Твір по літературі: Петербурские повести гоголя — новий погляд на місто Сьогоднішнє письменницьке мистецтво визнає Н. В. Гоголя своїм наставником. Він був один з видатних діячів російської прози. Сміх у його творчості з’єднаний із трагічними потрясіннями. Хоча його добутки відрізняються барвистістю мови й простотою сюжету, сам Гоголь був людиною, що постійно дивує й небагато таємничим. Його «Петербурзькі повісті» вплинули на розвиток культури в Росії.
Російській літературі північна столиця бачилася «фантастичним» Містом: у його єдиному образі сполучалися й переходили друг у друга дуже протилежні облики — велич і незначність, краса й блиск імператорського оточення й темне життя бідняків. Ми бачимо, читаючи повести Гоголя, як це протиріччя розростається, одержуючи всі нові відтінки в гарних епітетах і Образних гіперболах «Записки божевільного» — це єдине у творчості Гоголя добуток, написана як сповідь, як оповідання героя про себе. Він веде свій внутрішній монолог, «говорить сам у собі», у зовнішнім же житті він іншої. Перед генералом і його дочкою, він хотів би багато сказати й запитати, але ніяк не міг. Це розходження його внутрішнього й зовнішнього миру зводить його з розуму. Героя мучить питання про власну самооцінку. Тому що ніхто за ним такий не визнає, він повинен з’ясувати це для себе сам. Розглядаючи свої Достоїнства й недоліки, Поприщин розмовляє сам із собою.
От, наприклад, його грайливе зауваження: «Що це за бестія наш брат чиновник! Їй-богу, не поступиться ніякому офіцерові, пройди яка-небудь у капелюшку, неодмінно зачепить». Цей тон легкої вульгарності, думає наш персонаж, повинен показувати, що «усе в мене в порядку, і я великий аматор до жартів». Але це не теперішній Поприщин. Він тільки хотів би бути таким. Насправді ж зауваження його занадто різання, у них відчувається непевність, що його видає.
Багато думок автора записок здаються грубими, але адже таким і звучить для нього тон незалежної людини, яким намагається себе вважати На відміну від інших творів Гоголя, в «Записках божевільного» прямо чується в кожному слові вульгарність і трагізм — дві фарби петербурзького миру. У спробі оцінити себе Поприщин керується тільки коштовними для себе поняттями: чин і звання. Тому він прагне ближче «розглянути життя цих панів» і в солодкій мрії Фантазує, що «станемо й ми полковником і заведемо собі репутацію». Але його «бідне Багатство» дістається камер-юнкерові, і Поприщин намагається вдуматися глибше: «Отчого Відбуваються всі ці різниці? Отчого я титулярний радник і з якої статі я титулярний радник?». Умить перепригнути всі мрії про те, щоб бути полковником.
Для Поприщина тепер вони дрібні й непомітні. Герой ставить себе над тими, хто в житті вище його. Його міркування про «велетенські справи» і є божевілля. Але саме тому на іспанському королі записки й закінчуються Заключний монолог — уже не мовлення колишнього Поприщина, а лірика Гоголя. Свідомість людиною свого нещастя народжує в Гоголя улюблений образ дороги, трійки й дзвіночка. «Дорога мчить через все світло в якихось космічних далечінях; куди несе вона людини?… Здійміться коні й несіть мене із цього світла!». Так дозволяються пошуки бідною людиною свого місця у світі: не титулярний радник, і не полковник, і не іспанський король, ,а «йому немає місця на світі!». Всі повести петербурзького циклу становлять щиру художню енциклопедію чиновничей життю й психології.
У них виростає монументальний образ гоголівського Петербурга, де особистість нерасторжимо пов’язана з миром речей, зовнішнього порядку, системи штучного, удаваного поводження. Тут панує сила чина, нивилкрующая особистість. Чин для Поприщина є якоюсь великою цінністю, Критерієм справедливості й щастя. Звільнившись від цієї ілюзії, бедний Поприщин відкриває нову істину: «Усе, що є кращого на світі, усе дістається або Камер-юнкерам, або генералам». Обурюючись на таку несправедливість, хвора душа героя Народжує уявлювану помсту за допомогою уявлюваного досягнення влади (він стає королем Іспанії). Помста винуватцям всіх нещасть і несправедливостей у світі -«чиновним батькам» — «патріотам», які «мати-, батька, бога продадуть за гроші, честолюбці, христопродавци!…». Загальна знеособленість чином для Гоголя — якийсь глобальний соціальний закон. Він згубний для всіх, для людей, що коштують на будь-якому щаблі соціальних сходів.
Про це хоче попередити людство Гоголь. Всі страшні наслідки цього явища Показує нам великий класик-реаліст, зображуючи із критичною нещадністю Героїв петербурзьких повістей. Він «перший представив нас нам у теперішньому виді, перший навчив нас знати наші недоліки й гребувати ними,» — цим, уважав Чернишевський, Гоголь здійснював велику художню функцію літератури: рухати «уперед свої нації».