«Нещасливий піскар» не був тільки результатом саморозвитку й синтезу звичних образних асоціацій. У драматичній сцені суду над піскарем Іваном Хворовим сатирик зобразив розправу самодержавства над революціонерами-народовольцями після першого березня 1881 р. Політична гострота теми вимагала складного художнього маскування, винаходу особливої форми, що і була підказана сатирикові вже застосовувалися їм раніше асоціаціями й збагачена деякими новими досягненнями творчої фантазії, що додали добутку яскрава й неповторна своєрідність.
Ця своєрідність виражається в тім, що люди з дотриманням 308 М. Е.
Салтиков-Щедрін процесуальних правил судять представників тваринного миру. Ні в художній літературі, ні в російському фольклорі, ні в якому іншому добутку самого Щедріна ми з подібним явищем не зустрічаємося. «Премудрий піскар» з’явився в «Вітчизняних записках» у січні 1884 р.
, тобто роком пізніше «Нещасливого піскаря». Даті написання казки звичайно або не надають значення, або вказують її помилково. Тим часом уточнення часу роботи Щедріна над казкою «Премудрий піскар» важливо для більше повного розкриття ідейного задуму сатирика.
Казка, як це можна встановити по листах Щедріна, написана була наприкінці січня 1883 р. Щедрін, очевидно, прийнявся за неї негайно ж, як тільки 21 січня 1883 р. довідався про оголошення «Вітчизняним запискам» другого попередження за січневу книжку, де були надруковані глави «Сучасної ідилії», що включали «Нещасливого піскаря».
Змушений у зв’язку з попередженням тимчасово призупинити «Сучасну ідилію», Щедрін повідомляв А.Л. Боровиковскому в листі від 31 січня: «Написав для лютневої книжки чотири казочки — якось соромно зовсім не бути». У числі цих казок був і «Премудрий піскар». Так протягом чверті століття можна спостерігати у творах Щедріна такі елементи образності, які в остаточному підсумку синтезуються в казці «Премудрий піскар». Процес формування ідейного задуму й поетичної форми цієї казки може служити у відомій мері прототипом становлення й багатьох інших казок сатирика.
Цей процес може бути представлений у такому виді. Самі завдання сатиричної типізації диктували привнесення в людські образи тих або інших зоологічних відтінків. З’являлися відповідні епітети й порівняння із тваринами, виникали окремі епізоди, сцени й, нарешті, відособлені казки у формі тваринного епосу.
Щедрін всі отчетливее розумів, що основною причиною поразок революційних борців і тривалого торжества урядової й суспільної реакції є несвідомість і неорганізованість народних мас, їхня ідейна непідготовленість до боротьби за свого права Письменник прагнув розкрити основну причину слабості визвольного руху, тому проблема народу зайняла особливе місце в останніх творах Щедріна, тому «настрій мас» уважав він тепер головною темою. Образ народу представлений тією чи іншою мірою майже у всіх щедринских казках, і, насамперед у таких, як «Повість про те, як один мужик двох генералів прокормив», «Дикий поміщик», «Сусіди», «Коняга», «Кисіль», «Дозвільна розмова», «Сільська пожежа», « Шляхом-Дорогою», « Ворон-Чолобитник». И в тих казках, тема яких не стосувалася безпосередньо мужика, останній з’являється те в збірному образі «середнього й малого люду, що через гріш цілий день б’ється на дощу так на сльоті» («Пропала совість»), те в епізодичній фігурі Иванушки, що йде «шляхом — дорогою в казначейство подати вносити» («Чесноти й пороки»), або Івана Бєдного, що втратилося корови за неунлату податей («Рождественська казка»). И навіть щедринские картини природи запам’ятали в собі велику скорботу про селянську Росію, задавленою брудною кабалою На темному тлі ночі погляд автора вловлює насамперед «жалобні крапки сіл», «безмовне селище», багатостраждальне воїнство людей «сірим, замученим життям і нищетою, людей зі знівеченими серцями й пониклим долом головами» («Христова ніч»). Якщо зібрати й згрупувати воєдино численні епізоди й образи казок, що ставляться до характеристики народних мас, то ми одержимо багатобічного, глибоку й повну драматизму картину життя післяреформеної Росії. Тут розказано про безпросвітну працю, страждання, таємні думи народу («Коняга», «Сільська пожежа», «Сусіди», « Шляхом-Дорогою»), про його вікову покірність («Повість про те, як один мужик двох генералів прокормив», «Самовідданий заєць»), про його марні спроби знайти правду й захист у правлячих верхах (« Ворон-Чолобитник»), про стихійні вибухи його класового обурення проти гнобителів («Ведмідь на воєводстві», «Бєдний вовк») і т.
д. Всі ці дивні по лаконізму і яскравості замальовки селянського життя, що сполучають у собі високу художність М. Е. Салтиков-Щедрін з достоїнствами наукового політико-економічного трактату, з невблаганною логікою розкривають причини соціальних нещасть. Щедрін не тільки вмів зрозуміти нестаток і пояснити походження народних нещасть; він сприймав їх з тією глибокою «серцевим болем, що змушує отожествляться з мирскою нестатком і нести на собі гріхи миру цього». Джерелом постійних і болісних роздумів письменника служив разючий контраст між сильними й слабкими сторонами російського селянства.
З одного боку, селянство представляло собою величезну силу, проявляло нечуваний героїзм у праці й здатність перемогти будь-які труднощі життя; з іншого боку — безмовно, покірно терпіло своїх пригноблювачів, занадто пасивно переносило гніт, фаталістично сподіваючись на якусь зовнішню допомогу, питая наївну віру в пришестя добрих начальників Видовище пасивності селянських мас диктувало Щедріну сторінки, виконані те ліричного смутку, те щемливої туги, те скорботного гумору, те гіркого обурення. Цей мотив воістину страждальницької любові до народу проходить через багато хто щедринские казки.
З гіркою іронією зобразив Щедрін піддатливість, рабську покірність селянства в «Повісті про те, як один мужик двох генералів прокормив», представивши тут картину кричущого протиріччя між величезною потенційною силою й класовою пасивністю селянства. «Громаднейший мужичина», він на всі руки майстер. Він і яблук дістав з дерева, і картоплі в землі добув, і сільце для лову рябчиків із власних волось виготовив, і вогонь витяг, і різної провізії напік, щоб нагодувати ненажерливих тунеядцев, і пуху лебедячого набрав, щоб їм м’яко спалося. Так, це сильний мужичина!
Перед силою його протесту, якби він був до цього здатний, не встояли б генерали. А тим часом він безмовно підкоряється генералам Дав їм по десятку яблук, а собі взяв «одне, кисле». Сам же мотузку звив, щоб генерали тримали його вночі на прив’язі Так ще готовий був «генералів порадувати за те, що вони його, гунеядца, дарували й мужицькою працею не гнушалися!» Скільки генерали не лаяли мужичину «за його дармоїдство», а «мужик все гребе так гребе так годує генералів оселедцями».
Важко собі представити більше рельєфне зображення сили й слабості російського селянства в епоху самодержавства! Маючи на увазі пасивність і покірність мужика, сатирик з болем серцевої вподібнював російське селянство те зайцеві, що боїться порушити вовчий наказ («Самовідданий заєць»), те вороні — «птахові плодущей і на всі приголосної» (« Орел-Меценат»), те разимчивому киселю, що дозволяє невозбранно поїдати себе («Кисіль»). Сатирик любив повторювати, що росіянин мужик бідний у всіх відносинах, і насамперед бідний свідомістю своєї бідності. У цьому змісті примітний образ мужика в «Іграшкової справи людишках». Мужик приходить до мздоимцу, він почуває себе «винуватим», а вся його провина полягає тільки в тім, що він мужик. Щоб надолужити цю свою «провину», він дозволяє мздоимцу обібрати себе начисто, а крім того, одержує неабияку кількість стусанів. «Мужик був сильно пом’ятий, але, очевидно, нітрохи не засмучений.
Він розумів, що виконав свій борг, і тільки потихеньку струшувався». Почувати себе «винуватим» перед владою, віддавати все, що добув своєю працею, одержувати за це лише стусани, і бути при цьому задоволеним, що «виконав свій борг», — от вона, справжня трагедія мужицької несвідомості! Відтворюючи в казках картину селянських нещасть, Щедрін послідовно проводив ідею про необхідність протиставити визискувачам міць народну.
Він наполегливо вселяв пригнобленим масам, що їхні пригноблювачі жорстокі, але не настільки могутні, як це представляється зляканій свідомості Він прагнув підняти свідомість мас до рівня їхнього історичного покликання, озброїти їхньою мужністю й вірою у свої дрімаючі сили, розбудити їх величезну потенційну енергію для колективного самозахисту й активної визвольної боротьби. У казках він неодноразово вертався (звичайно, у тій мері, у який це було можливо в легальній пресі) до зображення процесу що зріє, революційного протесту, те стихійного («Бєдний вовк», «Ведмідь на воєводстві», « Ворон-Челобитник»), те освітленого першими проблисками класової свідомості, що пробуджується (« Шляхом-Дорогою»). Народне терпіння не безстроково, збурювання мас наростає й неминуче повинне завершитися стихійним вибухом: «Терпимо й холод, і голод, щороку все чекаємо: либонь буде краще…
доколе ж? » (« Шляхом-Дорогою»); «Доколе ми будемо терпіти? Адже коли ми… » (« Ворон-Челобитник») Топтигин 2-й своїми погромами вивів мужиків з терпіння: «підірвало мужиків», і вони розправилися із пригноблювачем, посадивши його на рогатину («Ведмідь на воєводстві»). Те, що, з одного боку, селянський демократ Щедрін покладав свої надії насамперед на селянство, а з іншого боку — цілком усвідомлював тім, що воно не було готове до свідомо організованої боротьби, — саме ця обставина була джерелом глибоких трагічних переживань сатирика З особою силою ці переживання відбилися в казці «Коняга», де селянська маса представлена як величезна творча сила, але сила політично спляча. Казка «Коняга» — найсильніший твір Щедріна в ряді ^освячених їм зображенню положенню російського селянства в царській Росії. Ніколи що не вщухав біль Салтикова-Щедріна за російського мужика, вся гіркота роздумів письменника про долі свого народу, своєї країни сконцентрувалася в тісних границях однієї казки й висловилися в пекучих словах, що хвилюють образах і виконаних високій поетичності картинах.