Особисте, національної й загальнолюдське в поезії С. А. Єсеніна

Особисте, національної й загальнолюдське в поезії С. А. Єсеніна
Хто я? Що я? Тільки лише мрійник, Синь очей утративший в імлі, И тебе любив я тільки до речі, Заодно з іншими на землі. С. Єсенін Сергій Олександрович Єсенін - істинно російський поет. Його рідна стихія - народна поезія, російське село, рязанські дороги й косогори, поля й лісу. Творчість Єсеніна дуже особистісне, пропущене через серце й душу, від того, імовірно, співучі, прекрасні й нехитрі його добутки. Край ти мій занедбаний, Край ти мій, пустир, Косовиця некошений, Ліс так монастир. У вікна б'ють без промаху Ворони крилом, Як заметіль, черемшина Махає рукавом. Читаючи вірші Єсеніна, довідаєшся думи, переживання, страсті поета. Недарма він говорив, що все життя його у віршах. Але поет ніколи не замикався в колі тільки особистих інтересів. Його залучала життя земляків, переживання й радості їх. Близько до серця приймав Сергій Олександрович побут села. У вірші «Русь», написаному в 1914 році, Єсенін з тугою й смутком дивиться на життя глибинки, пояснює антинародну суть імперіалістичної війни. Поетові ще складно До кінця зрозуміти й оцінити всі що відбувається, але горе й сльози російських жінок ранять його душу. Повестили під вікнами соцькі Ополченцям іти на війну. Загигикали баби слобідські, Плач прорізав навколо тишу. Затомилося село незвісточкою - Якось милі в далекому краї? Отчого не повідомлять звісточкою, - чи Не загинули в гарячому бої? Глибоко й щиро Єсенін любить Росію, приймаючи її такий, яка вона є. Поетові не потрібно прикрашати батьківщину, вона мила йому в будь-якій особі. Скоріше навіть так: чим бідніше й безрадісніше пейзаж, тим трепетнее й ніжніше б'ється серце автора. Полюбив я сірих журавлів З їхнім курликанням у худі далечіні, Тому що в просторах полів Вони ситих хлібів не видалили. Тільки бачили березь так цветь, Так рокитник, кривій і безлистий, Так розбійні чули свисти, Від яких легко вмерти. Відновлення Росії, її вихід з убогості й тьми поет спостерігає із захопленням. Йому хочеться бачити щасливих і благополучних співвітчизників, тому-те так радісно й оптимістично починають звучати його вірші 1918-1920 років. Зійди, з'явися нам, червоний кінь! Впряжся в землі голоблі. Нам гірким стало молоко Під цією старою покрівлею. Вірте, перемога за нами! Новий берег недалекий. Хвилі білими пазурами Золотого скребуть пісок. А потім дійсність злякала поета - занадто багато крові й горя побачив він навколо. Не міг та й не хотів зрозуміти раціональності що відбуває. Гуманіст по суті своєї, Єсенін не бажав примиритися зі злом, що діється навколо. Йому близькі загальнолюдські цінності: воля, життя, любов, у навколишньому світу він бачив попрання цих істин. У вірші «Лист до жінки» поет пояснює свій схвильований стан. Не знали ви, що в сонмище людському Я був, як кінь, загнаний у милі, Пришпорена сміливим їздцем. Не знали ви, Що я в суцільному димі, У розкиданому бурою побуту З того й каламучуся, що не зрозумію - Куди несе нас доля подій. Але піти від дійсності не вдавалося, вона наздоганяла всюди. Ні творчість, ні любов, ні Батьківщина - ніщо не могло заслонити поета від рішення виниклих проблем. Для Єсеніна село - більша загальнонаціональна тема, патріотична й глибоко особиста. Тому так гірко й важко він переживає всі труднощі, що випали на частку російського мужика. Смутно й тужливо звучать вірші 1924-1925 років. Дивно в унісон його настрою й стан навколишньої природи: «заметіль шачет», «саваном покрита» рідна сторона. Поет не хоче миритьзя із цією новою дійсністю. Так багато був надій, і шчего не збулося. Він воліє піти, не бачити чергових нещасть страждань навколо. На це не залишилося щиросердечних сил. Пророцтвом звучить останній вірш, написане сровью, може бути, не випадково. До свиданья, друг мій, до свиданья. Милий мій, ти в мене в груди. Призначене расставанье Обіцяє зустріч спереду. До свиданья, друг мій, без руки, без слова, Не сумуй і не сум брів,- У цьому житті вмирати не ново, Але й жити, звичайно, не новин


Загрузка...