Поет і поезія в лірику А. С. Пушкіна й М. Ю. Лермонтова
Поет у Росії — більше, ніж поет
Євгеній Евтушенко
У чому полягає призначення поета? Для кого він творить? Ці. питання хвилювали й будуть хвилювати, напевно, кожного теперішнього поета. Хвилювали вони А. С. Пушкіна й М. Ю. Лермонтова
А. С. Пушкін написав цілий цикл віршів, присвячених темі поета: «Пророк», «Поет», «Поет і юрба», «Поетові». Ці вірші утворять саме цикл, хоча були написані в різний час. Вони об’єднані не тільки однією темою, але й спільністю її рішення. Пушкіна виразив у них свої поетичні принципи, свої погляди на роль поета й поезії вобществе.
Перший вірш циклу, «Пророк», було написано у вересні 1826 р. Воно своїм сюжетом сходить до біблійного сказання про пророка Исайе й шестикрилом серафимі. Це використання відомого біблійного сюжету допомагало Пушкіну символічно виразити свої самі таємні думки про призначення, поета.
Олександр Сергійович сам щиро вірив у вище людське й суспільне призначення поета, і в словах, якими він це виразив, є підтвердження цієї високої віри:
Повстань, пророк, і виждь, і внемли,
Здійснися волею моєї
І, обходячи моря й землі,
Глаголомжги серця людей
( Твір: Поет і поезія в лірику А. С. Пушкіна й М. Ю. Лермонтова )
Поет повинен бути завжди, на думку Пушкіна, пророком, і в цьому він бачив своє призначення. Поет пише не заради користі або слави, а тому, що в цьому полягає його вище покликання, це його доля, його борг перед собою, перед людьми, а нерідко це і його хрест, що він несе на свою Голгофу. Про це ж говориться в іншому вірші цього циклу — «Поет і юрба». Тут розглядаються ще нові проблеми, пов’язані з високим покликанням поета: чи може й чи належна поезія приносити пряму, так звану «практичну» користь людині й людству? І в чому саме полягає її значення і її користь?
Коли в Пушкіна юрба нарікає поетові за марність його «пісень» («Як вітер пісня його вільна, зате як вітер і марний. Яка користь нам від їй?»), Пушкін, вустами свого Поета відповідаючи на це обвинувачення, зовсім не затверджує «марність» поезії. Він затверджує інше, чим у юрби, високе розуміння «користі» поезії: порівнює поета з жерцем, самозабутньо й самовіддано службовцем у храмі у вівтаря. Для нього поезія — вище, вільне й не підпорядковане нікому служіння людям, служіння людському духу. Це служіння переслідує не сиюминутние, не тимчасові, а вищі й вічні цілі. Саме в цьому й полягає щирий зміст останніх чотирьох рядків вірша:
Не для життєвого волненья,
Не для користі, не для битв,
Ми породжені для вдохновенья,
Для звуків солодких і молитов
Весь цикл віршів Пушкіна про призначення поета мав не тільки загальфілософське, але й сучасне, суспільне значення. Слова Пушкіна про високу роль поета звучали в той час як заколотний порив, як переможний голос волі
Михайло Юрійович дуже рано усвідомив своє поетичне покликання; уже в 15 років він писав цілком самостійні, серйозні вірші. Лермонтов завжди з найвищою вимогливістю ставився до власної творчості; своєрідним еталоном у поезії для нього були вірші А. С. Пушкіна
Пушкіна був для молодого поета кумиром, «чудовим генієм», «світочем», тому Лермонтова так потрясла смерть Пушкіна. На неї він відгукнувся віршем «Смерть поета». Цей вірш складається із двох частин. Перша його частина — скорботна елегія, у якій Лермонтов пише про передчасну загибель поета. Лермонтов підкреслював, що поет був саме вбитий. Він назвав поета «невільником честі», «оклеветанним поголоскою» і вказав на причини його загибелі:
Повстав він проти думок світла
Один, як колись… і вбитий!
Лермонтов жодного разу не називає у вірші ім’я Пушкіна, хоча воно було написано на його смерть. У цьому полягав певний глибинний зміст: Лермонтов писав не тільки про долю Пушкіна, але й про долю поета в Росії взагалі. Лермонтов також не назвав ім’я вбивці Пушкіна — Дантеса, тому що розумів, що ця людина з порожнім серцем, занедбаний долею в Росію «на лов щастя й чинів», був усього лише сліпим знаряддям у руках щирих убивць, про які він написав у другій частині вірша. У ній Лермонтов із гнівом викривав великосвітських негідників, «жадною толпою» стоявших у трону й прикривавших підлість високим придворним чином. Вони були катами «волі, генія й правди»; саме вони «злобливо гнали» «вільний, світлий дарунок» Пушкіна й «для потіхи роздмухували ледве, що затаївся пожежу,» у душі поета. Лермонтов презирливо називає їх «наперсниками розпусти» і пророкує, що «є грізний суд… він недоступний дзенькоту злата». І перед цим «божим судом» — судом історії — прийде відповідати вбивцям Пушкіна, і тоді вони не зможуть змити всією своєю «чорною кров’ю» «поета праведну кров».
Про долю поета Лермонтов міркував у вірші «Поет». Як і попередній вірш, воно складається із двох частин. У першій частині Лермонтов описав долю кинджала. Раніше це була грізна зброя: він вірно служив своєму хазяїнові, але потім потрапив у похідну крамницю купця, був вставлений у золоті піхви й став прикрасою на стіні
Іграшкою золотой він блищить на стіні —
На жаль, безславний і нешкідливий!
Доля сучасного поета чимсь, на думку Лермонтова, була схожа на долю цього кинджала: поет втратив своє колишнє призначення, «на злато промінявши ту владу, який світло слухало в німому благоговенье». Він став усього лише дорогою іграшкою в руках світла, а раніше голос поета «запалював бійця для битви» і звучав, «як дзвін на вежі вічовий, у дні торжеств і лих народних». Наприкінці вірша Лермонтов запитує:
Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк?
Це питання поет задавало не випадково: по його поданню, поет повинен бути пророком у суспільстві, а не дорогою прикрасою світських вечорів. Це розуміння призначення поета і його ролей у суспільстві було співзвучно строфам Пушкіна, які пролунали у вірші «Пророк». Так само, як і Пушкін, Лермонтов бачив призначення поета в тім, щоб «дієсловом палити серця людей».
І всі великі російські поети, слідом за Лермонтовим, завжди свято випливали цьому поетичному заповіту Пушкіна, тому що немає в суспільстві звання вище, ніж звання Поета