в них
Розділяє людей сильніше й нещадніше, ніж ціле сторіччя
На мій погляд, Євгеній Онєгін і Печорин дуже схожі по характері, обоє вони зі світського середовища, одержали гарне виховання, вони стоять на більше високому щаблі розвитку, звідси їхня туга, нудьга й незадоволеність. Все це властиво душам більше тонким і більше розвиненим
Деякі читачі припускали, що в особі Печорина Лермонтов зобразив самого себе. Звичайно, багато думок і почуття автор передав своєму героєві. Але спеціально в передмові до роману поет писала, що Печорин — узагальнений, типовий образ, \"портрет, складений з пороків і недоліків усього нашого молодого покоління".
Григорій Олександрович Печорин, подібно Онєгіну, належав до аристократії Петербурга й також \"скажено ганявся за удовлетворениями життя", коли \"три будинки на вечір кличуть". Він, як і Онєгін, може бути, навіть у великому ступені, богатий, зовсім не має потреби в засобах, щедрий і марнотратний
Очевидно, як і Євгеній, він міняв багато занять. \"Робота завзятий" був тошен не одному тільки Онєгіну, але многим блискучим молодим дворянам. Урятовані від нестатку, що штовхає до діяльності, і позбавлені честолюбства, вони халатно ставляться до служби й будь-якій іншій справі. Скромний чин прапорщика зовсім не обтяжує Печорина й свідчить про його відношення до служби. Багато вчинків можуть назавжди позбавити його можливості служити. У Григорія Олександровича багато привабливого. Він людина начитана, розвитий, цікавий і дотепний співрозмовник. Має сталеву волю, самовладанням, витримкою. Письменник наділяє його фізичною силою. Він молодий, сповненої енергії, має успіх у жінок, мимоволі підкоряє своєму впливу навколишніх. Здавалося б, така людина повинен бути навколо щасливим. Але немає! Печорин незадоволений собою й навколишня, усяка справа, також як і любов, незабаром стомлює й стає нудним
Те, що тільки намічено в Онєгіні, у Печорине розвивається повністю. Три тільки дні були нові для Євгенія в селі. Йому нецікава відданість простої сільської дівчини. Але зате він готовий усе віддати, щоб домогтися любові вже замужньої Тетяни. А потім, напевно, міг би залишити неї. Така натура цих людей. Від нудьги ж Онєгін доглядає за Ольгою, викликає ревнощі Ленского. І всі, як відомо, є на результаті трагічно. У набагато більше сильної мері \"уміння" приносити люблячим його людям одні неприємності показує Лермонтов у Печорина. Той і сам зауважує, які від його вчинків навколишнього добра не буває
Егоїзм представляє центральну частину характеру обох героїв. Але в цих образах, безперечно, відбилися суспільні явища, пов’язані з безвременьем, що наступили після декабристського руху, миколаївською реакцією, тим відношенням до життя вищого дворянства, що так блискуче описав Лермонтов
Пушкіна пише про Онєгіна: \"Нудьга чекала його на стражі, і бігала за ним вона, як тінь иль вірна дружина". Світське суспільство, у якому обертався Онєгін, а пізніше й Печорин, зіпсувало їх. Воно не вимагало знань, досить було поверхневого утворення, важливіше було знання французької мови й гарних манер. Євгеній, як всі, \"легко мазурку танцював і кланявся невимушено". Свої кращі роки він витрачає, як більшість людей його кола, на бали, театри й любовні захоплення. Такий же спосіб життя веде й Печорин. Дуже незабаром обоє починають розуміти, що це життя порожня, що за \"зовнішньою мішурою" не коштує нічого, у світлі панує нудьга, наклеп, заздрість, люди витрачають внутрішні сили душі на плітки й злість. Дрібна суєта, пустопорожні розмови \"необхідних дурнів", щиросердечна порожнеча роблять життя цих людей одноманітної, ззовні сліпучої, але позбавленої внутрішнє змісту. Ледарство, відсутність високих інтересів опошляють їхнє існування. День схожий на день, трудитися нема чого, вражень мало, тому сам розумн і кращі занедужують ностальгією. Своєї Батьківщини й народу вони по суті не знають. Онєгін \"хотів писати, але робота завзятий йому був тошен…\", у книгах він теж не знайшов відповіді на свої питання. Онєгін розумний і міг би приносити користь суспільству, але відсутність потреби в роботі є причиною того,
Що він не знаходить собі заняття по душі. Від цього він і страждає, розуміючи, що верхній шар суспільства живе за рахунок рабської роботи кріпаків. Кріпосне право було ганьбою царської Росії. Онєгін у селі спробував полегшити положення своїх
Кріпаків (\"…ярем він панщини стародавньої оброком легенею замінив…\"), за що й був засуджений сусідами, які вважали його диваком і небезпечним \"вільнодумцем\".
Печорина також багато хто не розуміють. Для того, щоб глибше розкрити характер свого героя, Лермонтов поміщає його у всілякі соціальні сфери, зіштовхує з разнообразнейший людьми. Коли вийшло у світло окреме видання \"Героя нашого
Часу", те стало ясно, що до Лермонтова російського реалістичного роману не було. Бєлінський указав, що \"Князівна Мері" — одна з головних повістей у романі. У цій повісті Печорин розповідає ін самому себе, розкриває свою душу. Тут сильніше
Усього виявилися особливості \"Героя нашого часу" як психологічного роману
У висновку мені хочеться привести слова Бєлінського, що писав, що \"Печорин — Онєгін нашого часу". Роман \"Герой нашого часу" — це гіркий роздум над \"історією душі людської", душі, погубленої \"блиском оманної
Столиці", що шукає й не дружби, які знаходить, любові, щастя. Печорин — страждаючий егоїст. Про Онєгіна Бєлінський писав: \"Сили цієї багатої натури залишилися без доповнення: життя без змісту, а роман без кінця". Те ж саме можна сказати й Опечорине.
Порівнюючи двох героїв, він писав: \"…У дорогах різниця, а результат один". При всій різниці зовнішнього вигляду й розбіжності характерів і Онєгін; і Печорин, і Чацкий належать до галереї \"зайвих людей, для яких у навколишнім суспільстві не
Перебувало ні місця, ні справи. Прагнення знайти своє місце в житті, зрозуміти \"призначення велике" представляє основний зміст роману лермонтовской лірики. Чи ледве не цього міркування займають Печорина, ведуть його до болісної відповіді на питання: \"Навіщо я
Жив?\" На це питання можна відповісти словами Лермонтова \"Бути може, мислию небесної й силою духу переконаний, я дав би миру дарунок чудесний, а мені за те — бессмертье він…\"
Я вважаю, що у творах Пушкіна «Євгеній Онєгін» і Лермонтова «Герой нашого часу» автори протестують проти дійсності, що змушує людей даром розтрачувати сили
«Будь-яке порівняння кульгає»,- говорить народна мудрість. Справді, а хіба не так? Адже, зіставляючи, ми мимоволі зрівнюємо, а виходить, і збіднюємо, лишаєм індивідуальності те, що порівнюємо. Це тим більше очевидно, коли зіставляєш такі тонкі й складні явища, як герої більших художніх творів. І нехай зближає їхня епоха, подібність доль, характерів — нехай… Діагноз, поставлений у результаті порівняння, як правило, неточний і однобічний. Тим більше, якщо виносити героєві соціальний вирок, як це в нас найчастіше робиться
Напевно, краще буде, якщо метою нашого порівняння стане пошук того кращого, що хотіли втілити у своїх героях автори й що ми можемо взяти собі, чому повчитися. Від цього тільки виграємо ми самі
Здається, порівняння безумовно тільки як художній прийом автора. Згадаємо: Онєгін рівняється з Ленским, Ольга — з Тетяною, Чацкий — з Молчалиним, Печорин — із Грушницким і Вернером і такдалі.
Як же бути з Онєгіним і Печориним, героями різних по жанрі й духу добутків? Тим більше сьогодні, коли ми маємо не тільки порівняння цих героїв, зроблене В. Г. Бєлінським, але й безліч інших суджень…
Бєлінський у свій час тонко помітив, що відмінність Онєгіна й Печорина між собою «набагато менше відстані між Онегою й Печорою». Їх ріднить дуже багато чого, однак наскільки Онєгін вище Печорина «у художнім відношенні», настільки Печорин вище Онєгіна за задумом, ідеї
Справді, що зближає героїв? Походження, виховання, утворення, внутрішня шляхетність, не вбите до кінця світлом, положення в суспільстві. Всі? Так, якщо не мати на увазі їхньої загадковості, нерозкритості, що пояснюється насамперед глибиною авторського задуму. Ще, напевно, відзначимо й те, що Печорин став у нашій літературі своєрідним «продовженням» Онєгіна
Зрозуміло, що розбіжностей між героями романів Пушкіна й Лермонтова багато більше.
Звернемося до 20- 30-м рр. XIX сторіччя
«Євгеній Онєгін». Роман у віршах. Час створення — 1823-1831 року. У романі відбився великий і трагічний перелом грудня 1825 року, коли на Сенатській площі в Петербурзі звалилися ілюзії декабристів і почалася рефлексія передової дворянської інтелігенції. Тут стала ясна ціна Онєгіних, тут народилися Печорини. І якщо для Онєгіна час завмер, то Печорин був приречений жити, мучачись і приносячись мучення навколишньої. Час зупинився для обох
Онєгін ще «живий» навіть у фіналі, коли він, побачивши Тетяну знову, закохується в неї. Так, він живе, але зміст його життя, ціль його життя, його любов — все це вже в минулому, усього цього вже немає. Печорин же увесь час активно бореться з життям, воно намагається щось зробити, але — на жаль! — дарма…
И царює в душі який-небудь холод таємний,
Коли вогонь кипить вкрови.
Це — про Печорине. В Онєгіна такого вогню немає. Доля посилає лермонтовскому героєві випробування за випробуванням, він сам шукає пригод, які важливо. Онєгін же приемлет життя такий, як вона є, але от мінятися він не хоче. Він дитя своєї епохи, розпещене, примхливе, але слухняне. Неслухняність же Печорина — джерело його загибелі. Але це й надія на продовження. Повість «Фаталіст» тому яскраве підтвердження…
Обоє героя проходять через нещастя, обоє стають винуватцями загибелі людей. Гинуть на дуелі Ленский, і Грушницкий, розбиті серця Тетяни, Віри й Мері, гине Бела… Або не тому так важко на душі в героїв, що вони породжені, щоб створювати добро, однак несуть тільки зло?
Може бути, може бути, хто знає…
Погодимося, що дуже важко порівнювати, коли перед тобою настільки яскраві, неповторні особистості, як Онєгін і Печорин. Погодимося, однак, і з тим, що зіставлення героїв допомогло нам не тільки глибше заглянути в їхню непросту епоху, але й серйозніше задуматися над часом, у яке випало жити нам. Чи допоможуть нам сьогодні Пушкіна й Лермонтов? І російська класика? Чи підтримає її більша любов до людини, віра в нього, беззахисно геніальне вміння прощати? Навіть якщо порівняння кульгає…
Безсумнівна подібність образів Євгенія Онєгіна й Григорія Печорина відзначив одним з перших В. Г. Бєлінський. "Відмінність їх між собою набагато менше відстані між Онегою й Печорою… Печорин — це Онєгін нашого часу", — писав критик
Час життя героїв різне. Онєгін жив в епоху декабризму, вільнодумства, заколотів. Печорин — герой епохи безвременья. Загальним для більших творів Пушкіна й Лермонтова є зображення духовної кризи дворянської інтелігенції. Кращі представники цього класу виявилися не вдоволені життям, відсторонені від суспільної діяльності. Їм ні чого не залишалося як безцільно розтрачувати свої сили, перетворюючись в "зайвих людей".
Формування характерів, умови виховання Онєгіна й Печорина, без сумніву, схожі. Це люди одного кола. Подібність героїв і в тім, що обоє вони пройшли шлях від згоди із суспільством і самим собою до заперечення світла й глибокої незадоволеності життям
"Але рано почуття в ньому охолонули", — пише Пушкіна про Онєгіна, які "занедужав" "російською нудьгою». У Печорина теж дуже рано "…народився розпач, прикрите люб’язністю й добродушною посмішкою".
Це були начитані й утворені люди, що ставило їх вище інших молодих людей їхнього кола. Освіченість і природна допитливість Онєгіна виявляється в його суперечках з Ленским. Один перелік тим чого коштує:
…Племен минулі договори,
Плоди наук, добро й зло,
И забобони віку,
И труни таємниці фатальні,
Доля й життя…
Свідченням високої освіченості Онєгіна є і його більша особиста бібліотека. Печорин же так говорив про себе: "Я став читати, учитися — науки теж набридли". Маючи незвичайні здатності, духовними запитами, обоє не зуміли реалізувати себе в житті й розтратили її по дріб’язках
Замолоду обоє героя захоплювалися безтурботним світським життям, обоє превстигли в "науці страсті ніжної", у знанні "російських панянок". Печорин говорить про себе: "…знайомлячись із жінкою, я завжди безпомилково відгадував, чи буде вона мене любити… Я ніколи не робився рабом улюбленої жінки, навпроти, я завжди здобував над їхньою волею й серцем непереможну владу… Чи тому я ніколи нічим дуже не дорожу…" Ні любов прекрасної Бели, ні серйозна захопленість юної князівни Мері не змогли розтопити холодності й безстрасності Печорина. Жінкам він приносить тільки нещастя
Любов недосвідченої, наївної Тетяни Ларіній також спочатку залишає байдужим Онєгіна. Але згодом наш герой при новій зустрічі з Тетяною, тепер уже світською дамою й генеральшею, усвідомить, що він втратив в особі цієї незвичайної жінки. Печорин виявляється зовсім не здатний дати великому почуттю. На його думку, "любов — це пересичена гординя".
И Онєгін, і Печорин дорожать своєю волею. Євгеній у своєму листі до Тетяни пише:
Свою ненависну волю
Я втратити не захотів
Печорин же прямо заявляє: "…двадцять разів життя свою, навіть честь поставлю на карту, але волі моєї не продам".
Властива обом байдужість до людей, розчарованість і нудьга позначаються на їхньому відношенні до дружби. Онєгін дружить із Ленским "від робити нема чого". А Печорин говорить: "…як дружбі не здатний: із двох друзів завжди один раб іншого, хоча часто жоден з них у цьому собі не зізнається; рабом я бути не можу, а веліти в цьому випадку — робота стомлюючий, тому що треба разом із цим і обманювати…" И він демонструє це у своєму холодному відношенні до Максима Максимичу. Безпомічно звучать слова старого штабс-капітана: "Уж я завжди говорив, що немає пуття в тім, хто старих друзів забуває!.."
И Онєгін, і Печорин, розчарувавшись у навколишнім їхньому житті, критично ставляться до порожньої й дозвільної "світської черні". Але Онєгін боїться суспільної думки, приймаючи виклик Ленского на дуель. Печорин же, стріляючись із Грушницким, мстить суспільству за несправджені надії. По суті, до дуелі привела героїв та сама зла витівка. Онєгін "заприсяг Ленского роздратувати й вуж порядком помститися" за нудний вечір в — Ларіних. Печорин говорить наступне: ‘Я брехав, але мені хотілося його перемогти. У мене вроджена пристрасть суперечити; ціле моє життя було тільки данина смутних і невдалих протиріччі серцю або розуму
Трагізм відчуття власної непотрібності заглиблюється в обох розумінням марності свого життя. Про це з гіркотою викликує Пушкін:
Але смутно думати, що хоча
Була нам молодість дана,
Що змінювали їй всечасно,
Що обдурила нас вона;
Що наші кращі желанья,
Що наші свіжі мечтанья
Зотліли швидким рядом,
Як листа восени гнилий
Йому як би вторить герой Лермонтова: "Моя безбарвна молодість протекла в боротьбі із собою й світлом; кращі мої якості, боячись глузування, я ховав у глибині серця: вони там і вмерли… Довідавшись добре світло й пружини життя, я зробився моральним калікою".
Слова Пушкіна про Онєгіна, коли
Убивши на двобої друга,
Доживши без мети, без робіт
До двадцяти шести років,
Нудячись у бездіяльності дозвілля..,
він "почав мандрівки без мети", можна віднести й до Печорину, що теж убив колишнього "друга", і життя його продовжилася «без мети, без робіт». Печорин під час подорожі міркує: "Навіщо я жив? Для якої мети я народився?"
Відчуваючи "у душі сили неосяжні", але зовсім потурання розтрачуючи їх, Печорин шукає смерть і знаходить її "від випадкової кулі на дорогах Персії". Онєгін же у двадцять шість років також "безнадійно утомився від життя". Він викликує:
Навіщо не кулею я простромлений,
Навіщо не кволий я старий?..
Порівнюючи опис життя героїв, можна переконатися, що Печорина — це більше активна особистість із рисами демонізму. "Бути для кого-небудь причиною страждань і радостей, не маючи на те ніякого позитивного права, — чи ледве не сама це солодка їжа нашої гордості?" — говорить герой Лермонтова. Як особистість, Онєгін залишається для нас загадкою. Недарма Пушкіна так характеризує його:
Дивак сумний і небезпечний,
Созданье пекла иль піднебінь,
Цей ангел, цей гордовитий біс,
Що ж він? Ужели подражанье,
Незначна примара?..
И Онєгін, і Печорин — егоїстичні, але мислячі й страждаючі герої. Зневажаючи дозвільне світське існування, вони не знаходять шляхів і можливостей вільно, творчо протистояти йому. У трагічних исходах індивідуальних доль Онєгіна й Печорина простягає трагедія "зайвих людей". Трагедія ж "зайвої людини", у яку би епоху він не з’являвся, це одночасно трагедія суспільства, що породило його.