Твір по літературі: Пам’ятник російському солдатові Але із часів фронту я відзначив «Василя Теркина» як дивну удачу… Твардовский зумів написати річ позачасову, мужню й неогрязненную… А. Солженицин. Говорять, що збиралися поставити або вже поставили пам’ятник бійцеві Василю Теркину. Пам’ятник літературному героєві — річ взагалі рідка, а в нашій країні особливо.
Але мені здається, що герой Твардовского заслужив цю честь по праву Адже разом з ним пам’ятник одержують і мільйони тих, хто так чи інакше походив на Василя, хто любив свою країну й не жалував своєї крові, хто знаходив вихід зі скрутного стану й умів жартом скрасити фронтові труднощі, хто любив пограти або Послухати музику на привалі. Багато хто з них не знайшли навіть своєї могили (якось показували по телевізорі). Нехай же пам’ятник Василю Теркину буде й имнадгробием. У бібліотеці, куди я прийшов, щоб взяти поему, мені дісталося дуже цікаве видання: разом з текстом були поміщені листи читачів «Василя Теркина» з 1942 по 1970 роки й відповідь читачам «Як був написаний «Василь Теркин». Перегортаючи ці різноманітні листи читачів, я переконався, що поема Твардовского була дійсно народної, вірніше, солдатською поемою. По спогадах Солженицина, солдати його батареї з багатьох книг зволіли найбільше її так «Війну й мир» Толстого У своєму невеликому творі мені б хотілося зупинитися насамперед на тім, що ж мені особисто найбільше подобається в поемі і її герої Найбільше мені подобається у творі Олександра Трифоновича мова, легкий, образний, народний.
Вірші його так і запам’ятовуються самі. По душі незвичайність книги, те, що вона як би без початку й кінця. Немов ти знову зустрівся зі старим другом, якого тобі представляти не треба. А потім розстався з ним.
Що ж, це життя… І те, що автор пропонує: Словом, книгу із середини И почнемо. А там піде Це, здається, робить героя й ближче, і зрозуміліше. Дуже правильно й те, що поет приписав Теркину не так вуж багато геройських подвигів. Одного збитого літака так узятої мови Цілком достатньо. Але ж, по визнанню самого Твардовского, він ледве було не захопився «сюжетністю».
Хотів «змусити» Теркина перейти лінію фронту й діяти в тилу в супротивника на Смоленщині ( до речі, батьківщині самого автора). Але почуття міри не Дало цього зробити. Недарма ж Олександр Ісайович Солженицин у своїх літературних спогадах «Буцалося теля з дубом» захоплювався цим почуттям міри у Твардовского. Він, зокрема, писав, що, не маючи волі сказати повну правду про війну, Твардовский зупинявся перед кожною неправдою ледве не на останньому міліметрі, але ніде цього бар’єра не переступив Тому й вийшло чудо! Якби мене запитали, чому Василь Теркин став одним з моїх улюблених літературних героїв, я б сказав: «Він дуже по душі мені життєлюбством. Дивитеся, він на фронті, де щодня смерть, де ніхто «не зачарований від осколка-дурня, від будь-який Дурної кулі». Часом мерзне й голодує, не має звісток від рідних, його ранять. А він не сумує.
Живе й радується життю Мені здається, сьогодні цієї якості так не вистачає багатьом людям. А може бути, і мені самому… Теркин не може не радувати своїм життєлюбством. Адже він У кухні — з місця, з місця — вбой. Курить, їсть і п’є зі смаком На позиції будь-який Він може переплисти крижану ріку, тягти, надриваючись, мови.
Але от змушена стоянка, «а мороз — не стати, не сісти…» І Теркин заграв на чужій гармоні И від тої гармошки старої, Що залишилася сиротою, Якось раптом тепліше стало На дорозі фронтовий Теркин — душу солдатської компанії. Недарма товариші так люблять слухати його те жартівливі, те дуже серйозні оповідання. От вони лежать у болотах, де «перемокшая» піхота мріє вже навіть про те, «хоч би смерть, так на сухому». «Третя доба дуля Показує в животі кишка кишці». Сипле дощик, злий кашель терзає груди. І навіть прикурити не можна: розмокнули сірника.
Солдати всі клянуть, і здається їм, що «гірше немає вже лиха». А Теркин посміхається й починає довге міркування. Говорить він про те, Що, поки солдат почуває лікоть товариша, він сильний. За ним батальйон, полк, дивізія. А те й фронт.
Так що там. Вся Росія! От торік, коли німець рвався до Москви й співав: «Москва моя», тоді й можна було журитися. А нині німець уже не той, «цієї пісні торішньої нині німець не співак». А ми про себе думаємо, що адже й минулий рік, коли зовсім нудно було, знаходив адже Василь слова, що допомагали товаришам.
Такий вуж у ньому був талант. Такий талант, що лежачи в мокротинні, засміялися товариші, легше имстало. Але найбільше мені подобається глава «Смерть і воїн», у якій наш герой поранений лежить і замерзає. І чудиться йому, що прийшла до нього Смерть. І стало сперечатися важко йому з нею, тому що минав він кров’ю й хотів спокою… І чого вуж, здавалося, триматися за це життя, де вся радість, то мерзнути, то рити окопи, то боятися, що вб’ють тебе?…
Але не такий Василь, щоб легко здатися «Косою». Буду плакати, вити від болю, Гинути в поле без сліду, Але тобі по добрій волі Я не здамся ніколи,- Шепотить він. І воїн перемагає Смерть Нині пройшло час лубочних героїв книг і фільмів, про аматорів яких із глузуванням писав Твардовский, що ці письменники завжди раді «укласти», «що, мол, горі не лихо» Що з удачею постійно Теркин подвиг зробив: Росіянці ложкою дерев’яної Вісім фрицев уклав! Письменник постійно підкреслює, що «страшний бій іде, кривавий, смертний бій…» Сьогодні ми починаємо дізнаватися правду про незлічимі втрати, які поніс наш народ у війні, часто зовсім даремних. Сьогодні ми починаємо дізнаватися правду про причини, цілях і хід війни, перемогою в якій, на думку А. Солженицина, нам не коштує так вуж пишатися.
Але серед цієї гіркої правди своє місце займе й простий росіянин солдат Василь Теркин. Говорять, що збиралися поставити або вже поставили пам’ятник бійцеві Василю Теркину. Пам’ятник літературному героєві — річ взагалі рідка, а в нашій країні-особливо. Але мені здається, що герой Твардовского заслужив цю честь по праву. Адже разом з ним пам’ятник одержують і мільйони тих, хто так чи інакше походив на Василя, хто любив свою країну й не жалував своєї крові, хто знаходив вихід зі скрутного стану й умів жартом скрасити фронтові труднощі, хто любив пограти або послухати музику на привалі. Багато хто з них не знайшли навіть своєї могили.
Нехай же пам’ятник Василю Теркину буде имнадгробием. У бібліотеці, куди я прийшов, щоб взяти поему, мені дісталося дуже цікаве видання: разом з текстом були поміщені листи читачів «Василя Теркина» з 1942 по 1970 рік і відповідь читачам «Як був написаний «Василь Теркин». Перегортаючи ці різноманітні листи, я переконався, що поема Твардовского була дійсно народної, вірніше, солдатською поемою. По спогадах Солженицина, солдати його батареї з. багатьох книг воліли найбільше її так «Війну й мир» Толстого У своєму невеликому творі мені б хотілося зупинитися, насамперед, на тім, що ж мені особисто найбільше подобається в поемі і її герої Найбільше мені подобається у творі Олександра Трифоновича мова, легкий, образний, народний.
Вірші його так і запам’ятовуються самі. По душі незвичайність книги, те, що вона як би без початку й кінця. Немов ти знову зустрівся зі старим другом, якого тобі представляти не треба. А потім розстався з ним. Що ж, це життя… І те, що автор пропонує: Словом, книгу із середини И почнемо. А там піде Це, здається, робить героя й ближче, і зрозуміліше.
Дуже правильно й те, що поет приписав Теркину не так вуж багато геройських подвигів. Одного збитого літака так узятої мови цілком достатньо. Але ж, по визнанню самого Твардовского, він ледве було не захопився «сюжетністю». Хотів «змусити» Теркина перейти лінію фронту й діяти в тилу супротивника на Смоленщині (до речі, батьківщині самого автора). Але почуття міри не дало це зробити.
Недарма ж Олександр Ісайович Солженицин у своїх літературних спогадах «Буцалося теля з дубом» захоплювався цим почуттям міри у Твардовского. Він, зокрема, писав, що, не маючи волі сказати повну правду про війну, Твардовский зупинявся перед кожною неправдою ледве не на останньому міліметрі, але ніде цього бар’єра не переступив. Тому й вийшло чудо! Якби мене запитали, чому Василь Теркин став одним з моїх улюблених літературних героїв, я б сказав: «Він дуже по душі мені життєлюбством. Дивитеся, він на фронті, де щодня смерть, де ніхто «не зачарований від осколка-дурня, від будь-якої дурної кулі». Часом мерзне й голодує, не має звісток від рідних, його ранять.
А він не сумує. Живе й радується життю. Мені здається, сьогодні цієї якості так не вистачає багатьом людям. А може бути, і мені самому… Теркин не може не радувати своїм життєлюбством. Адже він У кухні — з місця, з місця — вбой. Курить, їсть і п’є зі смаком На позиції будь-який Він може переплисти крижану ріку, тягти, надриваючись, мови. Але от змушена стоянка, «а мороз — не стати, не сісти…
«. И Теркин заграв на чужій гармонії И від тої гармошки старої, Що залишилася сиротою, Якось раптом тепліше стало На дорозі фронтовий Теркин — душу солдатської компанії. Недарма товариші так люблять слухати його те жартівливі, те дуже серйозні оповідання. От вони лежать у болотах, де «перемокшая» піхота мріє вже навіть про те, «хоч би смерть, так на сухому», «третю добу дуля показує в животі кишка кишці». Сипле дощик, злий кашель терзає груди. І навіть прикурити не можна: розмокнули сірника.
Солдати всі клянуть, і здається їм, що «гірше немає вже лиха». А Теркин посміхається й починає довге міркування. Говорить він про те, що, поки солдат почуває лікоть товариша, він сильний. За ним батальйон, полк, дивізія. А те й фронт. Так що там, вся Росія! От торік, коли німець рвався до Москви й співав: «Москва моя», — тоді й можна було журитися. А нині німець уже не той, «цієї пісні торішньої нині німець не співак».
А ми про себе думаємо, що адже й минулий рік, коли зовсім нудно було, знаходив Василь слова, що допомагали товаришам. Такий вуж у ньому був талант. Такий талант, що, лежачи в мокротинні, засміялися товариші, легше имстало. Але найбільше мені подобається глава «Смерть і воїн», у якій наш герой поранений лежить і замерзає. І чудиться йому, що прийшла до нього Смерть.
І стало йому важко сперечатися з нею, тому що минав він кров’ю й хотів спокою… І чого вуж, здавалося, триматися за це життя, де вся радість — те мерзнути, то рити окопи, то боятися, що вб’ють тебе?… Але не такий Василь, щоб легко здатися «Косою». Буду плакати, вити від болю, Гинути в поле без сліду, Але тобі по добрій волі Я не здамся ніколи, — Шепотить він. І воїн перемагає Смерть Нині пройшло час лубочних героїв книг і фільмів, про аматорів яких із глузуванням писав Твардовский, що ці письменники завжди раді «укласти», «що, мол, горі не лихо». Що з удачею постійно Теркин подвиг зробив: Росіянці ложкою дерев’яної Вісім фрицев уклав! Письменник постійно підкреслював, що «страшний бій іде, кривавий, смертний бій…
«. Сьогодні ми починаємо дізнаватися правду про незлічимі втрати, які поніс наш народ у війні, часто зовсім даремних. Сьогодні ми починаємо дізнаватися правду про причини, цілях і хід війни, перемогою в якій, на думку А. Солженицина, нам не коштує так вуж пишатися. Але серед цієї гіркої правди своє місце займе й простий росіянин солдат Василь Теркин.