Високо цінував творчість Н. С. Лєскова М. Горький писала про нього: «Жив цей великий письменник осторонь від публіки й літераторів, самотній і незрозумілий майже до кінця днів. Тільки тепер до нього починають ставитися більш уважно». {М. Горький, Зібрання творів в 30 томах, Гослитиздат, т. 24, стор. 235.} Справді, літературна доля Лєскова дивна й незвичайна. Письменник, що підняв на висоту більших художніх узагальнень нові, ніким до нього не досліджені сторони російського життя, що населив свої книги цілою юрбою ніколи до нього не бачених у літературі яскравих, своєрідних, глибоко національних осіб, найтонший стиліст і знавець рідної мови, — він і по цю пору набагато менше читається, чим інші письменники такого ж масштабу
Багато чого в літературній долі Лєскова пояснюється крайньою суперечливістю його творчого шляху. У його сучасників — шестидесятників із прогресивного табору — були досить вагомі підстави для того, щоб ставитися до Лєскова недовірливо. Письменник, що зовсім недавно почав свою літературну діяльність, став співробітником такого аж ніяк не передового органа, яким була газета «Північна бджола» 1862 року. Це було тим більше кривдно для сучасників, що мова йшла про письменника цілком «шестидесятнического» складу: у нього — гарне знання практичного, повсякденного, ділового російського життя, у нього — темперамент, смаки й здатності публіциста, журналіста, газетяра. Передовий журнал епохи, «Сучасник», у квітневій книжці 1862 року так оцінював публіцистичну діяльність молодого Лєскова: «Нам жаль верхніх стовпців «Бджоли». Там витрачається дарма сила, не тільки що не висловилася й не вичерпала себе, а може бути, ще й не знайшла свого сьогодення шляхи. Ми думаємо принаймні, що при більшій зосередженості й стійкості своєї діяльності, при більшій увазі до своїх праць вона знайде свій теперішній шлях і зробиться коли-небудь силою замечательною, бути може зовсім в іншому роді, а не в тім, у якому вона тепер подвизается.
И тоді вона буде червоніти за свої верхні стовпці й за свої безпардонні вироки…» Незабаром після цього увещевательного звертання «Сучасника» до молодого письменника розігрується голосний суспільний скандал — широко поширюються слухи про те, що произошедшие в травні 1862 року більші пожежі в Петербурзі — справа рук революційно настроєних студентів і пов’язані із прокламацією, що з’явилася незадовго перед тим, «Молода Росія». В. И. Ленін у статті «Гонителі земства й Аннибали лібералізму» писав: «…є дуже вагому підставу думати, що слухи про студентів-паліях розпускала поліція». {В. И. Ленін, Твори, т. 5, стор. 27.} Лєсков виступає з газетною статтею, {«Північна бджола», 1862, е 143 (від 30 травня).} у якій жадає від поліції або спростувати ці слухи, або виявити реальних винуватців і приблизно покарати їх. У напруженій політичній атмосфері того років стаття була полічена передовими колами провокаційної. Вона подавала до цього підстави явною двозначністю суспільної позиції автора. Лісочків, людина крутого й запального темпераменту, реагував на случившееся шаленим роздратуванням. У результаті йому довелося виїхати в закордонну подорож, щоб утихомиритися самому й дочекатися, коли вляжуться разгоревшиеся навколо його статті політичні страсті
У долі Лєскова з дуже великою ясністю позначилася та обставина, що соціальна сила, «яка не може миритися із кріпосництвом, але яка боїться революції, боїться руху мас, здатного скинути монархію й знищити влада поміщиків», {В. И. Ленін, Твори, т. 17, стор. 96.} при крутому повороті подій, при загостренні основного історичного протиріччя епохи неминуче виявиться об’єктивно в таборі реакції. Так і трапилося з Лєсковим. В 1864 році він публікує роман «Нікуди». І в епоху публікації роману й значно пізніше, коли суспільні шляхи Лєскова сильно змінилися, він схильний був уважати, що оцінка роману передовими сучасниками багато в чому ґрунтувалася на непорозумінні
У задум письменника входив намір частина зображуваних їм «нігілістів» трактувати як людей суб’єктивно чесних і щиро стурбованих долями народу, але історичного розвитку, що помиляються в питанні про хід, країни (Райнер, Ліза Бахарева). Навряд чи ця «авторське виправлення» міняє що-небудь в істоті справи
Сучасники зовсім ґрунтовно побачили в романі зловмисно перекручені портрети ряду реальних осіб з передового табору. Особливо чітко й різко суспільну кваліфікацію роману й висновки з її сформулювали Д. И. Писарєв і В. А. Зайцев «По суті, це погано підслухані плітки, перенесені в літературу», — писав про роман Лєскова В. А. Зайцев
Д. И. Писарєв у такий спосіб визначав суспільно-етичні висновки, які необхідно зробити з положення, що створилося: «Мене дуже цікавлять наступні два питання: 1. Чи найдеться тепер у Росії — крім «Російського вісника» — хоч один журнал, що насмілився б надрукувати на своїх сторінках що-небудь вихідне з-під пера Стебницкого (псевдонім Лєскова) і підписане його прізвищем? 2. Чи найдеться в Росії хоч один чесний письменник, що буде настільки необережним і байдужим до своєї репутації, що погодиться працювати в журналі, що прикрашає себе повістями й романами Стебницкого?» Об’єктивно роман «Нікуди» і — імовірно, ще більшою мірою — випущений Лєсковим уже на початку 70-х років роман «На ножах» входять у групу так званих «антинігілістичних» романів 70-х років, таких, як «Збаламучене море» Писемского, «Марево» Клюшникова, «Біси» Достоєвського й т. д.
Для Лєскова наступають важкі роки «відлучення» від великої літератури й журналістики епохи. У реакційному «Російському віснику» Каткова він не уживается, і причини цього варто шукати, звичайно, не в особливостях характерів Лєскова й Каткова, а в об’єктивному суспільному змісті подальшої літературної роботи Лєскова. Протягом 70-х і особливо 80-х років відбувається важка, часом навіть болісна переоцінка письменником багатьох зі своїх колишніх суспільно-політичних поглядів. Значну роль в ідейному самовизначенні Лєскова зіграло його зближення з Л. Н. Толстим. Суспільна позиція Лєскова 80-х років — не та, що була в 70-х роках. У художній творчості й публіцистиці Лєскова цього періоду особливу ворожість консервативного табору викликали добутку, пов’язані з висвітленням життя й побуту російського духівництва. Молодший сучасник Лєскова, А. М. Скабичевский, відзначав: «Більшу сенсацію збудили вісімдесятих років, що вийшли у світло на початку, Архієрейські дріб’язки, ряд побутових картин, обличающих деякі темні сторони побуту нашої вищої духовної ієрархії. Нариси ці збудили таку ж буру в консервативному таборі, яку роман «Нікуди» зробив у ліберальному».
До цього важливого перелому, що був пов’язаний з наростанням нової революційної ситуації в країні («другого демократичного підйому в Росії», як говорив В. И. Ленін), Лєсков співробітничав у різних дрібних журнальчиках і газетах консервативного, тьмяно-ліберального або невизначеного напрямку. В «поважну» буржуазно-ліберальну пресу він не допускався
У зв’язку з усе більше й більше обозначающимися в його творчості критичними тенденціями, що обумовили поява добутків, різко й гостро ставили ряд наболілих питань соціального життя Росії, відношення до нього з Боку ліберальних кіл повинне було б змінитися. І отут відбувається знаменний факт, відзначений сином і біографом письменника А. Н. Лєсковим: «Поступово створюється прецікава зміна позицій з дивною іноді перестановкою фігур». {Син письменника, А. Н. Лєсков, протягом довгого років працював над біографією Н. С. Лєскова. Закінчена ще перед війною, вона з’явилася тільки в 1954 році (Андрій Лєсков — «Життя Миколи Лєскова. По його особистих, сімейних і несімейних записах і пам’ятям»). Ця книга являє собою, по свіжості й достатку фактів і по жвавості викладу, винятково коштовна праця. До неї ми й відсилаємо читачів, що цікавляться біографією письменника.} А. Н. Лєсков має на увазі та обставина, що ліберально-буржуазні журнали типу «Вісника Європи» або «Росіянці думки» один за іншим відмовляються із цензурних побоювань поміщати на своїх сторінках лесковские речі через їх надмірну критичну гостроту. У передових суспільно-літературних кіл 60-х років були серйозні підстави полемізувати з Лєсковим; у буржуазних лібералів і пізніх народників 90-х років таких підстав уже не було, але вони продовжували це робити начебто просто по інерції. Справа була, однак, зовсім не винерции.