Особисте життя Катерини II
У віці 15 років Петро Ульріх прибув у Росію. Тут він формально прийняв православну віру й став великим князем Петром Федоровичем. Навіть Єлизавета, що не відрізнялася своїм утворенням, була уражена вбогими пізнаннями племінника. Тому його знову почали вчити, тепер уже на росіянин і православний манер. Для цієї мети вихователем Петра Федоровича був визначений професор «елоквенції й поезії» , завідувач художнім департаментом Академії наук Якоб Штелин. Але всі старання викладача не дали яких-небудь позитивних результатів. Петро Федорович проводив час в іграх із солдатиками, розводив своїх іграшкових воїнів на плац-паради й по вартах; рано пристрастився він до вина й німецького пива. Щоб образумить спадкоємця, Єлизавета вирішила женити його. У питанні вибору нареченої для великого князя думки російських придворних розділилися. Бестужев зі своїми прихильниками хотів женити Петра Федоровича на принцесі Саксонської, дочки короля Августа НІ. Обер-гофмаршал Крюммер, Лесток і інші друзі французького посла Щетарди ладили в дружин російському спадкоємцеві одну з дочок французького короля. Але Єлизавета відкинула ці варіанти й вибрала для свого племінника особу не настільки знатну й багату — принцесу Ангальт-Цербстскую, що народилася в 1729 р. і наречену на честь бабусь Софією Августою Фредерикой. А батьки називали її просто Фікс. Її мати Иоганна Єлизавета Голштин-Готторпская в 1727 г. 15-літньою дівицею була видана за 42-літнього генерал-майора Християна Августа Ангальт-Цербстского. Він був командиром 8-го Ангальт-Цербстского полку в місті Штеттине (Померанія) . Улітку 1742 р. Фрідріх 2 призначив його губернатором Штеттина й подарував чином генерал-лейтенанта. Трохи пізніше Християн став герцогом і співправителем Цербста. Першого січня 1744 р. герцогиня Иоганна Єлизавета Фанті одержали листа з Петербурга. Воно було адресовано їм Крюммером від імені імператриці Єлизавети I, містило її найвище запрошення приїхати в Росію. Сватовство російського двору мало для Пруссії важливе юридичне значення, тому її посол у Петербурзі Лардефельд вчасно інформував свого короля про наміри Єлизавети. Фрідріх 2 привітав, звичайно, що стоїть шлюб Фікс зі спадкоємцем російського престолу, сподіваючись у майбутньому в особі «молодого двору» мати свої агентури в Петербурзі. Він побажав особисто поговорити з нареченою, запросив її з матір’ю в Берлін на приватний обід, під час якого переконався, що 15-літня Фікс помітно розумніше своєї матюкай
Після побачення з королем герцогиня з дочкою під ім’ям графині Рейнбек відправилася в далеким, занесеним снігом Росію; 5 лютого вони добралися до Митави (Елгави) , потім на їхньому шляху були Рига, Петербург, і нарешті ввечері 9 лютого вони прибутку в Москву в Анненгофский палац , у якому в ті дні тимчасово перебував двір Єлизавети. Із цього вечора й почалася нова сторінка в житті до того мало кому відомої дівиці Фікс із німецького міста Штеттина.
На противагу своєму майбутньому чоловікові Фікс із перших же днів перебування в Росії із завидною наполегливістю й рідкою старанністю узялася за вивчення російської мови й російських звичаїв. За допомогою ад’юнкта й перекладача Академії наук Василя Ададурова вона дуже швидко домоглася помітних успіхів. Уже наприкінці червня в церкві під час свого звернення до православної віри вона чітко вимовила своє сповідання на чистій російській мові. Чим дуже здивувала всіх присутніх. Імператриця навіть розплакалася. Інше завдання, що цілком свідомо вирішувало в той час юна німкеня, полягала в тому, щоб сподобатися й великому князеві Петру Федоровичу, і імператриці Єлизаветі, і всім росіянином людям
Пізніше Катерина II згадувала: «… воістину я нічим не зневажала, щоб досягти цього: догідливості покірність, повага, бажання подобатися, бажання надходити як треба, щира прихильність, усе з моєї сторони постійно до того було вживано із ГМ4 по 1761 р.» .
Прийнявши православ’я 28 червня ША г., Фике на інший день була заручена з великим князем Петром Федоровичем. Після цього вона одержала титул великої княгині й нове ім’я — Катерина Олексіївна
У грудні 1741 р. по дорозі з Москви в Петербург Петро Федорович занедужав віспою й пролежав важкохворим у Хотилове до лютого. Віспа спотворила його особу. Він помітно виріс, але інтелект його залишався на колишньому рівні, та й дитячі забави теж.
Нарешті наступив найважливіший для Катерини Олексіївни день — день весілля її з Петром Федоровичем. Вона відбулася 21 серпня в столиці. По російському звичаї було все: і богатий убрання нареченої з дорогоцінними прикрасами, і врочиста служба в Казанській церкви, і парадний обід у галереї Зимового палацу, і розкішний бал
Заміжжя Катерини мало назвати невдалим або нещасливим — воно було для неї, як для жінки, принизливим і образливим. У першу шлюбну ніч, Петро ухилився від подружніх обов’язків, наступні були такими ж. Пізніше Катерина свідчила: «… і в цьому положенні справа залишалася протягом дев’яти років без найменшої зміни» .
До весілля Катерина на щось ще сподівалася. Про своє відношення до Петра-Нареченому вона писала: «… не можу сказати, щоб він мені подобався або не подобався; я вміла тільки коритися. Справа матері було видати мене заміж. Але, але правді, я думаю, що російська корона більше мені подобалася, ніж його особа. Йому було тоді 16 років… він говорив із мною про іграшки й солдатів, якими був зайнятий з ранку до вечора. Я слухала його для ввічливості й на догоду йому… але ніколи ми не говорили між собою мовою любові: не мені було починати цю розмову…» Відносини між молодими чоловіками не зложилися. Катерина зрозуміла остаточно, що її чоловік завжди буде для неї чужою людиною. І думала вона про нього тепер уже по-іншому: «… у мене з’явилася жорстока для нього думка в найперші дні мого заміжжя. Я сказала собі: якщо ти полюбиш цієї людини, ти будеш несчастнейшим створенням на землі… ця людина на тебе майже не дивиться, він говорить тільки про ляльок і обертає більше уваги на всяку іншу жінку, чим на тебе; ти занадто горда, щоб підняти шум через це, отже… думайте пр самій себе, пані» Не кожна жінка в цій затхлій атмосфері придворних інтриг могла піднятися вище навколишньому її середовища, завжди вести себе зовні гідно й думати тільки пр самій себе, про тійа поки зовсім неясній перспективі, що очікувала її в майбутньому. І тільки сполучення неабиякого розуму, не по роках сильної волі, чималої хоробрості й, звичайно, хитрості, лицемірства, необмеженого честолюбства й марнославства допомогло Катерині протягом 18 років вести сховану боротьбу за своє місце при російському дворі й домогтися, зрештою, жаданої корони імператриці
Після весілля мати Катерини Олексіївни відбула з Росії, і та залишилася серед росіян зовсім самотньої. Але це не засмучувало її, вони з матір’ю ніколи не були духовно близькими людьми. На довершення мати необдуманими вчинками тільки заважала своїй дочці підтримувати незапятнаним добре ім’я при дворі. Найбільше Катерина Олексіївна домагалася розташування імператриці. Незважаючи на всі старання великої княгині завжди й у всім їй подобатися, відносини між ними були нерівними, далеко не дружніми, а часом навіть напруженими. Правда, Єлизавета не скупилася на подарунки. Перед зарученням Катерина Олексіївна одержала намисто вартістю 150 тис. руб. На дрібні витрати їй був призначений зміст в 30 тис. руб.
Імператриця дуже незабаром зрозуміла, що поквапилася з оголошенням Петра Федоровича спадкоємцем престолу. Поводження бездарного племінника часто дратувало її. Не знаючи, як вийти із цього безглуздого положення, вона мимоволі своє невдоволення спадкоємцем престолу переносила на його дружину. Її обвинувачували в байдужості до чоловіка, у тім, що вона не може або не бажає по^-гарному вплинути на нього, захопити його своїми жіночими принадностями. Нарешті, імператриця жадала від молодих спадкоємця. А його поки не передбачалося
Не слід забувати, що життя «молодого двору» протікала на очах слуг, яких призначала сама Єлизавета. До великої княгині, зокрема, в 1746 р. у якості її обер-гофмейстерини була приставлена особливо віддана імператриці статс-дама Марія Семенівна Чоглокова. Ця зла й примхлива жінка, за словами Катерини, шпигувала за нею й про усім доповідала Єлизаветі. У Петра Федоровича гофмаршала Крюммера імператриця теж замінила князем Василем Аникитичем Репніним, а потім, в 1747 р., — камергером Миколою Наумовичем Чоглоковим, чоловіком Марії Семенівни. У силу своєї обмеженості чету Чоглокових не могла сприяти зближенню великої княгині з імператрицею, навпроти, вносила в їхні відносини зайву сторожкість і недовіру. І очевидно, у Катерини Олексіївни були підстави писати: «… мені здавалося, що вона (Єлизавета. Дег.) завжди була мною незадоволена, тому що бувало дуже рідко, що вона робила мені честь вступати в розмову; втім, хоч і жили ми в одному будинку, і наші покои стикалися як у Зимовому, так і в Літньому палаці, але ми не бачили її по цілих місяцях, а часто й більше. Ми не сміли без заклику з’явитися в її покои, а нас майже ніколи не кликали. Нас часто сварили від імені Її Величності за такі дрібниці, щодо яких не можна було й підозрювати, що вони можуть розсердити імператрицю. Вона для цього посилала до нас не одних Чоглокових, але часто бувало, що вона ганяла до нас покоївку, виїзного або кого-небудь у цьому роді передати нам не тільки надзвичайно неприємні речі, але навіть різкості, рівносильні грубейшим образам. У той же час неможливо було бути більше обережної, ніж я була в глибині душі, щоб не порушити належне Її Величності повага й слухняність» .
У свої 18 років Катерина розвилася в гарну й фізично міцну жінку. Лестощі багатьох навколишнього початку приємно кружляти їй голову. Щоб дати вихід молодої енергії, вона багато часу проводив на полюванні, качалася на човні й хоробро їздила верхи на коні. Для неї не становило особливої праці цілий день провести в сідлі, при цьому вона однаково красиво й міцно сиділа в ньому й по-англійському (як личить знатній аристократці) , і по-татарски (як прийнято в теперішніх кавалеристів) . Організм її добре звик до клімату Петербурга, і вся вона випромінювала тепер здоров’я й жіноче достоїнство, глибоко приховуючи при цьому своє ображене самолюбство й свої таємні помисли
А великий князь продовжував грати в ляльки й займатися із загоном голштинских солдат, яких він спеціально викликав у Росію, чим відновив проти себе всіх росіян. Цих голштинцев у прусской формі він розмістив в Оранієнбаумі спеціальним табором, де часто пропадав сам, без кінця й особою потреби роблячи побудови й розлучення варт. Сімейне життя як і раніше мало цікавила його. І тому французький аташе граф д’аллион доповідав у Версаль: «Великий князь усе ще ніяк не може довести дружині, що він є чоловіком» .
Єлизаветі Петрівні набридло чекати, коли великий князь стане дієздатним чоловіком, і вона визнала можливим вирішити проблему спадкоємця без його участі. У цих цілях до двору великої княгині були приставлені два парубки — Сергій Салтиков і Лев Наришкін. Салтикову було 26 років, він уже два роки складався в законному шлюбі з однієї із придворних фрейлін. За словами Катерини Олексіївни, «він був прекрасний, як день, і, звичайно, ніхто не міг з ним зрівнятися… при дворі. У нього, не було недоліку ні в розумі, ні в тім складі пізнань, манер і прийомів, який дають велике світло й двір… взагалі й по народженню, і по многим інших якостях це був кавалер видатний; свої недоліки він умів приховувати; самими більшими з них були схильність до інтриги й відсутність строгих правил…» . Пізніше Катерина Олексіївна не настільки захоплено озивалася про свого фаворита. Але тоді недоліки Салтикова, зокрема «відсутність строгих правил» , сиречь його слабість до прекрасної підлоги, «ще не розгорнулися на її очах» . Лев Наришкін був у молодої компанії всього лише добрим і веселі баляндрасником. У задуманій «операції» йому приділялася роль прикриття
Після паски 1752 р. Сергій Салтиков почав завзято домагатися у великої княгині особливого до себе уваги. Спочатку Катерина Олексіївна почувала себе не зовсім упевнено. Їй, безумовно, подобався цей наполегливий шанувальник, однак вона не могла не боятися гніву імператриці. Дуже незабаром неї виручила Чоглокова. Не соромлячись, ця завжди стругаючи й бездоганна дама відверто заявила Катерині, що «в інтересах престолонаследия» їй дозволене вибирати для себе кожного із приставлених кавалерів. Колишня дівиця Фікс не стала задавати дурних питань. Вона відразу зрозуміла, чого від її чекають, і з відкритим серцем пішла назустріч своєї першої любові
Двір Єлизавети в черговий раз переїжджав з Петербурга в Москву 14 грудня 1752 р. У свиті імператриці разом з великим князем перебувала й Катерина Олексіївна. Потім вона згадувала, що відправилася в шлях «з деякими легкими ознаками вагітності» , що «їхали швидко й удень і вночі» і що «на останній станції ці ознаки зникли при сильних різях» . Це був її перший викидень
На початку 1753 р. у Москву приїхав Сергій Салтиков. Тепер він уже рідше зустрічався зі своєї коханої й у виправдання скаржився їй, що в нього багато ворогів, маючи при цьому у виді прихильників канцлера Бестужева. Тоді Катерина Олексіївна вирішила, що їхня любов не втратить своїх принадностей, якщо до неї додати ще й політикові. Із цією метою через один із придворних чиновників вона звернулася до Бестужева із проханням уважати її в числі його вірних союзників
До цього відношення між великою княгинею й канцлером були недружніми. Останній випробовував ворожі почуття до Петра Федоровичу й заодно переносив свою ворожість на його дружину. Катерина Олексіївна теж уважала Бестужева головним винуватцем всіх неприємностей і утруднень, які їй доводилося зустрічати при дворі. Однак згодом обидві сторони зрозуміли, що вона обопільно зацікавлені в дружбі. Проникливий Бестужев давно помітив, наскільки обережно й розумно поводиться велика княгиня в її непростих взаєминах із чоловіком і імператрицею. Тому він охоче прийняв її речення, і незабаром дійсно вони стали союзниками
Після цього зустрічі молодих закоханих тривали. Але великій княгині знову не повезло. Улітку 1753 р. під час перебування двору в Москві вона багато танцювала на іменинах чоловіка, у результаті відбувся другий викидень. Зрозуміло, це не могло сподобатися імператриці. Тому, що коли випливає навесні Єлизавети повідомили про нову вагітність великої княгині, вона посадила її на карантин
Катерина Олексіївна народила 20 вересня 1754 р. сина. Його назвали Павлом і назавжди забрали від матері в покои імператриці. На шостий день дитини охрестили, а велика княгиня була височайше визнана гідною винагороди в 100 тис. руб. Цікаво, що спочатку Петро Федорович не був відзначений увагою імператриці, оскільки в дійсності не мав ніякого відношення до народження дитини. Однак це ставило його в смішне положення при дворі й давало йому формальний привід висловити своє різке невдоволення. Єлизавета дуже незабаром зрозуміла свою помилку й заднє число наказала видати племінникові теж 100 тис. руб. Що стосується Сергія Салтикова, дійсного батька немовляти, та його присутність при дворі стало не тільки зайвим, але й досить небажаним. Тому через 17 днів після появи на світло дитини його послали спочатку у Швецію, а потім у Дрезден, де він проводив час у суспільстві представниць прекрасної підлоги, не роблячи зі своїх пригод секрету для навколишніх
Дитини Павла показали матері тільки через 15 днів після народження. Потім імператриця знову забрала його у свої апартаменти, де особисто піклувалася про нього й де, за словами Катерини, «довкола нього була безліч старих дамушек, які безглуздим відходом, зовсім позбавленим здорового глузду, приносили йому незрівнянно більше тілесних і моральних страждань, ніж користі» . А сала княгиня, що благополучно розв’язалася від тягаря, Жила тепер залишена на самоті, без якої-небудь участі й уваги. Вона нездужала, вона «не могла й не хотіла нікого бачити, тому що була в горі» . І дуже багато читалася
Читання було одним з улюблених занять Катерини Олексіївни — вона завжди мала при собі книгу. Спочатку неї забавляли легкі романи, але дуже незабаром вона прийнялася за серйозну літературу, И якщо вірити її «Запискам» , у неї вистачило розуму й терпіння здолати дев’яти млосну «Історію Німеччини» . Kappa і багатотомний «Словник Бейля» , «Життя знаменитих чоловіків» Плутарха й «Життя Цицерона» , «Листа пані де Севільї» і «Аннали Тацита» , твору Платона, Монтеск’є й Вольтера. Історик С. Ф. Платонов, зокрема, писав про неї: «Ступінь її теоретичного розвитку й утворення нагадує нам силу практичного розвитку Петра Великого. І обоє вони були самоучками» .
Тільки в лютому 1755 р. Катерина Олексіївна переборола свою іпохондрію й уперше після пологів з’явилася в суспільстві. Петро Федорович до цього часу зовсім перестав зауважувати свою дружину. Він змужнів і почав доглядати за жінками, проявляючи при цьому досить дивний смак: йому більше подобалися некрасиві й недалекі по своєму розвитку дівиці. Спочатку він захопився принцесою Курляндской, рідною дочкою засланця Бирона. Некрасива, маленького росту й злегка горбата, ця дівиця посварилася з родителями, утекла від них з Ярославля, прийняла православну віру й з дозволу імператриці жила при російському дворі. Великому князеві імпонувало в ній німецьке походження й знання німецької мови. Однак принцеса виявилася розумніше свого царственого шанувальника й, не погодившись стати його коханкою, пізніше вийшла заміж за барона Олександра Івановича Черкасова. Тоді Петро Федорович звернув свою високу увагу на Єлизавету Воронцову. Дівиця Єлизавета Романівна доводилася племінницею віце-канцлерові М. И. Воронцову. В1749 р. у віці 11 років її визначили фрейліною до Катерини Олексіївні. Іноземці писали про неї, що «вона лаялася як солдат, косила очами, погано пахнула й плювалася при розмові» . Улітку 1755 р. у Петербург прибув англійський посланник Генбюри Вільямі. У його свиті перебував 23-літній граф Станіслав Понятовский, людина з гарною зовнішністю й поверхневим утворенням, уже досить зіпсований великосвітським життям Парижа, де він веселився з 1753 р. Батько його, між іншим, у молодості служила у військах австрійського принца Євгенія. Підтримував шведського короля Карла XII, складався потім у нього ад’ютантом, брав участь у Полтавській битві й разом з Карлам XII біг у Туреччину, де відстоював інтереси шведів і сприяв оголошенню турками війни проти Росії. Син успадкував від батька багато гірших рис його характеру — безпринципність у політику, розбещеність у повсякденному житті й спрагу легенів насолод
Дуже незабаром Понятовский близько зійшовся з Львом Наришкіним. А той на початку 1756 р. звів його з Катериною Олексіївною. Так почався новий захоплюючий роман великої княгині. І 9 грудня 1758 р. Катерина Олексіївна розв’язалася другою дитиною. Дівчинку на честь бабусі назвали Ганною. І знову імператриця забрала дитини від матері у свої покои. Серед своїх наближених Петро Федорович зробив із цього приводу заява. «Бог знає, сказав, він звідки моя дружина бере свою вагітність, я не занадто-те знаю, чи мій це дитина й чи належна я його брати на свій кошт» . Однак, коли Єлизавета з нагоди народження дівчинки наказала своєму Кабінету видати її батькам по 60 тис. руб., він з більшим задоволенням прийняв цю нагороду
Після падіння Бестужева відносини між імператрицею й Катериною Олексіївною досягли найбільшої напруги. Замість Чоглокових до «молодого двору» був приставлений не хто-небудь, а сам шеф Таємної канцелярії Олександр Шувалов зі своєю дружиною. Великій княгині, позбавленої після пологів якої-небудь уваги, ставили за провину не тільки її недоброзичливе відношення до свого чоловіка, але й безсторонню дружбу Сбестужевим.
В останні дні масниця 1759 р. між чоловіками виникла чергова сварка. При цьому Петро Федорович, що вже відкрито оголосив Єлизавету Воронцову господаркою на своїй половині, став розмовляти із дружиною тоном наказу. До того ж серед придворних уже поповзли слухи про те, що незабаром Воронцова стане дружиною великого князя, а велику княгиню відправлять вмонастирь.
Катерина Олексіївна, тверезо оцінивши обстановку, написала імператриці ввічливе, але досить сміливий лист. У ньому вона дякувала Єлизаветі за всі її милості, визнавала себе нещасної в тім, що не зуміла догодити великому князеві й імператриці, і просила тому відпустити її назад додому. Необхідність свого від’їзду вона мотивувала досить вагомими аргументами: вона зовсім не потрібна великому князеві; оскільки в неї забрали її дітей і виховання їх перебуває в більше надійних руках, її від’їзд не відіб’ється на їхній подальшій долі; вона більше не в силах залишатися в тій нездоровій обстановці, що зложилася навколо її при дворі; її від’їзд заспокоїть всіх її недоброзичливців і звільнить імператрицю від зайвих неприємностей
Зрозуміло, Катерина Олексіївна не була настільки наївна, щоб дійсно прагнути до виїзду з Росії. Вона добре знала, що Єлизавета вже давно не може виносити свого племінника й що вона ніколи не зважиться на розірвання його шлюбу заради дурної дівиці Воронцовой. Цим добре розрахованим актом велика княгиня сподівалася усталити своє положення при дворі. І це їй цілком удалося
Розмова Єлизавети з Катериною Олексіївною відбувався в третій годині ночі в присутності Петра Федоровича й Олександра Шувалова. Іван Шувалов теж перебував у цей час у покоях імператриці за ширмою. Спочатку Єлизавета поводилася дуже строго — у голосі її звучали гнів і нетерпіння. Але чемні й у той же час досить сміливі й точні відповіді співбесідниці поступово обеззброїли її. Неприємна розмова між жінками закінчився розчуленими слізьми. Потім великій княгині передали слова Єлизавети, сказані нею своїм близьким про невістку: «Вона любить правду й справедливість; це дуже розумна жінка, але мій племінник — дурень» .
До кінця царювання Єлизавети Петрівни її племінник остаточно втратив повагу багатьох навколишніх і збудив до себе гостре невдоволення більшості росіян. Навпроти, Катерину Олексіївну стали поважати навіть її супротивники. Навколо її утворилося численне коло прихильників з росіян, серед яких були не тільки гвардійські офіцери й дворяни середньої руки, але й впливові вельможі, що стояли близько кимператрице.
Сама Єлизавета розуміла свою помилку із призначенням спадкоємця трону, але вона упустила час і тепер, коли її здоров’я було серйозно підірване, так і не змогла вирішити по-іншому проблему престолонаследия. Коли 25 грудня 1761 р. вона померла у віці 52 років, Петро Федорович був проголошений російським імператором ( 1761-1762) .
Список використовуваної літератури:
1) Заичкин И. А., Почкаев И. Н. — Російська історія. I і II книги
2) З. Ф. Платонов «Лекції по російської історії».
3) Журнал «Батьківщина» номер 1 за 1993 рік