Твір по літературі: Печорин і грушницкий у романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» У літературі нерідко використовується прийом протиставлення головному героєві іншого персонажа для того, щоб ще більш чітко виділити характери. Цим прийомом користується й Лермонтов у романі «Герой нашого часу». Головний герой — Печорин — особистість яскрава, однак розкрити багато хто його якості допомагає поява на сцені Грушницкого. Протистояння Печорина й Грушницкого показане в главі «Князівна Мері». Повість ведеться від імені Печорина. Він схильний до аналізу ситуацій, людей і самого себе, тому його оповідання в більшому або меншому ступені можна вважати об’єктивним. Він уміє помічати в людях характерні риси й у двох-трьох словах передати їх. Але при цьому безжалісно висміюються всі недоліки й вади Зустрічаються обоє героя як старі приятелі.
У душі вони не харчують особливо теплих почуттів друг до друга. Занадто багато в кожного з них саме тих рис характеру, які неприйнятні для іншого Печорин упевнений у собі, розважливий, егоїстичний, нещадно уїдливий (іноді надміру). При цьому він бачить Грушницкого наскрізь і сміється над ним. А той, у свою чергу, занадто екзальтований, захоплений і багатослівний. Він більше говорить, чим робить, і занадто романтизує людей (у першу чергу — себе самого). Проте ця несхожість і неприйняття один одного не заважають їм спілкуватися й проводити багато часу разом. Вони майже одночасно побачили князівну Мері в перший раз. Із цього моменту між ними пролягла тоненька тріщина, що зрештою перетворилася в прірву.
Грушницкий — провінційний романтик — не на жарт захоплюється князівною. Вічний же ворог Печорина — нудьга — змушує його приводити князівну в сказ різними дрібними витівками. Все це робиться без тіні ворожості, а винятково з бажання розважити себе Поводження обох героїв відносно князівни Мері не викликає особливої симпатії. Грушницкий — пустодзвін, він любить гарні слова й жести. Йому хочеться, щоб життя нагадувало сентиментальний роман. Саме тому він приписує іншим ті почуття, які йому хотілося б, щоб вони випробовували. Він бачить життя в якімсь мрячному серпанку, у романтичному ореолі. Але в почутті його до князівни немає фальші, хоча, може бути, він трохи перебільшує його. З іншого боку, Печорин — людина розсудливий, що вивчила жінок, до того ж цинік.
Він бавиться з Мері. Йому робить приємність ця гра, як робить приємність і спостереження за розвитком відносин Грушницкого й князівни. Печорин, на відміну від Грушницкого, прекрасно передбачає подальший розвиток подій. Він молодий, але встиг розчаруватися в людях і в житті в цілому. Флірт нецікавий йому, тому що веде до заздалегідь відомого результату. Звабити князівну Мері для нього не становило праці, коштувало тільки здаватися незрозуміл і таємничим і бути зухвалим Печорин веде подвійну гру. Він відновив свої відносини з Вірою.
Ця жінка, безсумнівно, сильніше й жорсткіше, ніж князівна Мері. Але любов до Печорину зламала і її. Вона готова розтоптати свою гордість, репутацію. Вона знає, що їхні відносини несуть тільки біль і розчарування. І однаково прагне до нього, тому що інакше не може. Віра здатна на куди більше сильні почуття, чим Мері. Її любов сильніше, а горі безнадійніше.
Вона саморуйнується заради любові й не жалує про цьому Грушницкий ніколи не буде викликати таких почуттів. Він занадто м’якотілий і не має яскраві риси характеру. Він не зміг змусити Мерь полюбити себе. Йому не вистачає напористості й самоіронії. Його пихаті мовлення можуть зробити тільки первісне враження. Але мовлення починають повторюватися й стають зрештою нестерпні Чим більше князівна захоплюється Печориним (адже з ним їй куди цікавіше, ніж із простодушним хлопчиком), тим ширше стає пропасти між ним і Грушницким. Обстановка розжарюється, взаємна ворожість росте. Пророцтво Печорина, що вони коли-небудь «зштовхнуться на вузькій дорозі», починає збуватися Дуель — це розв’язка відносин двох героїв.
Вона наближалася неминуче, оскільки дорога стала занадто вузької для двох У день дуелі Печорин випробовує холодну злість. Його намагалися обдурити, а він цього простити не може. Грушницкий же навпроти, дуже нервує й намагається всіма силами відвернути невідворотне. Він поводився останнім часом негідно, розпускаючи про Печорина слухи й намагаючись усіляко виставити його в чорному світлі. Можна за це ненавидіти людину, можна покарати його, нехтувати, але не можна позбавляти його життя. Адже вона тільки почалася й наповнена думками про майбутнє. Але все це не хвилює Печорина, для нього подібні міркування — порожній звук. Він убиває Грушницкого й, не оглядаючись, іде.
Смерть колишнього приятеля не будить у ньому ніяких емоцій У той же день Печорин убиває князівну Мері. Не фізично але все-таки вбиває. Він знає про її любов, однак це не заважає зізнатися, що він глузував з неї, і піти із увічливим уклоном Так закінчується історія відносин Печорина й Грушницкого. Не можна судити, хто правий, а хто винуватий. І невідомо, кого більше жаль: загиблого Грушницкого або що уехали Печорина.
Перший ніколи не зможе здійснити своїх романтичних мріянь, а в другого їх ніколи й не було. Грушницкий не хотів бути вбитим, а Печорину було однаково. Мабуть, Печорину було краще вмерти, тому що він не бачить змісту у своєму існуванні. У цьому його трагедія