Перша пісня поеми носить характер експозиційний. Герої з’являються в другій пісні. У розмові про Ваньке й Катю бере участь кілька людей; Петрухе належить остання репліка: — Ну, Ванька, сукин син, буржуй, Мою, спробуй, поцілунок! Це особиста тема Петрухи, голос його ревнощів і злості на изменщицу й розлучника. Тут він звучить як випадковий вигук і відразу ж заглушається голосом загального боргу: Революційний тримаєте крок!
Невгамовний не дрімає ворог! Товариш, гвинтівку тримай, не бійся!
і т. д.
Третя пісня розвиває цю тему: «Як пішли наші хлопці в червоній гвардії служити… » Зате в четвертій, пятой, шостий і сьому пісні ми виявляємося в колі зовсім інших мотивів: Ванька з Катею розгортають на молодцю, Петруха любовно й грубо згадує Катю і її невірність, усіляко показує свою забубённую молодецтво («ех, ех, згріши! Буде легше для душі! »), червоногвардійці полюють за Ванькой, і очманіла Петрухина куля наздоганяє Катю.
У сцені погоні й убивства беруть участь всі дванадцять («Стій, стій! Андрюха, допомагай! Петруха, сзаду забігай!..»), але тут і далі, у піснях сьомої й восьмий, Петруха — головний герой Починається, розгортається й завершується його драма, до якої іншим особливої справи немає.
Сцена вбивства знаменно в цьому змісті закінчується вже знайомим закликом не забувати про загальний борг: «Революційний тримаєте крок! Невгамовний не дрімає ворог!» Петруха залишається один на один зі своєю малою людською трагедією. Зараз він людина глибоко нещасний, важко нагрешивший і запалий у гірке, надривне каяття: И знову йдуть дванадцять, За плечима — рушнички. Лише в бідного вбивці Не видать зовсім особи…
Усе швидше й швидше Уторапливает крок. Замотав хустку на шиї — Не оправитися ніяк… Він настільки впав духом, що товариші, яким зовсім не до його маленької трагедії, намагаються його побадьорити. Спершу — по- дружески, ласкаво… Потім (оскільки Петруха надривається все пущі) — набагато більш суворо, вимогливо й непримиренно: — Не таке нині час, Щоб няньчитися з тобою! Поважче не буде тягар Нам, товариш дорогою! Останній аргумент — вирішальний: Петруха сповільнює квапливі кроки, підкидає голову.
Знову, як видно, тріумфує тема загального боргу. Останній куплет — по своєму ідейному навантаженню — один з найважливіших у поемі. Тут цілком проясняється природа її колективного героя: червоногвардійці усвідомлять велич часу й знають, що поперед них чекають ще більш суворого випробування Присоромлений Петруха перестає вивертати душу, пробує взяти себе в руки, «він знову повеселів». Але веселощі його — гірке, надсадне, — не веселощі, а все те ж показне, хвацьке, крикливе молодецтво, за якого ховаються й важка туга, і невгаваючі каяття совісті.Отут-Те він і починає «лякати», грозить кров’ю залити пам’ять про «зазнобушке», всуе поминає добродії бога: ех, ех! Побавитися не гріх! Замикайте етажи, Нині будуть грабежі!
Відмикайте льоху — Гуляє нині голота! Однак кого ж він лякає? Відповідь на це дає наступна, восьма, геніальна по вірші пісня, з дивною майстерністю воссоздавшая дух, колорит і форму народної «заплачки».
И отут це гірке, надсадне, напускне молодецтво знаходить єдину мету: Ти лети, буржуй, воробишком! Вип’ю крівцю За зазнобушку, Чернобровушку… У цьому лютому спалаху є своя глибока психологічна вірогідність: у Петрухи — своя рахівниця з буржуйським миром, з яким поплуталася його Катя ( щогуляла з офіцерами і юнкерами) і який в остаточному підсумку виявився винуватцем її ненавмисної загибелі — адже Ванька, через якого вона загинула, теж «буржуй». А товариші Петрухи співають зовсім інші пісні. «Нудно» — так кінчається Петрухина заплачка.
І відразу слідом за нею йде бадьора, задерикувата, глузлива пісня дванадцяти — переінакшений ними на новий лад стародавній «міський романс». Восьма й дев’ята пісні — центральний і поворотний пункт поеми. Тут сюжет ламається: все особисте, що висунулося було на перший план оповідання — відчайдушне молодецтво, любовна трагедія, ревнощі, злочин, отчаянье й « горі-гірке» убивці — поглинається широкою, вільною й потужною мелодією.
Саме тут, у пісні червоногвардійців, уперше виникає образ старого миру — «паршивого пса». Запитується: чому Блок відвів настільки велике місце особистій драмі Петрухи, а потім звів її нанівець? Тому що ця сюжетна ситуація повністю відповідала його найглибшому переконанню: у революції вся побічна, дрібне, частка, особисте повинне стушуватися перед основним, головним, загальним, історичним. «Не та- яке нині час» — от формула цього переконання У своєму особистому плані Блок вирішував це питання категорично: «Революція — це я — не один, а ми»; особистого немає — «тому що змістом всього життя стає всесвітня Революція»; людина, якій випало на частку бути свідком народження нового миру, повинен «якнайменше пам’ятати про особисті слабості й трагедії». Тільки не потрібно спрощувати. Категоричність рішення не означала, що прийняти його було справою простим і легенею.
«Все прекрасне важко», — недарма повторював Блок Пориваючи зі старим миром, він затверджував: «Лише той, хто так любив, як я, має право ненавидіти». Ненависть до старого миру була в Блоці почуттям пануючим, всепоглинаючим, що виправдує все. Він розумів: звичайно, разом з насильством, неправдою, підлістю й вульгарністю старого миру у вогні революції неминуче згорить дещо з того, що він «так любив», із чим були зв’язані його самотні «демонічні захвати».