Твір по літературі: Осміяння обивательщини, боягузтва й самодурства в казках М. Е. Салтикова-Щедріна Книга М. Е. Салтикова-Щедріна «Казки» стала своєрідним підсумком, узагальненням всієї творчої діяльності письменника На її сторінках ми знову зустрічаємося з помпадурами, але вони вже з’являються перед нами в образах ведмедів і вовків, а тріпотливі ліберали здобувають образ премудрого піскаря. У казках громадське життя й мораль піддані майстерній сатирі. Це й критика самодержавних принципів урядових верхів і експлуататорських класів, і викриття ліберальної інтелігенції, і протест проти пасивності, покірності й боягузтву народу. Основний пафос казок Щедріна — у нещадному викритті соціальної нерівності, жорстокої експлуатації народу поміщиками й буржуазією, у наріканні на покірність народу, на його наївні надії знайти правду й захист у влади Взявши за основу казки про тварин, сатирик використовував готовим, створеним народом порівняння й характеристики: всім відомо, що вовк жадібний і твердий, лисиця підступна й хитра, заєць боягузливий, щука хижа й ненажерлива, осів дурний, а ведмідь дурний і незграбний одночасно. Введення подібних образів рятувало від необхідності пояснювати схований у казках зміст.
Всі й так було зрозуміло. Так, у казці «Ведмідь на воєводстві» автор представляє всі форми прояву самодурства і єдиноначальності ведмедів. Перед нами три воєводи-ведмедя, що поміняють один іншого на царстві: злого поміняє запопадливий, запопадливого, у свою чергу, добрий. Але зміна уряду ніяким образом не відбивається на загальному стані лісового життя. Не випадково про Топтигина 1-го говориться: «… він, власне кажучи, не був зол, а так, худобина». Тобто зло — типова риса звіриної, ведмежої влади.
Та й відбувається воно з якоюсь наївною простодушністю: «Потім став коріння й нитки розшукувати, так, до речі, цілий ліс основ вивернув. Нарешті, забрався вночі в друкарню, верстати розбив, шрифт змішав, а добутку розуму людського у відхожу яму звалив. Зробивши все це, сіл, сукин син, навпочіпки й чекає заохочення». Викриттю паразитизму панівних класів присвячені казки про дикого поміщика й двох генералах.
У них письменник показує всю незначну сутність панів, які, залишившись одні, без своїх годувальників і слуг, приходять до повного здичавіння. Автор, без сумніву, що співчуває народу, у той же час обурюється із приводу покірності й бездіяльності народних мас. Так в «Повісті про те, як один мужик двох генералів прокормив» він з гіркотою відзначає крайню затурканість і пасивність сильного й витривалого мужика, що міг би сам легко попоратися зі своїми гнобителями, але не протестує, не обурюється. Навпаки, він навіть сам в’є мотузку, щоб генерали прив’язали його кдереву. У казках, героями яких стають зайці й риби, Салтиков-Щедрін виступає з безприкладною сатирою на ліберальну інтелігенцію, залякану урядовою реакцією.
Так, в «Самовідданому зайці» перед нами з’являється особливий вид боягузтва, властивий інтелігенції, але не далекий і народу. Заєць боягузливий, але це не просто боягузтво. Головне полягає в іншому: «Не можу, вовк не велів», — от його основна життєва позиція. Вовк відклав съедение зайця на невизначений строк, і той покірно чекає своєї долі. Сам, однак, уважає це зовсім не боягузтвом, а внутрішньою шляхетністю й чесністю. У такий спосіб виходить якесь сполучення зведеної в принцип покірності й страху — самовіддане боягузтво. Розсудливий заєць, навпаки, проповідує ідею «цивілізації вовчої трапези».
Він розробляє проект розумного поїдання зайців: щоб вовки не відразу поїдали їх, а тільки частина шкурки з них зрізали, щоб через деякий час заєць іншу міг представити. Цей проект не що інше, як зла пародія на теорії ліберальних народників Крайній ступінь боягузтва проявляється в образі премудрого піскаря, що все життя жив і тремтів. Сатирична тональність ще більше підсилюється при згадуванні про те, що піскар не просто у воді плавав і щук боявся, він був «освічений, помірковано ліберальний». Вяленая вобла зводить ті ж принципи, якими жив піскар, у ранг теорії, що полягає в наступному: «вуха вище чола не ростуть» або «тихіше їдеш — далі будеш».
Їдкою іронією перейнята також казка « Орел-Меценат», що висміює одночасно низької розумової здатності правлячих кіл і безглузді версії про великодушність царів. Розповівши про невдалі спроби зробити з орла мецената, автор підбиває підсумок: « чиТе… освіта для орлів шкідливо, або те, що орли для освіти шкідливі, або, нарешті, і те, і інше разом».