Особистість Петра Великого
30 травня (9 червня по новому стилі) 1672 року Москва огласилась дзвоновими переливами, які перемежовувалися гарматними залпами із кремлівських веж — у царя Олексія Михайловича й цариці Наталії Кирилівни, уродженій Наришкіній, народився син Петро. Бояри з побоюванням оглянули дитину й, подивувавшись його довгому тілу, зітхнули з полегшенням: дитина виглядала здоровим і життєрадісним. Це особливо впадало в око після погляду на його зведених братів Федора й Івана, синів пануючи й першої дружини Марії Милославській, які з дитинства страждали важкими вродженими недугами. Нарешті, династія Романових могла розраховувати на здорового й енергійного спадкоємця престолу
Як і в усіх, характер Петра I заставлявся вдетстве.
Цар-Батько, вірний завітам Домострою, ніяк особливо не виділяв молодшого сина. Всі турботи про дитину лягли на плечі матері. Майбутня цариця Наталія Кирилівна виховувалася в будинку Артамона Матвєєва, що був гарячим прихильником реформ і заохочував усілякі нововведення в побуті. Досить сказати, що дружиною Матвєєва стала Марія Гамильтон, що бігла від переслідувань Кромвеля в Москву й принесшая традиції ту манного Альбіону у свою росіянку сім’ю. Гості з Німецької слободи, іноземні офіцери з полків «нового ладу» і дяки Посольського наказу із задоволенням відвідували гостинних хазяїв, де велися неквапливі розмови про справи іноземних і військових. Тільки тут можна було постійно бачити театральні спектаклі німецької трупи, лише отут жінки були присутні за столом разом із чоловіками. Не дивно, що й після народження сина цариця постійно бувала в Матвєєвих. На її прохання Петру привозилися іноземні іграшки — барабани, олов’яні пушки, шаблі, булави, а сама цариця, замовляючи дитині одяг, намагалася додержуватися західноєвропейської моди. Раннє дитинство царевича пройшло в європейському будинку і його неповторній атмосфері, що потім допомагало Петру без упереджень бувати серед іноземців і набиратися в них корисного досвіду
Однак, коли треба було перейти від ігор до обов’язкового для московських царевичів навчанню, Петру повезло менше. Якщо Федора й Софію Милославських виховував високо утворений ієромонах Симеон Полоцкий, то «дядьком», учителем по російської словесності й закону Божому, до Петра був призначений на вимогу пануючи Федора Олексійовича не дуже грамотний, але терплячий і ласкавий піддячий Великого Приходу Микита Мойсейович Зотов, що не тільки не прагнув придушувати при рідна дотепність і непосидючість царственого нащадка, але зумів стати другом Петра
Зотову ставилося в першу чергу виховувати в Петра царствену величавість і ставність, але «дядько» навіть не намагався примушувати шустру дитину до багатогодинного восседанию на стільці із прямою спинкою, щоб виробити звичку до трону. Він дозволяв царевичеві досхочу бігати по околицях села Преображенський, лазать по горищах, грати й так же битися із дворянськими й стрілецькими дітьми. Коли Петро утомлювався від біганини, Микита Мойсейович всідався поруч і, неквапливо розповідаючи про випадки із власного життя, вирізав дерев’яні іграшки. Царевич уважно дивився на спритні руки «дядька» і сам починав прилежно обточувати заготівлю ножем. Ніякими особливими навичками народного вмільця Зотов не володів, всі роблячи «на око». Петро перейняв цю вправність і завжди більше покладався на власний окомір, ніж на креслення й математичні викладення, і помилявся нечасто. Звичку заповнювати годинники дозвілля різними «рукомеслами» збереглася в нього на все життя: навіть розмовляючи з іноземними послами він міг відразу стругати дошки для обшивання човна, виточувати на токарському верстаті шахові фігурки або в’язати вузли на корабельних снастях. Поголоска затверджує, що один раз прусскому послові фон Принцену довелося підніматися на верхівку щогли, щоб вручити вірчі грамоти паную — наскільки він був захоплений оснащенням першого особисто їм винайденого лінкора «Предестинация». Його руки постійно вимагали занять і знаходили їх.
Микита Мойсейович постійно приносив Петру книги з ілюстраціями зі Збройової палати, а пізніше в міру розвитку інтересу учня до «історичного» предметам — військовому мистецтву, дипломатії й географії — замовляв для нього «потішні зошити» з барвистими зображеннями воїнів, іноземних кораблів і міст. Царевич учився всьому охоче, і впоследствие швидко писав по-старославянски, щоправда, із численними помилка мі. Зате його природна чіпка пам’ять до самої смерті дозволяла цитувати часослов і вірші Псалтирі й навіть співати в церкві «по гачках», за росіянином, що міняли, нотні знаки. І хоча, ставши імператором, Петро I не раз заявляв, що в російській старовині немає нічого повчального, його історичні знання були різноманітні й глибокі. А народних прислів’їв, приказок і прислів’їв він знав стільки й з такою дотепністю вживав їх завжди до місця, що не утомлювався дивувати всіх європейських монархів
У три роки він уже віддавав команди Бутирському рейтарському полку «нового ладу» на царському огляді, чим приємно здивував Олексія Михайловича й викликав ворожість брата Федора Милославського і його сестер, царівни Софії
Незабаром після смерті Олексія Михайловича цариця Наталя із сином би чи вигнані із Кремля новим царем Федором Олексійовичем, що ненавидів мачуху і її дядька «англіканця». Матвєєв відправився в посилання в далекий Пустозeрск, а сім’я Наришкіних — у родовий маєток, сіло Преобра жіноче. Микита Зотов зібрався було добровільно піти слідом за вихованцем у підмосковну глухомань, але його наказали изловить і стратити. Опальному піддячому довелося бігти з Москви в Крим і довгі роки ховатися. Тепер Петру вчитися було не в кого, і його школою стала московська окраїна
Так Петро й ріс — сильним і витривалим, не боявшимся ніякої фізичної роботи. Палацові інтриги виробили в нього скритність і вміння приховувати свої щирі почуття й наміри. Всіма забутий, крім з рідка нечисленних родичів, що наїжджали, він поступово перетворювався в дитя занедбаної боярської садиби, оточеної лопухами й похилими посадскими хатами. Цілими днями він пропадав, де завгодно, прибігаючи тільки до обідні. Йому тепер доводилося вчитися тайкома. Знаючи підозрілість Милославських, він при зустрічах з патріархом, що привозив опальній цариці невеликі суми грошей, робив вигляд, що не науковий читати, писати й уважати. Владика Иоаким завжди журився із цього приводу в бесідах з боярами, які у свою чергу судачили про неуцтво занедбаного всіма царевича в Кремлі. Знаючи кремлівські вдачі, Петро так присипляв пильність всіх своїх кремлівських недругів. Впоследствие це допомогло йому стати неабияким дипломатом
Коли 28 квітня 1682 року десятилітнього Петра врочисто вінчали на царство, іноземні дипломати одностайно відзначили, що він робить і мовленням, і освіченістю, і поставою враження 16-літнього юнака. Царівна Софія відразу інтуїтивно відчула погрозу з боку брата й за допомогою князя Хованского підняла стрільців на бунт, по лучивший у народі лиховісна назва «хованщина». День 25 травня, коли на його очах стельцами був піднятий на піки улюблений дядько Матвєєв, став найстрашнішим враженням дитинства Петра, а червоний колір викликав роздратування
Якщо в Петра й не було ніяких конкретних задумів перетворення країни, після «хованщини» вони, безумовно, з’явилися. Зломити основну опору Софії стрільців можна було тільки протиставивши їм військову силу, здатну здолати їх. Рано навчився приховувати свої почуття Петро вирішив зіграти роль необразливої дитини, на розумі в якого, як і в Івана, тільки дитячі забави. Знаючи, що Софія переглядає всі листи й розпорядження, що виходили із Преображенського, він, подібно хлопчиськам за всіх часів, затіяв грати у війну. Для цього він зажадав надсилання в село дітей своїх конюших, сокольників, стольників, спальників, які здавна приписувалися до обов’язкової почесної свити пануючи. У Преображенському виявилися представники самих різних станів: від князя Михайла Голіцина до «сина конюха» Алексашки Меншикова
Але замість монотонної служби «по чині» вони перетворилися в солдатів Семеновского й Преображенський «потішних» полків
Сам задум належав молодому паную, що придумав просту й зручну темно-зелену форму з кольоровими галунами для солдатів різних піл ков і навіть уперше в історії ввів у практику обмундирування погони
Вони робилися з міді й пришивалися на ліве плече, щоб захистити його від удару важким палашем, і прикрашалися срібним або золотим крученим шнуром відповідно до військовому званню. Це стало модою всіх європейських офіцерів XVIII, першими погони запозичили поляки. Але далі цього Петро самостійно не міг нічого почати без знання принципів організації західноєвропейської армії. Отут допомоги очікувати було не від кого. І тоді він, імовірно, згадав про свій досвід «командування» іноземними рейтарами в трирічному віці й відправився в Кукуй, Німецьку слободу, де своїм замкнутим мирком посередине патріархальної широко, що розкинулася на пагорбах Москви, проживали іноземці, яких за погане знання російської мови москвичі називали німцями, німими. Тут він знайшов знакомого йому з пам’ятного огляду відставного начальника Бутирського шотландського полку Патрика Гордона
До молодого паную в Слободі ставилися незмінно привітно й дружелюбно. Товариський по характері Петро відразу завів безліч друзів серед цих тесль, аптекарів, броварників і солдатів, з яких він відразу виділив чарівного й галантного Франца Лефорта. Той став наставником Петра в засвоєнні своєрідної культури «московської Європи». Вона не була ні англійської, германської, ні французької, ні голландської, хоча вихідці із цих країн знайшли другу батьківщину в Москві; вона втілила всі відтінки народної культури Західної Європи. Говорили й писали тут на неймовірній суміші діалектів, що засвоїв Петро, і згодом його із працею розуміли в європейських столицях. Інакше й бути не могло
Носії рафінованої культури — іноземні дворяни в Росії осідали рідко. Сюди приїжджали розпачливі сміливці в пошуках щастя, люди складної долі, по політичних або релігійних причинах авантюристи, що покинули батьківщину,, з темним минулим. За благопристойними фасадами вигадливо прикрашених будиночків дрімали звички піратів, «лицарів удачі», викинутих життєвим штормом на пустельний берег. Не випадково постійне й непомірне споживання пива й горілки було головним заняттям російських «німців» у годинники дозвілля. Подібний стиль життя був наївно запозичений Петром і перенесений спочатку в середовище «потішних», а потім розповсюджений серед дворянства
Таке знайомство «з Європою» для Петра багато в чому визначило весь світогляд подальших реформ: він стане облаштовувати Росію як величезну Німецьку слободу, запозичаючи цілком щось зі Швеції, щось із Англії, щось із Бранденбургу. Беручи участь, наприклад, у традиційних торжествах з нагоди Різдва Христова, він вирішив перенести це веселе свято на російський ґрунт. Указ про нове літочислення він із властивої йому лаконічністю закінчив наступними словами: «Поелику в Росії вважають Новий рік по-різному, з його числа перестати дуріти голови людям і вважати Новий рік повсюдно з Першого генваря. А в знак доброго починання й веселия поздоровляти один одного з Новим роком, же гавкаючи в справах благополуччя й у сім’ї благоденства. На честь Нового року учиняти прикраси з ялин, дітей забавляти, на санках катати з гір. А дорослим людям пияцтва й мордобою не учиняти — на те інших днів вистачає».
З появою Гордона й Лефорта в Преображенському полиці були розділені на взводи й роти, усі одержали відповідним посадам військові звання. Втім, і з ними спочатку була повна плутанина. Так, поряд з козачим званням «урядник» існувало польське «поручик» і шведське «лейтенант». Князь Федір Ромодановский став генераллисиму сом Преображенського, а Іван Бутурлин — Семеновского полків. Петро, по-детски несамовито закоханий в артилерію, привласнив собі чин » капітана-бомбардира». Він самостійно чистив стару мідну гармату «горобиного калібру» і сам ширяв боєприпаси — ріпу для стрілянини в потішних штурмах дерев’яної крепостци Плесбург. Після бою її шматки збирали і їли утомлені й голодні солдати
Для того, щоб бою відбувалися «справді» Петро постійно ссорил Ромодановского й Бутурлина й, зрештою, домігся бажаного: вони потім все життя відверто ненавиділи один одного. Семеновцев він стравлював із преображенцами до кривавих бійок. Військові навчання іноді не припинялися багато днів, солдати часом засипали на ходу, а кілька людей навіть умерло від перевтоми. Така жорстокість не була особистою якістю пануючи. Він уважав, що іншими засобами не можна підтримувати постійної боєздатності військ. У дійсності, якщо кого й любив Петро, так це своїх соратників по отрочних іграх, яких знав по іменах. Залишивши декількох преображенцев у Німеччині для одержання офіцерського чина, цар постійно цікавився в листах сержантові Корчми ну їхніми успіхами. Коли ж один раз той бадьоро рапортував, що всі вже вивчають тригонометрію, Петро зачудувався, як же це вдається неписьменному Степанові Буженинову — «не інакше Бог і сліпих просвіщає». Один раз Олександр Васильович Суворов зробив блискуче спостереження: «Тільки Петру Великому надана була велика таємниця вибирати людей: глянув на семеновского солдата Румянцева, і він — офіцер, посол, вельможа; а той за це віддячив Росію сином своїм, Задунайським». Згодом «потішні» перетворилися завдяки своїм сміливості, відданості й розуму в графів, фельдмаршалів і канцлерів. Не випадково їхня думка для нього завжди ставало вирішальним. 22 жовтня 1721 року підпилі з нагоди святкування Ништадского миру сподвижники Петра піднесли йому пам’ятна адреса із проханням надалі йменуватися «імператором Всеросійським Петром Великим», причому канцлер Головкин звернувся до нього з досить примітними й зворушливими словами: «Ми, твої вірні піддані, з тьми невідання на театр слави всього світла, з небуття в буття зроблені, і в суспільство політичних народів присовокуплени». Від спогадів, що нахлинули, про важкий початок славних справ ока Петра затягнули вологою й, прийнявши адресу, вона розцілував своїх вірних друзів
У Преображенское зі Збройової палати привозили на прохання Петра те зламаний німецький карабін, то глобус, те механічні годинники. Розібратися з ними йому було неможливо без допомоги фахівця. У Німецькій слободі юний цар знайшов голландського інженера Франца Тиммермана, що займався з ним арифметикою, алгеброю, геометрією й навчав правилами застосування астролябії. Учителем голландець був посереднім, сам плутався у формулах, але гаряче прагнення Петра до знань компенсувало методичні прорахунки. За винятком князя Василя Голіцина й загиблого Артамона Матвєєва в Росії мало хто знав про форму Землі, а за бесіди по астрономії людин міг бути спалений на багатті
Інженерні інтереси Петра давали йому можливість винаходити нові принципи озброєння й тактичні нововведення. На диво Гордона він в 1680 році відкрив у Преображенському спеціальне «ракетний заклад», у якому він виготовляв спочатку «художні вогні», а пізніше — освіти тельние снаряди, які залишалися в російської армії до 1874 року. Знання балістики навело Петра на думку про принципово новий вид відкритої артилерійської позиції — редутах, блискуче випробуваних у Полтавській битві. Нарвская катастрофа змусила царя критично глянути на озброєння солдатів: і він знаходить найпростіше рішення для привинчивания тригранного багнета до стовбура рушниці піхотинця, зробивши атаку російської піхоти задовго до Суворова основним тактичним прийомом. Прибулих з Голландії морських офіцерів він сам екзаменував у кораблеводінні й керуванні гарматним вогнем. Нарешті, він пробував свої сили в лікуванні зубів, постійно маючи при собі набір необхідних інструментів. І горі тому, хто в його присутності скаржився на біль: Петро негайно саджав хворого й рвав зуб, іноді, втім, і здоровий
Дитяча звичка копатися в старих речах на горищах у Преображенському послужила Петру добру службу. У передмові до Морського Уставу він пізніше записав історію його захоплення кораблями: «Трапилося нам бути в Ізмайлові на лляному дворі й, гуляючи по коморах… побачив я судно іноземне, запитав у Франца Тиммермана, що це за судно? Він сказав, що це бот англійський… І вишереченний Франц знайшов голландця Карштен Бранта, що покликаний при батьку моєму в компанії морських людей для делания морських людей на Каспійське море, що полагодив оний бот і зробив машт і паруси й зело любо стало». Завдяки такій випадковості цар став прилучатися до корабельної майстерності, що перетворилося в головну справу всього життя. Всі моделі морських суден з тих, що робилися для вибору прототипу єдиного побудованого при Олексію Михайловичі многопарусного фрегата «Орел», перекочували з курних кремлівських прикомірків у Преображенское. Навіть після відвідування таких морських держав як Голландія, Англія й Данія Петро ніколи не забував «дідуся російського флоту». Пишне ушановування петровского ботика відбулося 11 серпня 1723 року, коли йому салютували 20 лінійних кораблів Балтійського флоту на Крондштадском рейді. Приймали перший у Росії військово-морський парад «капітан» ботика генерал-адмірал Федір Апраксин, «кермовий» імператор Петро I і «лотовий матрос» фельдмаршал Олександр Меншиков
Під час першого одиннадцатимесячного перебування за кордоном у складі Великого посольства Петро сам працював на голландських кораблебудівних верфях спочатку в Саардаме, а потім в Амстердамі; відвідував заняття по медицині й навіть, забравшись на дах Вестмінстерського абатства, «учився демократії», слухаючи дебати в англійському парламенті
Видатний російський історик Ключевский уважав, що Петро I у результаті опанував 14 різними спеціальностями. Цікаве враження від зустрічі з молодим російським царем залишили принцеси Ганноверская й Бранденбурзька: «У нього прекрасні риси особи й шляхетна постава. Він має велику жвавість розуму, відповіді його швидкі й вірні. Але при всіх достоїнствах, якими обдарила його природа, бажано бачити в ньому менше брутальності. Це государ дуже гарний і разом з тим дуже дурний; у моральному відношенні він — повний представник своєї країни
Якби він одержав гарне виховання, то з нього вийшла би людина з вершенний, тому що в нього багато достоїнств і незвичайний розум. » Петро I, надягши європейського покрою преображенський сюртук, завжди залишався наскрізь російським самодержцем по мисленню. Довідавшись, що під час його перебування за кордоном знову повстали стрільці, він терміново вернувся в Росію. 30 вересня 1698 року на Червоній площі було скарбниці але 200 стрільців, причому як катів повинні були виступати сановники із царської звиті. Лефорт зміг увильнуть від цієї милості, пославшись на релігійні переконання. Меншиков, навпаки, хвастався тим, що особисто відрубав голови двадцяти бунтівникам. Всі сподвижники Петра виявилися зв’язаними страшною кривавою порукою
Коли Петру I нагадували про цю безглузду жорстокість у від носінні людей, провина яких навряд чи могла бути доведена судовим порядком, він заявляв: «З іншими європейськими народами можна досягати мети людинолюбними способами, а з росіянами не так: якби я не вживав строгості, те б давно вже не володів російською державою й ніколи б не зробив би його таким, яке воно тепер. Я маю справу не з людьми, а із тваринами, яких хочу переробити в людей». Брутальність виражень, властива Петру, завжди зв’язувалася з недоліками його виховання. Але це нічого не пояснює. Володар по династичному праву, Петро щиро вважав себе ниспосланним Росії Божественним провидінням, істиною в останній інстанції, не здатним на помилки. Міряючи Росію на свій аршин, він почував, що починати перетворення необхідно з ламання старозаветних звичаїв. Тому після повернення з європейського вояжу Петро I категорично заборонив боярам носити бороди, дворянам повелів пити горілку й кава, а солдатам наказав по «Військовому Артикулі» курити. Не злий по натурі, він був рвучкий, вразливий і недовірливий; не вміючи терпляче пояснити того, що для нього було очевидним, Петро у випадку нерозуміння легко впадав у стан крайнього гніву й часто «забивав» істину сенаторам і генералам своїми величезними кулаками або ціпком. Правда, цар був дуже відхідливий, і через кілька хвилин уже реготав над удалим жартом провиненого
Петро був байдужний до вбрань і не любив офіційних прийомів, на яких повинен був носити горностаевую мантію й символи царської влади. Його стихією були асамблеї, де зверталися запросто без титулів і звань, пили горілку з лазневих цебрів, зачерпуючи глиняними кружками, курили, грали в шахи й танцювали. Навіть власних виїзних екіпажів у каретної царя не було: якщо було потрібно організувати врочистий виїзд найяснішої пари, він запозичив коляску у відомих придворних чепурунів — Меншикова або Ягужинского.
Петру до кінця днів доводилося займатися самоосвітою, тому що нові завдання жадали від його знову й знову шукати вчителів поза Росією. Після поразки під Нарвою, коли російська армія втратилася всієї артилерії, Петро не втратив цілковитого самовладання й сказав Меншикову: «От Карл XII — гідний учитель; без нього я залишився б поганим працівником у справах ратних». Була відлита спеціальна пам’ятна медаль на честь «Нарвской конфузии» з девізом «Учителеві — від гідного учня».
Цар збирався вручити її шведському королеві тоді, коли одержить над ним перемогу. Після Полтавського бою, хоча Карлові й Мазепі вдалося бігти в Туреччину, він улаштував бенкет і підняв тост на честь » учителів-шведів», на що генерал Реншильд буркнув: «Добре ж віддячили ви своїх учителів! » Зате щоб знеславити зрадника Мазепу Петро вдався до воістину язичеського ритуалу. Перед зборами козачих старшин «над персоною (опудалом — Ред.) колишнього гетьмана Мазепи в такий спосіб знищення учинене, — писав віце-канцлер Гаврило Головкин. — Спочатку його диплом від його царської величності розідраний; від його світлості князя Меншикова й від мене, кавалерів ордена Святого Андрія, з персони цей орден снять. Герб його від ката (Карла XII — Ред.) розідраний і потоптаний, його шабля… переломлена, і напоследи згадана його персона на висі особі повішена». Тільки Петро міг так принизити своїх супротивників, чеканячи на честь шведського короля медаль, щоб зробити враження в європейських столицях. Дипломатом Петро I був видатним. У його арсеналі засобів були всі класичні прийоми, які Петро легко в потрібний момент забував і перевтілювався в загадкового східного царя, що зненацька починав цілувати в чоло приголомшеного співрозмовника, сипати народними прислів’ями, що ставили в тупик перекладачів, або раптово припинити аудієнцію, як перський шах, пославшись на те, що його очікує дружина! Зовні щирий і доброзичливий, Петро, на думку європейських дипломатів, ніколи не відкривав своїх щирих намірів і тому незмінно домагався бажаного
Петро ніколи не перебільшував своїх полководницьких здатностей, після Нарви воліючи командувати лише своїмоїм Преображенським полком, а армію довіряючи професійним полководцям. Він, у досконалості знаючи основи кораблеводіння, не брався командувати всією ескадрою, доручаючи це Апракину, Голіцину й навіть Меншикову. Страху в бої він ніколи не показував. Коли адмірал Крюйс під час походу на Гельсінгфорс в 1713 році просив Петра I зійти на берег через небезпеку зустріти там шведський флот, цар з посмішкою відповів: «Боятися кульки — не йти в солдати» і залишився на флагманському кораблі. На докір Меншикова, що цар не береже себе, особисто рятуючи потопаючих у крижаній воді під час повені в Петербурзі, він сказав, що «за мою Батьківщину й людей життя своєї не жалував і не жалую».
По масштабі інтересів і вмінню бачити головне в проблемі Петру I важко знайти рівного в російській історії. Витканий із протиріч, імператор був подстать своїй величезній державі, що він немов гігантський корабель виводив з тихої гавані у світовий океан, розштовхуючи тину й пні й обрубуючи нарости на борті
Оформити, ви можете по телефоні або на сайті. Заощаджуйте час