Остання зустріч Печорина й Максима Максимича (Аналіз епізоду з роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу») Якщо А. С. Пушкіна прийнято вважати творцем першого реалістичного віршованого роману про сучасність, те, імовірно, Лермонтов є автором першого соціально-психологічного роману в прозі. «Герой нашого часу» відрізняється глибиною аналізу психологічного сприйняття миру. Зображуючи свою епоху, Лермонтов піддає її глибокому критичному аналізу, не піддаючись ніяким ілюзіям і звабам, і показує всі самі слабкі сторони свого покоління: холодність серць, егоїзм, безплідність діяльності. Реалізм «Героя нашого часу» багато в чому відмінний від реалізму пушкінського роману.
Відсуваючи убік побутові елементи, історію життя героїв, Лермонтов зосереджує увагу на їхньому внутрішньому світі, докладно розкриваючи мотиви, що спонукали того або іншого героя на які-небудь учинки. Автор зображує всілякі переливи почуттів з такою глибиною, проникливістю й детализированностью, що до тої пори не знала література його часу Розглянемо хоча б епізод останньої зустрічі Печорина з Максимом Максимичем, їхню прогулянку по кріпосному валу після смерті Бели, «…довго ми ходили взад і вперед поруч, не говорячи ні слова, загнувши руки за спину; його особа не виражала нічого особливого, і мені стало прикро: я б на його місці вмер від горя. Нарешті він сіл на землю, у тіні, початків щось креслити паличкою на піску. Я, знаєте, більше для пристойності хотів утішити його, початків говорити; він підняв голову й засміявся… У мене мороз пробіг по шкірі від цього сміху…
» Уперше в образі Печорина в російській літературі з’являється таке нещадне оголення героєм своєї особистості. Переживання героя аналізуються їм же з «строгістю судді й громадянина». Печорин говорить: «Я дотепер намагаюся пояснити собі, якого роду почуття киплять у груди моєї». Звичка до самоаналізу доповнюється навичками невпинного спостереження за навколишніми. По суті, всі відносини Печорина з людьми є своєрідними психологічними експериментами, які цікавлять героя своєю складністю, на час розважають удачею. Така історія з Белой, історія перемоги над Мері.
Схожої була психологічна гра із Грушницким, якого Печорин дурить, заявляючи, що Мері він небайдужий, щоб потім довести його жалюгідну помилку. Печорин міркує про те, що «честолюбство є не що інше, як спрага влади, а щастя — усього лише пихата гордість». Багато хто вважали Лермонтова попередником Лева Толстого, саме в Лермонтова Толстої вчився прийомам розкриття внутрішнього миру персонажів, портретній майстерності й мовному стилю. Із творчого досвіду Лермонтова виходив і Достоєвський, однак роздуму Лермонтова про роль страждань у духовному житті людини, про роздвоєння свідомості, про крах індивідуалізму сильної особистості перетворилися в Достоєвського в зображення хворобливої напруженості й болісних страждань героїв його добутків. Заколотна натура Печорина відмовляється від радостей і щиросердечного спокою. Цей герой вічно «просить бури». Його натура занадто багата страстями й думками, занадто вільна, щоб задовольнятися малим і не жадати від миру більших почуттів, подій, відчуттів Печорин зараховує себе до жалюгідних нащадків, які скитаются по землі без переконань.
Він говорить: «Ми не здатні більше до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя». Ця ж думка повторюється й у Лермонтова у вірші «Дума»: Багаті ми, тільки-но з колиски, Помилками батьків і пізнім їхнім розумом, И життя вуж нас млоїть, як рівний шлях без мети, Як бенкет на святі чужому Кожному істинно російській людині стає не по собі від думки, що М. Ю. Лермонтов рано пішла з життя.
Вирішуючи моральну проблему мети життя, головний герой його твору Григорій Печорин не зміг знайти застосування своїм здатностям. «Навіщо я жив? Для якої мети я народився?.. Але ж, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі сили неосяжні», — говорить він.
У цій непевності й лежать джерела відносини Печорина до оточуючих людей. Він байдужий до їхніх переживань, тому, не замислюючись, перекручує чужі долі Пушкіна писав про таких молодих людей: «Двоногих тварин мільйони — для них назва одне». Користуючись пушкінськими словами, про Печорине можна сказати, що в його поглядах на життя «відбилося століття, і сучасна людина зображена досить вірно, з його аморальною душею, себелюбної й сухий». Таким побачив своє покоління Лермонтов.