Остання зустріч печорина й максима максимича

Остання зустріч печорина й максима максимича

У романі М. Ю. Лермонтова "Герой нашого часу" епізод останньої зустрічі Печорина й Максима Максимича, на перший погляд, не самий значимий і навіть, можна сказати, зовсім не значимий для тих подій, про які читач довідається надалі. Сама повість "Максим Максимич" займає в структурі роману як би проміжне положення: на відміну від інших частин "Героя нашого часу", у ній немає захоплюючого авантюрного сюжету, та й сам герой, Печорин, з'являється в ній лише на кілька митей. Однак саме в "Максимі Максимиче" герой у перший і останній раз з'являється перед читачем живим. В "Беле", першої повісті лермонтовского роману, ми довідаємося про Печорине з вуст його старого приятеля Максима Максимича, а в тій частині роману, що озаглавлена автором "Журнал Печорина", діє герой, якого вже немає на миру: з авторської передмови до "Журналу" ми довідаємося, що Печорин умер, вертаючись із Персії. Одним словом, "Максим Максимич", сама коротка повість "Героя нашого часу", для художнього цілого роману виявляється надзвичайно важливої, незважаючи на її передбачувану "проміжність".

Остання зустріч Печорина й Максима Максимича - із числа тих збігів, які складно назвати випадковими. Якби за кілька годин до цього Максим Максимич не розповів своєму попутникові історію знайомства з Печориним, зустріч двох старих товаришів по службі, які не бачили один одного п'ять років, можливо, була б зовсім інший, бути може, Максим Максимич і зовсім не довідався б Печорина. Дивна річ пам'ять! Варто тільки згадати минуле, як за спогадом відразу відкривається цілий мир. Адже що було в житті Максима Максимича, крім служби й щоденних солдатських турбот? А зустріч із Печориним відкрила перед ним зовсім інший світ, мир людини з іншими цінностями, чим військовий борг і виконання наказів. У житті старого штабс-капітана, бідної на яскраві враження (навіть до свисту куль і постійній погрозі смерті він звик), знайомство з Печориним стояло особняком. Звичайно ж, не під силу простодушному Максимові Максимичу пояснити вчинки його молодого приятеля, але чарівність печоринской особистості виявилося куди більше нерозуміння щирих причин його "чудності". От чому, побачивши Печорина через кілька років, "бедний старий, у перший раз від роду, бути може, кинув справи служби для власної потреби".

А що ж Печорин, чим було знайомство з Максимом Максимичем для нього? Не більш ніж однієї з багатьох зустрічей на тім зламаному шляху, що герой для себе вибрав. Якщо для Максима Максимича Печорин був, напевно, самою людиною, що запам'ятався за довгі роки служби, то для Печорина перебування в міцності й історія з Белой стали лише одним з багатьох епізодів його біографії. Максим Максимич сприймає Печорина як людини виняткового, Печорин же не бачить у зустрічі зі старим через п'ять років нічого, крім неясного нагадування про минуле. Інакше кажучи, для Максима Максимича поява Печорина - важлива подія, для Печорина зустріч зі штабс-капітаном не значить рівно нічого. Звідси й виникає той трагічний надлам, яким перейнята вся сцена роману

Одним з найважливіших для розуміння образа Печорина й усього лермонтовского роману в цілому є питання про відношення автора до свого героя. Відповісти на нього дуже складно, тому що автор підкреслено йде від прямих оцінок героя, те займаючи позицію слухача в "Беле", те даючи слово самому героєві в "Журналі Печорина", те роблячи іронічний реверанс убік читачів, які очікують цієї оцінки, у передмові до роману: "Буде й того, що хвороба зазначена, а як її вилікувати - це вуж бог знає!".

Відношення автора до героя стає ясним саме в повісті "Максим Максимич". Описуючи зустріч Печорина й Максима Максимича з погляду останнього, автор тим самим споконвічно стає на його позицію - спочатку в сприйнятті що відбувається, а потім і в моральній оцінці. "Ми попрощалися досить сухо. Добрий Максим Максимич зробився впертим, сварливим штабс-капітаном! І отчого? Тому що Печорин у неуважності або від іншої причини простягнув йому руку, коли той хотів кинутися йому на шию! Смутно бачити, коли юнак втрачає кращі свої надії й мрії... Але чим їх замінити в лета Максима Максимича? Поневоле серце зачерствіє й душу закриється...". Звичайно, автор анітрошки не обвинувачує Печорина в безсердечності й жорстокості, зберігаючи позицію стороннього спостерігача, однак і не схвалює печоринского вчинку. І разюча зміна, що відбувається в Максимі Максимиче після від'їзду Печорина, народжує в авторі невтішні думки. Як мало потрібно було простій людині для щастя і як просто зробити його нещасним - такий авторський висновок

Очевидно, що автор не схвалює руйнівну сторону характеру Печорина, що з роками усе більше в ньому переважає й в остаточному підсумку веде героя до саморуйнування. В "Максимі Максимиче" Печорин більше не здатний на ті щиросердечні рухи, які відрізняли його раніше, це замкнувшийся в собі, самотній і холодний мізантроп, перед яким відкрита одна дорога - до смерті. Тим часом, зустріч Печорина з Максимом Максимичем тільки підстьобує інтерес автора до свого героя, і, якби не цей випадковий епізод, у його руках ніколи не виявилися б печоринские замітки. Повість виявляється сполучною ланкою між частинами роману, епізод зустрічі Печорина й Максима Максимича пояснює, мотивує подальша поява в романі "Журналу Печорина".

Прагнення автора з'єднати в кожному епізоді необхідність і випадковість - відмітна риса реалістичного художнього мислення, що починає переважати в лермонтовском романі. Письменники-Романтики нерідко зневажали описом зовнішності героя, думаючи, що головним в образі повинне бути зображення почуття, страсті. Лермонтов рішуче йде від цієї традиції, малюючи докладний портрет Печорина саме в "Максимі Максимиче". Від очей автора, тонкого спостерігача, не ховаються такі риси характеру героя, як скритність і суперечливість, перед нами не просте перерахування того, як виглядав герой і в що він був одягнений, але повновагий психологічний портрет - ще одне досягнення реалістичного роману. Одним словом, з, здавалося б, незначного епізоду роману при уважному аналізі ми довідаємося те, без чого образ Печорина був би неповний. У цьому й виявилася дивна майстерність Лермонтов-Романіста


Загрузка...