Поет і герой Перемога, слава, подвиг — бліді Слова, загублені нині, Гримлять у душі, як громи мідні, Як голос Добродії впустине. Микола Гумилев Книги знаменитого російського поета Миколи Гумилева не перевидавалися в нас на батьківщині з початку двадцятих і до кінця вісімдесятих років. Вони були бібліографічною рідкістю. Сьогодні гумилевские вірші як би вертаються з небуття на своє місце в нашій культурі, стають по праву загальнонаціональним надбанням Поезія Гумилева не застаріла, однотомники поета миттєво зникають із полиць книгарень. У зв’язку із цією знову знайденою популярністю пробудився інтерес до особистості поета, до його трагічної долі. Прочитавши про останні роки життя поета, я зрозумів, що особистість його так само заворожує, як і його поезія Відомо, що Микола Гумилев був надзвичайно честолюбний. Він був переконаний, що право вважатися поетом належить тому, хто не тільки у віршах, але й у житті завжди прагне бути першим, що йде поперед інших Спочатку Гумилев «наказав» собі стати мисливцем на леви, потім уланом, добровільно пошедшим воювати й заработавшим два Георгій. Енергія самотворення, сила волі й цілеспрямованість у ньому були незвичайні. Микола Степанович як би підтягував себе навіть у зовнішності до тих високих рицарсько-шляхетних образів, які живуть у нього поезії Такий старий конквістадор, що заблудився в горах.
Він співає пісні про свою батьківщину, згадує сраженья й коханок, знаючи, що йому неминуче прийде загинути Як завжди, був зухвалий і спокійний І не знав ні жаху, ні злості, Смерть прийшла, і запропонував їй воїн Пограти в зламаної кістки У першу світову війну Гумилев був кінним розвідником, чесно й хоробро воював, за що й був нагороджений. Вів щоденник «Записки кавалериста» і писав вірші Болісний був рубіж, що розколов російську інтелігенцію на два потоки. В одному — люди, що мали мужність піти, виїхати, пережити борошна пекла на чужині й зберегти почуття батьківщини. В іншому — имевшие мужність залишитися на батьківщині й знайти в собі сили жити й працювати тут. Такий був вибір Ахматової. Таким, судячи з біографії Гумилева, був і його вибір З кінця грудня 1916 року Гумилев по приписанню командування перебуває в Петрограді в тривалому відрядженні.
Із січня до кінця березня 1917 року він був в Окуловке, під Питером, де разом зі своїм командиром заготовляв сіно для полкових коней. Лютнева революція пройшла мимо, Гумилев її «не помітив». Все це час він клопотав про переклад на союзний, південний фронт — на Солоникский. І от він одержує місце спеціального кореспондента в газеті «Російська воля», що виходить у Парижу. У такий спосіб він сподівається потрапити в Грецію. 20 травня 1917 року Гумилев прибув у Стокгольм, потім у Христианию й Берген, звідти пароплавом — у Лондон. Тут він займається англійською мовою, планує видання великої антології російської поезії.
Після прибуття в Париж поет виявляє, що в газеті він не дуже потрібний, його залишають у розпорядженні комісара Тимчасового уряду. Такі перипетії життя Гумилева в 1917 році У Парижу Гумилев жагуче закохався в юну красуню Олену Карлівну Дюбуше. Гумилев називав її Блакитною зіркою. Олена виявилася цілком «земний». Поетові вона зволіла американського багатія й виїхала з ним в Америку. Але залишився збірник віршів «До синьої зірки». От дівчина з газельими очами Виходить заміж за американця. Навіщо Колумб Америку відкрив? Але «подякувати Колумба» все-таки коштує: ми маємо можливість читати прекрасну лірику, учитися красі високої любові, шляхетних розлук і розставань Ще не раз ви згадаєте мене І весь мій мир, що хвилює й дивний, Безглуздий мир з пісень і вогню, Але меж інших єдиний необлудний Після Жовтневої революції союзники відмовилися від настання в Егейському морі, і Салоникский фронт був ліквідований.
Гумилев, не розібравшись у подіях, що відбуваються, шукає можливості потрапити на фронт у Персію або Месопотамію. Непевність у тім, що він продовжить брати участь у воєнних діях, привела його до рішення вернутися в Росію. Це було нелегко здійснити, маючи паспорт Тимчасового уряду. Але Гумилев повернувся!
ПРО, Русь, чарівниця сувора, Усюди ти своє візьмеш. Бігти? Але хіба любиш нове Иль без тебе так проживеш? На батьківщині він зштовхнувся з голодом, безробіттям, владою людей, далеких йому у всім. Але він, здається, не бажає зауважувати що відбувається. У червні 1918 року в Петербурзі відкривається студія «Всесвітньої літератури».
Микола Степанович веде тут відділ поетичного мистецтва. Він приймається за роботу з більшим ентузіазмом. У плині всього літа він читає лекції й веде семінари, самі відвідувані на курсі. «Всі, всі ми, незважаючи на декадентство, символізм, акмеизм та інше, насамперед російські поети». — говорив він своїм учням Там, де всі сверканье, всі движенье, Пенье всі, — ми там з тобою живемо; Тут же тільки наше отраженье Полонив гниючу водойму Зима принесла із собою нова турбота. Холод, мороз, а в місті не роздобути дров, щоб розтопити пекти.
Притчею в язицех стала самоедская шуба Гумилева — гладким хутром назовні з білим візерунком понизу. У цій шубі, шапці з навушниками, у більших тупоносих чоботах, важливий і привітний Гумилев, звичайно оточений учнями, ішов на чергову лекцію в «Інститут живого слова», Будинок мистецтв, Пролеткульт, Балтфлот і тому подібні установи. Лекції він читав, не знімаючи шуби, так холодно було в нетоплених аудиторіях. Пара валить із рота, руки синіють, а Гумилев читає про нову поезію, про французьких символістів, учить перекладати й навіть писати вірші. Його програмний вірш «Слово» говорить про високу місію мови, поезії В оний день, коли над миром новим Бог змінював особу своє, тоді Сонце зупиняли словом, Словом руйнували міста І орел не змахував крилами, Зірки жалися в жаху до місяця, Якщо, точно рожеве полум’я, Слово пропливало ввишине. Для Гумилева вірші, поезія були формою релігійного служіння.
Він любив слово, поезію всією істотою й вірив, що потрібно допомогти кожній людині віршами. «Я воджуся з малодаровитой молоддю, — говорив Микола Степанович, — не тому, що хочу зробити їхніми поетами. Це, звичайно, немислимо — поетами народжуються. Я хочу допомогти їм по-людськи. Хіба вірші не полегшують, начебто скинув із себе щось. Треба, щоб усі могли лікувати себе писанням віршів…» Образ Гумилева того років відбитий у спогадах Ирини Одоевцевой, «кращої учениці» Миколи Степановича, як він сам її називав. «На берегах Неви» — книга, у якій талановито й образно описана атмосфера тодішнього Петербурга. Одоевцева відтворить особисті бесіди з Гумилевим, зустрічі поетів на врочистих зборах і будинку, за чашкою «морквяного» чаю (іншого тоді не було).
Голод, холод, убогість і пекуче питання «як вижити?» Гумилев вирішив для себе однозначно: працювати. Він уважав, що мистецтву немає справи до того, який прапор розвівається над Петропавловской міцністю. Поет уважав зневіру самим тяжким гріхом і не дозволяв ні собі, ні іншим опускатися й принижуватися до розпачу.
Він свято вірив, що література є цілий мир, керований законами, рівноцінними законам життя, і він почував себе не тільки громадянином цього миру, але і його законодавцем Я — похмурий і впертий зодчий Храму, що повстає в імлі, Я возревновал про славу Отчої Як на небесах, і на землі. («Пам’ять») Гумилев займається перекладами, серед них «Поема про старого моряка» Кольриджа, ассиро-вавилонський епос «Гильгамеш». Він пише трагедію «Отруєна туніка». Думки про любов і ревнощі, про пристрасть і зрадництво, про нещадність спогадів і про розплату людини за своє минуле — от що було головним для Гумилева в цій трагедії Стародавній переказ залучило Гумилева своєю життєвістю.
Ніщо не міняється у світі: так міцні узи, що зв’язують людей, так безвихідні їхні страждання і як завжди безрадісне й розпачлива їхня боротьба за любов. Пекло, виявляється, зовсім не тоді наступає, коли від людини відмовляється Бог. Пекло наступає тоді, коли людина сам від себе відмовляється, коли він не знає, що йому робити із самим собою. Шлях до досконалості — любов! А знаю я — про, як я це знаю! — Що є такі країни на землі, Де людина не ходить, а танцює, Не знає болі мила любов Саме в цей час у творчій майстерні поета народжуються вірші, які складуть збірник «Вогненний стовп».
Це теперішній скарб російської поезії, кожний добуток тут — перлина. Творчості Гумилев призначає роль священнодійства. Розриву між бажаним і свершенним для художника не існує. Читання «Вогненного стовпа» будить почуття сходження на різні висоти Триптих «Душу й тіло» — це філософська розмова про спонукання людини, про страсті душі й желаньях тіла. «Просте тіло, але з гарячою кров’ю» викликує: Люблю в солоній плескатися хвилі, Прислухатися до лементів яструбиним, Люблю на необ’їждженому коні Нестися по лузі, що пахне кмином І отут — непередбачене. Всі устремління людини, тілесн і духовні, виявляються отраженьем вищої, божественної свідомості.
Душа й Тіло лише мала частина Людини, що ответствует їм: Я той, хто спить, і криє глибина Його невимовне прозвання: А ви, ви тільки слабкий відсвіт сну, Бегущего на дні його сознанья! Образи Гумилева ведуть наші думки до далеких обріїв. Це й «квиток в Індію Духа», і «сад сліпучих планет», і «перська хвора бірюза», і «скальпель природи й мистецтва». Таємниць поетичного чаклунства в «Вогненному стовпі» не порахувати. Всі вони виникають на шляху, важкому у своїй головній меті — проникнути в недосконалість нинішньої людської природи, пророчити можливість її переродження Світовідчування Гумилева було далеко від оптимізму.
Переломи революційного часу, особиста самітність позначалися на внутрішньому стані, що відбито в образі «заблудлого трамвая». У вірші з однойменною назвою звучить передчуття швидкої загибелі. Це передчуття викликає цілий ряд самих таємних спогадів життя. Ясно^ що дивний трамвай несе поета в інший світ, далекий і мрячний Мчався він бурою темної, крилатої, Він заблудився в безодні часів… Зупините, вагоновод, Зупините зараз вагон 5 вересня 1918 року Радою Народних Комісарів була прийнята постанова, що дозволяє розстрілювати «всі особи, прикосновенние до білогвардійських організацій, змовам і заколотам». Із цієї постанови в країні фактично почався червоний терор «Я ввічливий з життям современною», — пише Гумилев. І дійсно, він був підкреслено ввічливий, увічливий тією крижаною ввічливістю, що нітрохи не тепліше байдужості. 11 лютого 1921 року в Будинку літераторів відбувся вечір пам’яті Пушкіна, і ніщо не перешкодило Гумилеву з’явитися на ньому у фраку. Прямій і гордовитий, він проходить по залах.
Навколо замерзлі люди у валянках, светрах, потертих кожушках. Гумилев теж мерзне від холоду, але виду не подає, він велично й люб’язно розкланюється праворуч і ліворуч, розмовляє зі знайомими у світському тоні. Весь вид його говорить: «Нічого не відбулося. Революція? Не чув.» І так у всім… Він истово, демонстративно, оголивши стрижену голову, хрестився на всі церкви.
Як, і монархії більше немає? Гумилев не в курсі — він читає матросам «Галлові», особливо напираючи на «портрет мого государя»… Була змова або його не було — не має значення. Ясно було, що із цією холодною, гордовитою ввічливістю в Гумилева одна дорога. Зараз уже доведено, що «справа Гумилева» сфабриковане ЧК. Відомо, що перед розстрілом він посміхався, докурюючи папироску…
Дата й місце смерті — 27 серпня 1921 року, біля Бернгардовки. Відразу після загибелі Гумилева А. И. Куприн написав статтю «Крилата душа». Куприн не був Гумилеву близькою людиною, але саме деяка отстраненность, дистанція допомогли йому побачити те, що не змогли побачити варті поруч — фігуру Поета у весь ріст Куприн пише: «Ніколи ні в якій змові він брати участь не міг. Змова — це зграя. У збожеволілій, голодній, холодній Росії, заведеної за межі того, що може стерпеть людина, — змова з п’яти людей уже не змова, а провал і катастрофа. А в Гумилева був холодний, скептичний і проникливий розум.
Я не думаю також, щоб він удостоїв донощиків яких-небудь роз’яснень із приводу свого політичного символу віри. Але, знаєте, зірветься іноді в людини, що вміє глибоко нехтувати й холодно ненавидіти, зірветься, може бути навіть зовсім мимоволі, — усього лише один, швидкий, як блискавка, пронизливий погляд, але в ньому кат миттєво прочитає: і те, як він мікроскопічно малий, бридкий, дурний, брудний і боягузливий у порівнянні зі спокійно вартої перед ним жертвою, і те… що ця нескінченна різниця пребудет повік. І тоді кінець. Тоді неминуча смерть обранцеві, тому, кого сам Бог відзначив при народженні дотиком свого перста на піднесене життя й жахливу кончину».
Що летить горою за мною несеться Учора, А Завтра мене спереду очікує, як безодня, Іду… але коли-небудь в Безодню зірветься Гора. Я знаю, я знаю, дорога миючи марна І якщо я волею собі підкоряю людей, І якщо злітає до мене по ночах вдохновенье, І якщо я відаю таємниці — поет, чарівник, Володар вселеної, — тим буде страшнее паденье. Поети завжди передчували свій відхід, знали, яким він буде. Але все-таки не марна Ваша дорога, Микола Степанович! У безповоротне минуле пішла та Росія, що Ви любили й знали. Але довгі десятиліття «поразки» минули, і країна чекає відродження.