Твір по літературі: Печорин — молодший брат онєгіна Сумно я дивлюся на наше поколенье… М. Ю. Лермонтов Досліджуючи роман Лермонтова «Герой нашого часу», Бєлінський звернув увагу, що Печорин багато в чому нагадує пушкінського Онєгіна. Це дало підставу критикові назвати Печорина «молодшим братом Онєгіна». Підкреслюючи безсумнівну подібність героїв двох великих поетів, вона говорив у своїй статті «Герой нашого часу»: «Розходження їх набагато менше, ніж відстань між Онегою й Печорою». Деякі читачі припускали, що в особі Печорина Лермонтов зобразив самого себе.
Звичайно, багато думок і почуття автор передав своєму героєві. Але спеціально в передмові до роману поет писала, що Печорин — узагальнений, типовий образ, «портрет, складений з пороків і недоліків усього нашого молодого покоління». Григорій Олександрович Печорин, подібно Онєгіну, належав до аристократії Петербурга й також «скажено ганявся за задоволеннями життя», коли «три будинки на вечір кличуть». Він, як і Онєгін ( може бути, навіть у великому ступені), багатий, зовсім не має потреби в засобах, щедрий і марнотратний. Очевидно ( як і Євгеній), він міняв багато занять. «Праця завзятий» був тошен не одному тільки Онєгіну, але многим блискучим молодим дворянам. Урятовані від нестатку, що штовхає до діяльності, і позбавлені честолюбства, вони халатно ставляться до служби й будь-якій іншій справі. Скромний чин прапорщика зовсім не обтяжує Печорина й свідчить про його відношення до служби. Багато вчинків можуть назавжди позбавити його можливості служити.
У Григорія Олександровича багато привабливого. Він людина начитаний, розвинений, цікавий і дотепний співрозмовник. Має сталеву волю, самовладанням, витримкою. Письменник наділяє його фізичною силою. Він молодий, сповнений енергії, має успіх у жінок, мимоволі підкоряє своєму впливу навколишніх.
Здавалося б, така людина повинен бути навкруги щасливим. Але немає! Печорин незадоволений собою й навколишня, усяка справа ( і любов теж ) незабаром стомлює й стає нудним Те, що тільки намічено в Онєгіні, у Печорине розвивається повністю. Три тільки дні були нові для Євгенія в селі. Йому нецікава відданість простої сільської дівчини.
Але зате він готовий усе віддати, щоб домогтися любові вже замужньої Тетяни. А потім, напевно, міг би залишити неї. Така натура цих людей. Від нудьги ж Онєгін доглядає за Ольгою, викликає ревнощі Ленского.
І всі, як відомо, кінчається трагічно. У набагато більше сильній мері «уміння» приносити люблячим його людям одні неприємності показує Лермонтов у Печорина. Той і сам зауважує, що від його вчинків навколишнього добра не буває. Егоїзм становить центральну частину характеру обох героїв Але в цих образах, безперечно, відбилися суспільні явища, пов’язані з безвременьем, що наступили після декабристського руху, миколаївською реакцією, тим відношенням до життя вищого дворянства, що так блискуче описав Лермонтов в «Думі»: И життя вуж нас млоїть, як рівний шлях без мети, Як бенкет на святі чужому Саме шлях без мети. От чому й Онєгін, і Печорин не можуть знайти своє покликання. Поміщені у виняткові умови, ці люди втратили той внутрішній двигун, що і робить життя людини цікавої. Не випадково обома опанувало «полювання до зміни місць».
Ми не знаємо, яка подальша доля Онєгіна, але Лермонтов кінчає роман сценою, від якої стискується серце від образи за бедного Максима Максимовича. «…Либонь умру де-небудь по дорозі…»,- говорить Печорин на прощання. Передчуття не обдурили його. Те, що тільки вгадується в Онєгіні й здається не настільки вуж дивним, у Печорине одержує остаточний розвиток. У цьому змісті він не тільки «молодший брат» Онєгіна, але й «брат», у більше доконаному ступені отразивший родові риси Герцен відзначав, що Печорин піднімається своїм розумом над навколишніми, але все-таки залишається «розумною непотрібністю», тому що живе без мети. Тургенєв правильно назвав Печорина «зайвою людиною». Така назва закріпилася за Онєгіним, Печориним, Бельтовим, Рудиним і деякими іншими літературними героями 19 століття Можливо, як і Пушкіна, Лермонтова теж «року хилили до суворої прози». Не випадково ж він звертається до жанру роману наприкінці життя.
Але й у поетичної, і в прозаїчній формі Михайло Юрійович продовжував описувати «гордої людини». Все життя оспівував письменник цієї людини, цей заколотний дух. Сам юний, жагучий, що ненавидить тиранію, він в образах Демона, Мцирі й інших оспівував сильну натуру, її неясні й вабливі ідеали, романтичну ненависть до несправедливого по- Рядку життя, її страждання й тугу, жагучі мрії й заколотні пориви Безсумнівно, щось від цих романтичних героїв залишилося й у Печорине. Але так само, як легкий вірш відрізняється від великовагової прози, відрізняються ці бунтарі за духом від бунтаря по збігу життєвих обставин Печорина. Коли я читав роман, мені було шкода Печорина. Та й неможливо равнодушно читати про те, як гине горда людська душа, як розумну, шляхетну, люблячу природу людин перетворюється в холодного, бездушного егоїста, у якого не залишилося нічого дорого, що ще могло б бути чимсь зв’язувати його сней.
Печорин гине. І це неминуче. Життя стало йому в тягар. Він утомився й розчарувався в ній.
А нам боляче за нього