Твір по літературі: Партизанська війна в зображенні Л. Н. Толстого Відношення Л. Н. Толстого до війни суперечливо й неоднозначно. З одного боку, письменник, як гуманіст, уважає війну «самою бридкою справою в житті», протиприродним, дивовижним по своїй жорстокості, «метою якого є вбивство», знаряддям — «шпигунство й зрада, обман і неправда, називані військовими хитростями». Війна, на думку Толстого, несе лише насильство й страждання, роз’єднує людей і озлобляє їх, змушує переступати загальнолюдські моральні закони… І в той же час Толстої, будучи патріотом, оспівує війну, «не підходящу ні під які колишні перекази», війну партизанську, «, щопочалася із вступу ворога в Смоленськ» і, по думці автора, що з’явилася однієї з головних причин поразки французів у Росії й загибелі наполеонівської армії. Товстої характеризує цю «війну не за правилами» як стихійну, порівнюючи її із дрюком, » під—нявшейся з усією своєю грізною й величною силою й, не запитуючи нічиїх смаків і правил <…> гвоздившей францу^ заклик <…> поки не загинула вся навала». Породжена «почуттям образи й мести», особистої ненависті до французів, що випробовували й жителі Москви, що залишали свої будинки і їхали з міста, щоб не скоритися армії Наполеона, і мужики, що спалювали все своє сіно, щоб воно не дісталося французам, ідея цієї війни поступово охопила всі шари суспільства.
національна самосвідомість, Що Пробудилася, небажання бути переможеними Наполеоном об’єднали різні стани в боротьбі за волю й незалежність Росії. Саме тому партизанська війна настільки різноманітна у своїх проявах, так несхожі один на одного й партизанські загони: «були партії, що переймали всі прийоми армії, з піхотою, артилерією, штабами; були одні козачі <…>були мужицькі й поміщицькі». Велика армія Наполеона знищувалася вроздріб, тисячі французів — відсталих мародерів, фуражирів — були винищені партизанами, їх численними «дрібними, збірними, пішими й кінними» загонами. Герої цієї війни — представники різних станів, що мають мало загального, але об’єднані загальною метою захисту батьківщини. Це дячок, » стільник, щовзяв на місяць трохи, полонених», гусарів Денис Давидов, «якому належить перший крок» в узаконюванні партизанської війни, старостиха Василиса, «побившая сотні французів», і, звичайно, Тихін Щербатий. В образі цього партизана Толстой втілює певний тип російського селянина, не лагідний і смиренного, як Платон Каратаев, а надзвичайно сміливого, не позбавленого доброго, морального початку в душі, але багато в чому діючого інстинктивно. Тому він з легкістю вбиває французів, «худого їм не робить, але мародерів десятка два побив».
Тихін Щербатий, «один із самих потрібних, корисних і хоробрих людей у партії», відрізняється спритністю й кмітливістю: «ніхто більше його не відкрив випадків нападу, ніхто більше його не забрав і не побив французів». Але в той же час безрозсудна жорстокість Тихона, що мало звичай не приводити мов і не брати полонених, але избивавшего ворогів не через ненависть і злість, а в силу своєї нерозвиненості, суперечить гуманістичним переконанням Толстого. Із цим героєм, як і з Долоховим, що командовали невеликою партією й безстрашно відправляється на самі небезпечні вилазки, зв’язана своєрідна ідеологія партизанської війни, відбита ще в словах князя Андрія: «Французи розорили мій будинок, вони вороги мої, вони всі злочинці. Їх треба стратити».
Долохов уважав «дурною люб’язністю», «лицарством» залишати в живих французів, які однаково «помруть із голоду або виявляться побитими іншою партією». Однак такий герой, як Денисов, що відпускав полонених «під розписку», «не мала на совісті жодного людини» і «не бажав мазати честь солдата», а також Петя Ростов, «чувствовавший любов до всіх людей», що випробовував жалість до Винсенту Босі, юному барабанщикові, узятому в полон, втілюють толстовські ідеї гуманізму, жалю й любові до людей. Закони миру, по думці автора, неодмінно восторжествують над війною, тому що на зміну ворожості й ненависті стосовно супротивника приходить жалість і співчуття. Так, після бою під Червоним Кутузов звертається до армії із закликом про те, що «поки французи були сильні <…> їх били, а тепер і пошкодувати можна <…
> теж і вони люди», а полонений італієць зізнається Пьеру, що «воювати з таким народом, як росіяни, — гріх, тому що вони, настільки потерпілі від французів, навіть злості проти них не мають»… Отже, Толстой неоднозначно ставиться й до самої партизанської війни. Народна війна захоплює письменника як вищий прояв патріотизму, як єднання людей всіх станів у їхній любові до батьківщини й у загальному бажанні не дати ворогові захопити Росію. Тільки війна партизанська, тобто визвольна, що є не «грою», не «забавою дозвільних людей», а відплатою за руйнування й нещастя, спрямована на захист власної волі й волі всієї країни, справедлива, на думку Толстого. Але все-таки будь-яка, навіть і справедлива війна несе руйнування, біль і страждання, є уособленням злого, антигуманного початку, і загибель Пети Ростова, що щиро любили навколишній світ, подібно всім кращим толстовським героям здатного бачити красу й велич неба й, мабуть, що зуміло б зрозуміти вищий сенс життя, показує жахливість і жорстокість війни. Відповідно до толстовської концепції миру і єднання людей як прояву вищої гармонії, всеперемагаюча сила християнської любові восторжествує над ворожим, що викриває початком війни.
Тому й партизанська війна, оспівана Толстим у романі, є, по думці автора, проявом народного гніву, але не втіленням гуманізму й вищого блага