Твір по літературі: Поема «Ганна онєгіна» Я думаю: Як прекрасна Земля И на ній людина С. Єсенін Поема «Ганна Онєгіна» — одна із кращих у творчості Сергія Олександровича Єсеніна. Це епічний добуток, тому що розкриває долі народу в революції, але й ліричне, що відбиває суть людських переживань, внутрішній мир героїв Колись у тої геть хвіртки Мені було шістнадцять літ И дівчина в білій накидці Сказала мені ласкаво: Немає Далекі, милі були Той образ у мені не згас Ми все в ці роки любили, Але мало любили нас Поема «Ганна Онєгіна» повна драматичних колізій, пов’язаних з долею народу в переломні періоди історії. Кульмінаційна сцена поеми — тривожна, зацікавлена розмова радовских мужиків з поетом оземле. Кричать нам, Що землю не торкніть, Ще не настав, мол, мить За що ж тоді на фронті, Ми губимо себе й інших? Селяни хочуть довідатися правду про Леніна, що, як вони чули, бореться за те, щоб віддати селянам «без викупу ріллі панів»: «Скажи, Хто таке Ленін?» Я тихо відповів: Він ви». Єсенін піднімається до справжнього історизму в показі революційних подій. Він свято вірить у правоту більшовиків, їхню справедливу боротьбу.
Із цими подіями зв’язані й долі головних героїв поеми: поміщиці Ганни Онєгіній, хутір якої під час революції селяни «забрали у волость із господарками й з худобою»; селянина бідняка Оглоблина Прона, що бореться за нову владу й мріє скоріше відкрити «комуну у своєму селі»; старого мірошника і його дружини — доброї, буркотливої клопотухи; оповідача-поета, земляка Прона, залученого революцією в «мужицькі справи». Не чутно собачого гавкоту Тут нема чого, видно, стерегти У кожного хата гнила, А в хаті рогачі так пекти Дивлюся, на ґанку в Прона Горлатий мужицький галас Тлумачать про нові закони, Про ціни на худобу й жито У поемі Русь не показана як єдине, ціле, поет зображує різних «мужиків»: селяни-трудівники гаряче привітають революцію, але є й такі, котрих, по вираженню Прона, «ще потрібно варити», є закоренілі власники, начебто «огидного малого» — візника, є горлані й ледарі, як Лабутя, що шукають у революції «легкого життя». По-різному сприймають ламання старого життя інші герої поеми. Ганна Онєгіна, що колись мріяла з іншим поетом про славу, вибита революцією зі звичного укладу поміщицького життя «Колись я дуже любила Сидіти у хвіртки вдвох. Ми разом мріяли про славу…
И ви догодили в приціл, Мене ж про це змусив Забути молодий офіцер…» На щось сподіваючись, вона відправляється шукати щастя на чужині Остання зустріч героя поеми з Ганною Онєгіної відбувається «на расстоянье», як би незримо. Але від цього значення її анітрошки не знижується, а стає заглавно-ключевим. Справді, ще раз вдумаємося в рядки «лондонського» листа героїні, по «легкості» складу, здавалося б, такого «безтурботного». Воно не тільки наповнено гіркуватими, немов полинь, роздумами-воспоминаньями про безхмарн-щасливі дні юності, але й перейнято мудрим прозрінням майбутнього Росії. Разом з тим у ньому сувора, безкомпромісна оцінка свого життєвого шляху Я часто ходжу на пристань И., чи те на радість, чи те в страж, Дивлюся серед судів всі пристальней На червоний радянський прапор Тепер там досягли сили Дорога миючи ясна».
У шляхах і роздоріжжях по чужих землях і весям Ганна Онєгіна не розгубила, не втратила в серце головного — любові до Батьківщини. Її тягне хоч на мить виявитися з милою Батьківщиною, тому приходить у порт, де коштують іноземні судна, видали з тугою й хвилюванням дивиться на червоний прапор — це часточка Росії, втраченої нею Вітчизни, але не забутої. Звичайно, всі не так просто! Поет це прекрасно усвідомлює.
Червоний прапор — символ нової Росії — радує неї, як знак втраченої Батьківщини, але й страшить. Вона не забула, що їй довелося пережити. Колись на питання поета вона відповіла мовчанням, у якому вгадувався біль втрати, але й усвідомлення історичної справедливості народної відплати «Скажіть, Вам боляче, Ганна, За ваш хутірський розор?» Але якось сумно й дивно Вона опустила свій погляд З кожним роком ця нова Росія стає для Ганни Онєгіної всі ближче.
Мрії, думи про цієї, здавалося б, втраченої назавжди й знову знайденій Батьківщині — це єдине, що зігріває їй душу, утримує на цій грішній землі Тепер на чужині для героїні усе рідніше й ближче стає образ людини, любов якого вона відкинула двічі. Складний мир людських відносин, не піддається логіці мислення, пориви людських серць майже некеровані. От і Ганна, довідавшись, що людина, що ніколи любив її, живий, перебуває як і раніше на Батьківщині, відправляє йому лист, у якому відкриває свою душу, висловлює самі таємні думки й мрії Так часто мені сниться огорожа, Хвіртка й ваші слова… Але ви мені як і раніше милі, Як батьківщина і як весна Швидше за все вона не чекає відповіді на свій лист, та й сама не буде більше писати. Все необхідне вона вже висловила, полегшила душу, а повернення до старого ні, час не може бігти назад.
Ця поема Єсеніна вражає глибиною змісту при зовнішній простоті оповідання, вона доводить геніальність і майстерність поета Відкладаю поему, а в душі ще довго звучать ці нехитрі рядки: Далекі милі були!.. Той образ у мені не згас Ми все в ці роки любили, Але, виходить, Любили й нас