Поет на трибуні (Останні вірші Маяковського) (Вірша Маяковський В. В.) — Частина 1

У книзі "Всі", де зібрані твори Володимира Маяковського за десять років його творчості, з 1909 по 1919 рік, значаться вірші 1919 року, дев'ять кованих у революційній кузні гонгів

Товариші! На барикади,

Барикади серць і душ, -

Кричить він сигнально в першому вірші "Наказ по армії мистецтва".

Так це - мітинг! Це - демагогія! Це публіцистика! - здивовано, а часто і єхидно викликують голосу

Залишаю осторонь питання про розкріпачення віршованого сюжету, тобто того складного образа, що виявляє собою цільний вірш, у порядку супідрядності окремих елементів вірша загальному завданню, тому що це розкріпачення десять років тому вже було заявлено футуристами; відзначу тільки - ці вірші такі ж кров'яні й кревні жмути Маяковського, як і все інше їм написане. І споглядання Маяковського, і його любов, і глузування, і гнів, і туга його, і, нарешті, його заклик і вимога - все равноценно в тім живому організмі, що називається творчістю Маяковського

Маяковський на трибуні? Так! І давно вже.

За невеликим винятком, вся творчість Маяковського - або трибуна, або голгофа, або пост объяснителя в паноптикумі. Хіба хоч раз Маяковський змінював "сегодню", тому великому вікну, у яке очі, що мають, бачать "завтра"? Хіба хоч один рядок Маяковського має життя й зміст, якщо вона струною не протягнена із трибуни до аудиторії?

Десять років тому "потненьким і покорненьким" він кинув виклик:

А ви ноктюрн зіграти могли б

На флейтах ринв?

Гостро трибунни його

Бийте в площі бунтів тупіт!

А "Тринадцятий апостол", що був суцільним "долоем" - "вашому мистецтву, вашої релігії, вашій любові й вашому ладу"!

Не тільки під знаком спокійного споглядання, але й у напрузі бойового ривка народжуються справжні вірші

Маяковський - громіздкий бунтар і проламиватель стін у майбутнє - ніколи не ходив позичати для своєї творчості в антикварів і на бутафорських складах. Завжди на вулиці, у юрбі, у кипени багатолюдних рухів, він ніколи не змінював основному стрижню своєму - чуттю величезного чуда, виявля_ щомиті кожною річчю, і пошуку правди людської. У кожному "сьогодні" умів він намацати ту громаду, яку треба обкусати зубами строф, щоб створити монумент дійсності, досить високий, щоб його було видно із завтрашніх днів

Не йому чи, у самі глухі передвоєнні дні бившемуся тараном голови в схили слежалой вульгарності під крики "Розіпни, розіпни його", не йому чи радісно було прийняти й благословити розквітлу революцію, "дитячу, звірину, велику, копійчану"?

Одягнений у яркоцветние одягу і яркозвонние корячкуваті слова, не чи Маяковський "нахабн і їдкий" фланірував у благополучних кімнатах "квартирного тиха", як передовий вивідач прийдешнього плем'я завойовників, прихід якого він чуяв задовго? Він вірив, що спалахне кров, у якій щепотью солі стане вся сіль землі, вся незибль укладу, побуту й вірувань, і вже в ті дні провів він між собою й "суспільством" різку траншею бойової ворожнечі

Мене одного крізь палаючі будинки

Повії на руках як Христа понесуть

И покажуть Богові у своє виправдання

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Бачу часу, що йде через гори,

Якого не бачить ніхто

Я сутенер і картковий шулер

Він же гостро мріяв у своїй "Трагедії":

Гранованих рядків босий алмазник,

Взметя перини в чужих житлах,

Запалю сьогодні всесвітнє свято

Таких багатих і строкатих злиденних

Любовно зустрічає він, що прийшли з революцією зверино-затятих і детски-конфузливих, підло розв'язних або блаженно сміливих, волящих творити своє людське життя. Хресний шлях їх на самоті крізь голод і духовну темень ліпить поет рядками " Містерії-Буф". Але характерно, як заплутався він в опереткових картонних веселках тої землі обітованої, куди прийшли нарешті його "нечисті", що проломили землю, пекло й небо нечуваним маршем зголоднілих про людське щастя

Земля обітована? Стійкість безжурного житія?

Але адже революція жива не в благодушності самодостатнього розпорядку, не в змінених формах державного керування, не в оновлених вивісках над дверима канцелярій, але лише в розплаві душі людському, радіючому стрибку, що твориться ще, від тенет колишнього побуту в те майбутнє, що ще лише мариться, якого ще не можна намацати, і тем гостріше спрага й напруженіше м'яза що дерзає домагатися

Для поета найціннішим у революції є та захоплена свідомість людини-творця, коли увесь світ, вся історія й культура, з усіма цінностями й формами своїми лягає до рук його - ліпи! Революція - пламенель, у якій випадними, хижими пламенами изостряется мозок винахідника, воля полководця й пристрасть поета. Обітована країна знайдена

У раї зали ломить меблі,

Послуг електричних спокій фешенебельний

Але підозріло насторожується поет: а раптом крізь опадаючий пломінь виявиться, що колони й фундаменти вчорашнього не випалені вщент? Чи не потягне людей відпочити, пристосувавши до побуту нового буття оскребки погорелища, благо робота була міцна? Неспокійно стежить поет, як на утомі від революційної напруги, на довірливості нових хазяїв життя не ладь спекульнути крамарі естетической і моральної барахолки, що намагаються пристебнути мотлох на потребу нового дня

Маяковський - знову на трибуні, і знову уїдливо й жагуче обрушує він кулак свого вірша на рухлий кістяк, що прийшов вростати в лаву, що ллється, благословенного поетом "сьогодні".

Не в одних технічних досягненнях "земля обітована" -

Паровоз побудувати мало,

Накрутив колесо й витік

Якщо пісня не громить вокзалу,

Те до чого змінний струм?

чудес, ЩоТворяться революцією, не може бути в результаті голих схем і одних дисциплінарних велінь. Радість творення може бути лише там, де не менш дерзало радісне руйнування. Якщо революція не врастила себе в людську душу, то не наказ же чиновника створює ритми, від яких серце мерзне, уколоте шпорою захвату!

Це мало побудувати парами,

Розпушити по колоші кант:

Всі совдепи не зрушили б армій,

Якщо марш не дадуть музиканти

Але де ці музиканти? Чи перефарбовані лукоморци, що вилізли прибудуватися, коли новий гуркіт минув? Чи цивільні поети, худосочні нащадки жалісливих баринков? Парнасци чи, що запевняють, що життя не сміє рябити врочистої величі мистецтва? Але - ким би вони себе не називали, футуристові вони раді узгоджено поулюлюкать. Адже футуристи витравляють шанобливе преклоніння перед ім'ям, підставляючи на порожнє місце вимога постійної творчої напруги. Говорять же вони поетам:

Слава вам! Для посмертних лестощів

Так не словит вас смерті лов

Радість творця не в будівлі собі посмертного монумента, а у творчому розчиненні себе без залишку, як бродила в психіці колективу

За що зачепитися не здатним себе переломити й заговорити мовою проколотої повстанням душі? уздовж яких берегів вести їм своє каботажне плавання? на які маяки їм орієнтуватися? - адже не Маяковського ж справді робити у світочі ( молоді-з, пан; самовпевнені-з!)!

И от вороги футуристів повідомляють себе єдиними спадкоємцями великої культури й у перебій кидаються рятувати цю культуру й спішно лагодити рогатки навколо вельмишановних покойничков, волаючи про "здорові початки" і інших солідних пустодзвонах кооперативно-календарної мудрості. І чужо їм те, що Пушкін або Рафаель в активному процесі росту мистецтва коштовні лише остільки, оскільки вони своїм пришестям у мир обумовили й визначили існування сьогоднішніх Маяковського й Лентулова. У творчості футуриста дійсність є єдиний найцінніший, але в той же час аморфний матеріал, належний бути висадженим динамітом вольового інтелекту

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector