«Поема без героя» Ганни Ахматовій. Срібне століття в післяреволюційному вимірі В «Поемі без героя», що писалася в 40-е й наступні роки (усього близько 20 років), Ганна Ахматова звернулася до часів своєї молодості — епосі поетичного «срібного століття»; Тут вигадливо переплітається минуле й сьогодення, дорогі серцю поетеси побутові деталі й фантастичні образи, легенда й дійсність. У першій частині поеми, озаглавленої «Дев’ятсот тринадцятий рік», сюжет являє собою історію самогубства через нещасну любов пишучі вірші драгунського корнета. У її основі — реальні події, свідком і навіть учасницею яких була тоді Ахматова. Але вони стають лише прийменником для карнавалу примар, милих і страшних, що є з минулого поетесі, що живе в «сорокові, фатальні», що випробувала арешт чоловіка й сина, десятиліттями в радянський час позбавлений можливості публікувати вірші. Тому-Те у вступі до «Поеми без героя» Ахматова зі смутком підкреслює: З року сорокового, Як з вежі, на все дивлюся Начебто прощаюся знову З тим, із чим давно попрощалася, Начебто перехрестилася І під темні зводи сходжу Вона відчуває себе охоронницею пам’яті про петербурзький «срібному столітті», про його карнавальну атмосферу. Коли приходять примари, лірична героїня поеми звертається до них: Ви помилилися: Венеція дожів — Це поруч…
Але маски в прихожей І плащі, і жезли, і вінці Вам сьогодні прийде залишити Вас я здумала нині прославити, Новорічні паливоди! Вона затверджує: Що мені хода Залізної Маски, Я ще пожелезней тех… І чия черга злякатися, Відхитнутися, отпрянуть, здатися І замолювати давній гріх? Ясно все: Не до мене, так до кого ж? Не для них тут готувалася вечеря, І не їм із мною по шляху Хвіст заховав під фалди фрака… Як він кульгавий і витончений!..
Однак Я сподіваюся, Владику Мороку Ви не сміли сюди ввести? Сам сатана начебто з’явився із зустрічі нового 1913 р. зустрічати разом з героїнею рік 41-й. Подальше, однак, доводить, що це не «князь тьми», але примара, що вселяє жах, подібно офортам Гойї: Маска це, череп, чи особа — Вираження злісного болю, Що лише Гойя смів передати Образи, характерні для поезії початку століття, проходять перед нами: ряжение, карнавальні доміно, герої Гофмана, едгара По, Гамлети, Фаусти.
І всі вони в сучасному сприйнятті поетеси одержують похмуре, трагічне фарбування, сприймаються як провісники прийдешньої катастрофи Ахматова ототожнювала себе з однієї з учасниць давнього маскараду: Ти в Росію прийшла нізвідки, Об моє біляве чудо, Коломбина десятих років! Що дивишся ти так смутно й зірко: Петербурзька лялька, акторка, Ти — один з моїх двійників До прочим титулам треба й цей Приписати. ПРО,подруга поетів, Я спадкоємиця слави твоєї, Тут під музику чудового метра, Ленінградського дикого вітру, І в тіні заповідного кедра Бачу танець придворних костей… А в епілозі поеми, коли дія переноситься в блокадний Ленінград літа 42-го, побачений автором з далекої ташкентської евакуації, Ахматова бачить уже іншого свого двійника: А за дротом колючої, У самому серці тайги дрімучої — Я не знаю котрий рік — Ставший жменею табірного пилу, Ставший казкою зі страшного минулого, Мій двійник на допит іде А потім він іде з допиту, Двом посланцям Дівки безносої Призначено охороняти його.
І я чую навіть звідси — Невже це не чудо! — Звуки голосу свого: За тебе я заплатила Чистоганом, Рівно десять років ходила Під наганом, Ні ліворуч, ні праворуч Не дивилася А за мною худа слава Шелестіла Війна остаточно зруйнувала Петербург «срібного століття», рідний для Ахматової Фонтанний будинок, а ще раніше на нього впав лиховісний відсвіт кампанії терору. Поетеса, що зберігала завіти «срібного століття», примушена була довгі роки мовчати, а для надійності репресували сина й чоловіка, зробивши з них заручників. Загибель юного драгуна-поета, настільки популярна в поезії початку століття тема смерті, руйнування, спроектована Ахматовій на післяреволюційну реальність із терором і війною — пророцтвами, що здійснилися, поетів і мислителів російського «срібного століття».