Список добутків у скороченні цього автора Останній строк Живи й помни Прощання із Запеклої Баба Ганна лежить без руху, не відкриваючи око; вона майже застигла, але життя ще тепліє. Дочки розуміють це, поднеся до губ шматок розбитого дзеркала. Воно запотіває, виходить, мама ще жива. Однак Варвара, одна з дочок Ганни, думає можливим уже оплакати, «отголосить її», що вона самозабутньо робить спочатку в постелі, потім за столом, «де зручніше».
Дочка Люся в цей час шиє скроєне ще в місті жалобне плаття. Швейна машина скрекоче в такт Варвариним схлипам Ганна — мати п’ятьох дітей, двоє синів її загинули, первенькие, породжені один для Бога, іншої для ширяючи. Варвара приїхала попрощатися з мамою з районного центра, Люся й Ілля із прилеглих провінційних городків Чекає не дочекається Ганна Таню з далекого Києва. А поруч із нею в селі завжди був син Михайло разом із дружиною й дочкою.
Зібравшись навколо баби ранком наступного після прибуття дня, діти, бачачи матір, що встала, не знають, як їм реагувати на неї дивне відродження «Михайло й Ілля, притягши горілку, тепер не знали, чим ним зайнятися: все інше в порівнянні із цим здавалося їм дрібницями, вони томилися, немов через себе пропускаючи щохвилини». Забившись у комору, вони напиваються майже без закуски, якщо не вважати тих продуктів, що тягає для них маленька дочка Михайла Нинка. Це викликає законний жіночий гаїв, але перші стопки горілки дарують мужикам відчуття непідробленого свята. Зрештою мати жива. Не обертаючи уваги на дівчинку, що збирає порожні й недопиті пляшки, вони вже не розуміють, яку думку цього разу вони хочуть заглушити, може бути, це страх. «Страх від свідомості, що мати от-от умре, не схожий на всі колишні страхи, які випадають їм у житті, тому що цей страх усього страшнее, він іде від смерті…
Здавалося, смерть уже помітила їх усіх в особу й уже більше не забуде». Напившись ґрунтовно й почуваючи себе наступного дня так, «начебто їх через м’ясорубку пропустили», Михайло й Ілля ґрунтовно похмеляються й наступного дня. «А як не пити? — говорить Михайло. — Лінь, другий, пускай навіть тиждень — воно ще можна. А якщо зовсім до самої смерті не випити?
Подумай тільки, нічого спереду немає. Суцільно те саме. Скільки мотузок нас тримає й на роботі, і будинку, що не охнути, стільки ти повинен був зробити й не зробив, усе повинен, повинен, повинен, повинен, і чим далі, тим більше повинен — пропади воно всі пропадом. А випив, як на волю потрапив, усе зробив, що треба. А що не зробив, не треба було робити, і правильно зробив, що не робив». Це не виходить, що Михайло й Ілля не вміють працювати й ніколи не знали іншої радості, крім як від пияцтва.
У селі, де вони колись усе разом жили, траплялася загальна робота — «дружна, запекла, дзвінка, з різноголосицею пилок і сокир, з розпачливим уханьем повалених лесин, що озивається в душі захопленою тривогою з обов’язковим подшучиванием один з одним. Така робота трапляється один раз у сезон заготівлі дров — навесні, щоб за літо встигли висохнути, приємні для ока жовті соснові поліна з тонкою шовковистою шкуркою лягають в акуратні стоси». Ці недільники влаштовуються для себе, одна сім’я допомагає інший, що й зараз можливо. Але колгосп у селі розвалюється, люди їдуть у місто, комусь годувати й вирощувати худобу Згадуючи про колишнє життя, городянка Люся з великою теплотою й радістю уявляє улюбленого коня Игреньку, на якому «лясни комара, він і повалиться», що зрештою й трапився: кінь здох. Игрень багато тягав, так не сдюжил. Бродячи навколо села по полях і ріллі, Люся розуміє, що не сама вибирає, куди їй іти, що її направляє якась стороння, живуча в цих місцях і її силі, що сповідає.
…Здавалося, життя повернулася назад, тому що вона, Люся, тут щось забула, втратила щось дуже коштовне й необхідне для неї, без чого не можна… Поки діти п’ють і віддаються спогадам, баба Ганна, з’ївши спеціально звареної для неї дитячій манною каші, ще більше підбадьорюється й виходить на ґанок. Її навішає довгоочікувана приятелька Мирониха.
« Оти-Моти! Ти, старуня, ніяк, живаючи?
— говорить Мирониха. — Тебе пошто смерть-те не бере?.. Я до неї на поминки йду, думаю, вона як добра укостиляла, а вона всі тутака».
Горює Ганна, що серед тих, що зібралися в її постелі дітей немає Тетяни, Танчори, як вона неї називає. Танчора не була схожа ні на кого із сестер. Вона стояла як би між ними зі своїм особливим характером, м’яким і радісним, людським. Так і не дочекавшись дочки, баба вирішує вмерти.
«Робити на цьому світлі більше їй було нема чого й відсувати смерть стало ні до чого. Поки хлопці тут, пускай поховають, проводять, як заведено в людей, щоб інший раз не вертатися їм до цієї турботи. Тоді, дивишся, приїде й Танчора… Баба багато разів думала про смерть і знала її як себе. За останні роки вони стали подружками, баба часто розмовляла з нею, а смерть, прибудувавшись де-небудь у сторонці, слухала її розважливий шепіт і понимающе зітхала. Вони домовилися, що баба відійде вночі, спочатку засне, як всі люди, щоб не лякати смерть відкритими очами, потім та тихенько пригорнеться, зніме з її короткий мирський сон і дасть їй вічний спокій». Так всі воно й виходить