«Вогненний Ангел, повість XVI-Го століття», як озаглавив її автор, — перша з опублікованих великих речей В. Я. Брюсова на історичну тему, але, зрозуміло, далеко не перший його досвід в області художнього перетворення історичних матеріалів. «У дитинстві я зовсім не знав історії, не хотів завзято читати історичних романів», — згадував він. І проте, характернейшей рисою, що виділяє Брюсова із середовища російських модерністів, а може бути, — і із середовища російських поетів дожовтневої пори, є саме пронизуючу всю його думку, всі його творчість «почуття історії», що визначило в нього й вибір тим, і образну символіку його лірики. У тих же спогадах Брюсов повідомив, як на шкільній лаві, на другий рік гімназичного курсу, раптом відкрилася для нього історія. «Жодна наука не зробила на мене такого враження, що як раптово відкрився для мене мир минулого. Це враження мало значення для всього мого життя». Із цього часу починаються й досвіди історичного жанру, здебільшого невидані; у більшості випадків це добутку на теми з римської історії: «Юлій Цезар», «Помпеї Великий», «Антоній і Клеопатра», «Август і Вергілій». Але поруч із ними в переліку задумів ми знайдемо й драму про Марину Мнишек, а серед рукописів — і незакінчений роман про декабристів — «Записки декабриста Малинина».
Як завжди, рука об руку із цими художніми задумами йдуть задуми наукових праць: в 1898 році, наприклад, мріється написати історію Римської імперії до часів Одоакра, целую книгу — «Нарис загальної історії» і т.д. Кінець життєвого шляху Брюсова замикається з початком, і останній етап частково здійснює мріяння дитинства і юності, показуючи нам Брюсова те в ролі керівника семінару по загальній історії в Літературно-художньому інституті, те у ролі дослідника епохи кризи Римської імперії — епохи, відображеної їм у його другому історичному романі — «Вівтар перемоги».
Деякої частини критиків Брюсова цей його «історизм» представлявся й представляється одним з пороків його творчості. «Брюсовское проникнення в історію заклеймлено пороком стилізаторства, підробленості різноманітної й багатої панорами», — читаємо ми, наприклад, у шкільному виданні Брюсова {Вольпе Ц. В. Брюсов. Вибрані вірші. Шкільна бібліотека, 1935. С. 38.}. «Брюсовская історія — несправжня, тому що вона — розміщення художніх опудал історичних людей, а не пожвавлення героїв і подій минулого». Із цією оцінкою, що відображає суб’єктивні враження критика, важко сперечатися: на подальшому розборі «Вогненного ангела» ми побачимо розміри й межі брюсовского «стилізаторства», а у відомій мері одержимо й матеріал для судження про те, наскільки вдається Брюсову «пожвавити минуле».
Серйозніше інший докір, колись кинутий Брюсову одним із критиків лефовского кола. Тяга Брюсова до історії, з погляду цього критика, є нібито втечу від сучасності. — «Брюсов всіма силами тягне свідомість назад, у минуле», «уперто й консервативно чіпляється за зжиті форми», «відчуває красу» тільки в тім, що від цієї (революційної) дійсності далеко» {Арватов Б. Контрреволюція форми. Леф. 1923. Љ 1.}.
Докір був кинутий давно, на початку 20-х років, і його неспроможність зараз очевидна для будь-якого уважного читача Брюсова. Історичне минуле майже завжди було для Брюсова призмою, крізь яку він спостерігав і осмислював сьогодення, — подібно тому як настоящим він перевіряв своє розуміння минулого. А те й інше йому було необхідно потім, щоб передбачати й «угадувати» майбутнє. Його чи провина, що буржуазна історична наука не давала йому цієї можливості? Буржуазна історіографія його часу категорично відмовляла історії в праві входити до складу наук номотетических, законополагающих. Від історика вона вимагала тільки опису й пояснення одиничних, неповторних фактів
Тільки теорія історичного матеріалізму могла б дати Брюсову відповідь на його питання, що мучило, про історичну закономірність. Тільки ця теорія могла б указати його спробам зіставлення й зближення різних епох наукова підстава й границі. Брюсов не був з нею знаком. «Якщо історія — наука, — записував він в одній зі своїх студентських зошитів, — те панують у ній не особистості, і не можна відкинути в ній необхідності. Без долі немає науки ніде». Термін «доля» у цьому випадку, мабуть, позначення закономірності, що відчувається смутно. Але відчува_ тільки, не більше. Про Брюсова говорили, що він зумів «прощупати пульс світової історії». Але прощупати, наприклад, людський пульс може всякий, і не має медичних знань; необхідно їх мати для того, щоб усвідомити собі зміст певної кількості і якості пульсацій. Брюсову доводилося «ворожити» над змістом історії. Один час йому здавалося, що les mages d’autrefois qui valaient bien ceux-ci {Стих Верлена: «Маги минулого, що коштують більше нинішніх мудреців».}, можуть дати шукану відповідь. Звідси, між іншим, його звертання до «магів» — оккультистам і містикам XVI-XVIII століть — у пошуках точного, раціоналістичного знання! Це протиріччя — одне з тих, які типові й для Брюсова, і для багатьох буржуазних емпіриків — про що мовлення ще буде далі.