Поет і поезія у творчості Б. Пастернаку Коли рядок диктує почуття, Воно на сцену шле раба, І отут кінчається мистецтво, І дихають ґрунт і доля Б. Пастернак Поезія часто говорить про себе самої — вустами авторів. Ті або інші аспекти поетичного призначення залучають до себе увага різних поетів, чи не всіх. У російській літературі ця градація представлена найбільшими її іменами, такими, як Пушкін, Лермонтов, Тютчев, Некрасов, Блок, Маяковський, Ахматова. Своя, оригінальна думка по цьому питанню висловив і Борис Пастернак. Воно з’явилося наслідком його загальних світоглядних і естетических поглядів і являє собою послідовну, витриману в єдиному ключі систему Перше, що привертає увагу у віршах Пастернаку, присвячених темі мистецтва, це його уподібнення губці, що усмоктує всі навколо: Поезія! Грецькою губкою в присосках Будь ти, і меж зелені клеєнням Тебе б поклав я на мокру дошку Зеленого садового ослона Ця миттєво народжена формула одного з ранніх віршів поета стала стійким образом поезії у всій його творчості, своєрідним її визначенням. Пізніше, у вірші, що так і називається — «Визначення поезії», автор не знаходить нічого більше ємного й точного для передачі сутності мистецтва, чим перерахування явищ навколишнього світу: Це — круто налився свисти, Це — клацання здавлених крижинок, Це — ніч, що леденить аркуш, Це — двох солов’їв двобій Так складається в поезії Пастернаку єдиний і неповторний образ мистецтва-губки, мистецтва — органа почуттів, отакого шостого почуття, про яке ніколи писав Гумилев. Цей образ не відразу став домінуючої у творчості автора.
Так, у вірші «Бенкети» поет-ще схильний до традиційних зображень поетичних бенкетів: «Виплодка майстерень, ми тверезості не терпимо». Пригадується Блок з його «Поетами»: «А в поета всесвітній запій, і мало йому конституцій!» Але вже й у цьому вірші бенкет має особливий характер: П’ю гіркоту тубероз, небес осінніх гіркота, І в них твоїх зрад палаючий струмінь. П’ю гіркоту вечорів, ночей і людних збіговисьок, строфи, Що Видає, сиру гіркоту п’юся Що значить поезія для людей? На це питання Пастернак упевнено відповідає, що в ній — наше право на безсмертя: «А в римах умирає доля». У римах народжується та правда, що неможлива у світі щоденності, та правда, з якої в це життя входить «мирів різноголосиця». Поезія має своїм джерелом саме життя — у всіх її проявах.
І так само, як саме життя, відповідно до Пастернаку, є неминуще чудо поезія є «і творчістю, і чудотворством». Поезія творить «образ миру в слові виявлений». Мистецтво відкриває людині ока на мир, на його чудесне існування — у цьому його моральне завдання, у цьому — твердження принципів добра й краси Мистецтво й простота — тема, що хвилювала Пастернаку. Його самого нерідко дорікали в непотрібній, надмірній складності образів і прийомів. І тому у вірші «Хвилі» він вирішує раз і назавжди визначити характер і межі поетичної простоти. Поезії доступно особливе знання, вона перебуває в спорідненні «з усім, що є», вона знається «з майбутнім у побуті», і тому мир для неї з’являється в первозданній його простоті. Однак поет не має права виносити цю правду в її чистому виді, він повинен створити мир більше складний: простота в цьому випадку, напевно, схожа на есенцію, що повинна бути розведена, щоб її можна було використовувати: Але ми пощажени не будемо, Коли її не приховаємо Вона всього потрібніше людям, Але складне понятней їм Фігура поета неодноразово з’являється перед нами у творчості Пастернаку. Нерідко він звертається у своїх віршах до образів художників минулого й сучасності: Шекспір, Пушкін, Блок, Маяковський.
Шопен, Мейерхольд — от герої його добутків і їхніх адресатів. У поета особлива доля. Поетами дійсно народжуються, це долею даний дарунок. Поет є таке ж явище природи, як дерева, як море. Пастернак у якімсь ступені романтизує долю художника. Особливо це відчувається в циклі «Теми й акації», неназваним героєм якого став один з поетичних кумирів автора, Пушкін. Герой даний у Пастернаку скоріше як тип, загальний зразок долі художника. Він є стихія самого життя, стихія природна — автор дається до пушкінського образа моря, з’єднуючи в ньому одночасно «стихію вільної стихії з вільною стихією вірша».
У поетичному покликанні дорівнює укладені й воля, і підпорядкування, тому у віршах з’являється, поряд з образом вільної стихії моря, образ пустелі — де, як відомо, був вручений героєві пушкінського «Пророка» дарунок «дієсловом палити серця людей». Поет змушений платити за свій геній, платити відмовою від частки «я». Але при цьому мир поезії Пастернаку не знає таких трагедій вибору між покликанням і особистим життям, як, приміром, у Маяковського, якому доводилося наступати «на горло власній пісні». Мир урівноважений своєї суті — інакше він просто не зміг би існувати, тому автор говорить про трагічне протиставлення поета й дійсності. Конфлікт, звичайно, є присутнім, але не в таких граничних формах, як у багатьох побратимів по творчості. Більше того, герой Пастернаку не знімає частина провини за нього й із себе: Я посланий Богом мучити Себе, рідних і тих, Яких мучать гріх Стосовно до особистості художника автор уживає визначення, які навряд чи б здалися доречними кому-небудь ще: поет — заручник і боржник, раб; він — у полоні й у боргу перед життям: Життя адже теж тільки мить, Тільки растворенье Нас самих у всіх інших Як би їм у даренье. Доля поета тому повно випробувань і тягот: …рядка із кров’ю — убивають, Нахлинуть горлом і вб’ють!
Метою творчості Пастернак уважає самовираження, самовіддачу. Його не приваблює просто людська слава: поет повинен творити так, щоб завоювати любов простору. Мир цей чекає праці художника так само, як праці орача. Поет повинен виконати своє призначення на землі незважаючи ні на що: долею за нього продуманий розпорядок дій, і він не вправі відмовитися грати своя роль Сам Пастернак всім своїм життям підтверджував свою вірність проголошеним їм принципам поетичного призначення. Усе, що їм створене, несе на собі відбиток тих ідеалів духовності, які він проповідував у своїх віршах. Він у всім намагався «дійти до самої суті», він був вимогливий до себе, до своєї майстерності: відомо, що він ретельно й подовгу редагував свої добутки (про це з іронією говорить Маяковський у вірші «Тамара й Демон»: «И нехай, озвірівши від помарок, про це пише собі Пастернак…»). Борис Пастернак не схильний був приписувати поезії мети конкретні, практичні, як робив це якоюсь мірою той же Маяковський. Поет лише почасти запозичить у класичної традиції подання про призначення поезії й дає їй нове визначення — поезія-губка. Вона усмоктує мир цілком, щоб потім, будучи вичавленої, виявити його людям, відкрити їм його — у цьому її високе призначення, адже в поета особливе, повне й первинне знання про світ.
Особистість самого Пастернаку — приклад для багатьох його побратимів: приміром, А. Ахматова писала у своїх віршах про бажання «Пастернаку перепастерначить». Пастернак — явище для російської літератури сакральне: він — Поет.