Особливості композиції роману М. Ю. Лермонтов «Герой нашого часу»

Особливості композиції роману М. Ю. Лермонтов «Герой нашого часу»

Тінь Печорина слідами доганяє мене...

Я. Полонский

Будучи першим росіянином соціально-психологічним романом, "Герой нашого часу", на мій погляд, служить зразком художньої цілісності й гармонійності. У ньому все спрямовано до однієї мети: дати психологічний портрет сучасного хлопця - "героя у свій час". Важливу роль у досягненні цієї мети грає побудова Твір

Композиція роману підпорядкована логіці розкриття образа головного героя. Неоднозначність характеру Печорина виявляється й у дослідженні його духовного миру, і в співвіднесенні його з іншими персонажами

У першій частині роману ("Бела") ми бачимо Печорина очами Максима Максимовича, людини, щиро прив'язаного до Печорину, але духовно й душевно полярно протилежного йому. Їх розділяє не тільки вік і соціальний стан. Головні розбіжності - у відношенні до людей, близьким і далеким, до любові й дружби, до вірності, жалю, тобто всьому той, що називається життям. Для штабс-капітана Печорин - явище, гідне замилування, але дивне й непояснене. Тому Григорій Олександрович і з'являється тут таємничим і загадковим: "Адже є, право, такі люди, у яких судилося, що з ними повинні траплятися різні незвичайні речі!". Ясно, що простодушний і щирий Максим Максимович і не намагається зрозуміти Печорина, як би говорячи, що йому це однаково не вдасться

В оповіданні Максима Максимовича й сам Печорин, і завоювання їм Бели, і трагічний фінал цієї історії виглядають так, нібито оповідач начитався романтичних поем: тут і неприборкана пристрасть, і зрадництво, і спрага мести, і кров безневинної жертви.. А навіщо Печорин зламав життя дівчині, у яку миттєво закохався до безпам'ятства й до якої стрімко охолонув до несвідомості, які думки мучили його в постелі вмираючої Бели - всі ці питання залишаються без відповіді

У наступній главі "Максим Максимич" завіса таємниці починає піднімати. Місце оповідача займає подорожуючий офіцер, що уже не просто описує Печорина, але дає його психологічний портрет. Адже він людина того ж покоління й, імовірно, близький до літератури. Для офіцера-оповідача герой роману не тільки цікавий ("чудності" Печорина, про які повідав штабс-капітан, заінтригують кожного), але й зрозумілий: він ясно бачить у ньому й "розпуста столичного життя", і "бури щиросердечні", і "деяку скритність", і "нервову слабість". Видимо, оповідач сам нерідко зіштовхувався з такими людьми, жив серед них, служив з ними, сперечався про час і про себе, сам нудьгував під чеченськими снопами й від нема чого робити розважався "російською рулеткою". Адже нудьга, порожнеча життя - це також "герої" того часу, незрозумілі служаці штабс-капітанові, але, на жаль, такі знайомі многим розумним і від байдужості рано пристарілим молодим людям

Якщо Максим Максимич жахнувся, почувши від Печорина слова: "Життя моя стає пустее з кожним днем...", те його попутник сприйняв їх зовсімспокійно.

Так загадковий в "Беле" Печорин під пером сучасника знаходить більш-менш характерні для покоління у свій час риси. Однак загадка не зникає. Оповідач говорить про очі Печорина: "Вони не сміялися, коли він сміявся". Це, як думає він, "ознака - або злого характеру, або глибокого постійного смутку". Оповідання Максима Максимовича зацікавив його, а поява самого Печорина заінтригувало й змусило задуматися про цю людину. Допитливий погляд помітив досить важливе в моральному виді винуватця загибелі горянки, але одночасно породив багато питань, суперечливих припущень, які зависли в повітрі. Тому так радий був офіцер одержати записки Печорина.

У передмові оповідача до "Журналу Печорина" пояснюється його інтерес до цій "історії душі людини". Чимсь вони з Печориним дійсно схожі один на один. Згадаємо слова видавця записок про "підступну нещирість щирого друга" і печоринское "як дружбі не здатний".

Композиція самого "Журналу Печорина" досить своєрідна. Перша його частина "Тамань" - єдине оповідання про пригоду героя. У ній намічені основні мотиви всього "Журналу": прагнення Печорина до активних дій, холодне "цікавість", що штовхає його до експериментів над собою й іншими. І якщо його інтерес до "чотирьох контрабандистів" продиктований лише нудьгою, то саме у світлі цієї історії стає зрозуміліше його звертання Сбелой.

"Князівна Мері" має форму майже щоденних щоденникових записів, які зафіксували невеликий, але насичений різноманітними подіями період приватного життя Печорина, у якій майже немає місця красам Пятигорска, подіям у країні, ході воєнних дій на Кавказі. Печорин пише про те, що важливо й близько йому: про свої думки, почуття, учинках і їхніх наслідках

У людях йому цікаві незвичайність, нестандартність думки й учинків. Йому претят примітивізм і неприродність. От чому так негативно його відношення до свого старого знайомого Грушницкому і його приятелям. От чому побачивши Мері він починає міркувати лише про "ніжки" і "зубках", хоча поява Віри змушує його страждати

Але Печорину повинне було просто спостерігати характери. Він активно втручається в життя по суті далеких йому людей, вносячи в неї зле глузування, власну неприкаяність і самітність і тим самим створюючи кризовими, чревату згубними наслідками ситуацію. Зіштовхуючи людей, равнодушно перетасовуючи їх, Печорин деякою мірою змушує їх розкритися, виявити щиру сутність - у любові або ненависті, підлості або шляхетності, що дано не всякому. Таким каталізатором суспільства звичайно виступають дуже неабиякі і яскраві люди, на тлі яких в усій красі проявляються вульгарність і бездарність навколишніх. Тим більше цікавим представляється героєві експеримент над самим собою, виявлення в собі властивостей і якостей душі

Він намагається судити про себе як би отстраненно, неупереджено, хоча, я думаю, у розмові з Вернером, якого він визнає рівним собі, Печорин лукавить, говорячи: "Я зважую, розбираю свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі". Цим словам суперечать, наприклад, небажання простити звичайного Грушницкого й упокоритися із втратою Віри

Я думаю, що головна філософська проблема роману - проблема фатального призначення. Печорин задає собі питання: "И якщо точно є приречення, те навіщо ж нам дана воля, розум?". От ця рефлексія фатуму й людської волі й змушує героя перетворювати життя в ланцюг експериментів над собою й навколишніми

Повніше всього ця проблема поставлена в "Фаталісті". Приймаючи парі Вулича, Печорин знову прагне випробувати себе, взагалі життя, відчути хоча б маленьку перемогу над байдужістю. Але ніякі експерименти не дають остаточної відповіді на питання про зміст буття, тому що впевненість може дати лише віра, що загублена в сторіччя Печорина, коли люди скитаются "по землі без переконань і гордості, без насолоди й страху...".

Так підбиває підсумок складної, болісної й трагічної історії душі Григорія Олександровича Печорина. Крім того, "Фаталіст" знову повертає оповідання в "міцність за Тереком". Інакше кажучи, роман знаходить "кільцеву" композицію. Це "повернення на кола свої" як би підкреслює нескінченність філософських пошуків головного героя, наділеного розумом, талантом, але оказавшегося зовсім самотнім, що прийняли смерть "десь на шляху в Персію".

Роман М. Ю. Лермонтова будуть читати й любити завжди, тому що людина завжди прагне осмислити епоху, у якій живе, зрозуміти людей, Я думаю, що проблема роману, поставлена дуже молодим, але й дуже неабиякою людиною - М. Ю. Лермонтовим - проблема злободенна за всіх часів. Як вижити в байдужому, злом, бездуховному часі розумному, глибоко мисляч і готовому активно діяти хлопцеві? Як йому вижити, знаючи, що все те, що він може дати, у загальному-те не потрібно, - і не стати при цьому байдужим, злим, що ламає себе й інших? Жити людиною - не це або й зараз сама злободенна проблема?


Загрузка...