Поетичне слово И. Буніна. Бунін И. А

Поетичне слово И. Буніна
Поезія Івана Олексійовича Буніна, одного з найбільш видатних майстрів літератури XX сторіччя, являє приклад руху російської лірики до освоєння нових художніх стилів. Для творчості Івана Буніна характерно те, що він ніколи не поривав внутрішніх зв'язків з Росією, жил і затворів з любов'ю до неї. Дитинство і юність Буніна пройшли на природі, що позначилося на формуванні в майбутньому поеті й прозаїку творчих якостей. Першою публікацією Буніна був вірш "Над могилою Надсона", що перейнято співчуттям до демократ^-поетові-демократові. Юнацька творчість Івана Олексійовича втілилося в книзі віршів, що вийшла в 1897 році в Орлі. Хоча в цьому збірнику ще проявляється недосвідченість 20-літнього поета, однак уже видно, як чуйно він розкрив тему російської природи

Отчого ти смутно, вечірнє небо?

Чи тому, що жаль мені землі,

Що мрячно синіє безкрайнє море

І ховається сонце вдалині?

У збірниках И. А. Буніна "Під відкритим небом", "Полю квіти", "Листопад" видний поступовий перехід поета до зрілої творчості. Надзвичайно чуйний до краси природи, Бунін умів бачити деталі російського пейзажу, шукав цілісного відчуття гармонії землі:

Угорі йде холодний шум,

Унизу молчанье увяданья...

Вся молодість моя - скитанья

Так радість самотніх дум

Сумний щиросердечний настрій ліричного героя надає образам природи у віршах відчуття незатишності, спустошеності: "молодий замерзлий чорнозем", "нагая степ пустелею віє".

Приблизно із середини 90-х років XIX сторіччя у творчості Буніна наростає "зоряна тема". Для поета зірки - це втілення "предвечной краси й правди неземний", вони протиставляються "заблудшей землі".

Одне тільки зоряне небо,

Один небозвід нерухомий,

Спокійний і милостивий, далекий

Усьому, що так похмуро під ним

Поет зумів зв'язати воєдино образ природи й батьківщини. І в окремих віршах він різко й мужньо говорить про рідну країну - жебракові, голодної, але улюбленої. Якщо на рубежі XIX і XX сторіч для бунін-зроби поезії найбільш характерна пейзажна лірика, то після першої російської революції Бунін усе більше звертається до лірики філософської: "Я людина: як Бог, я приречений пізнати тугу всіх країн і всіх часів" ("Собака", 1909).

Життя для Буніна - подорож у спогадах. Він прагне прочитати й розгадати таємні закони націй, які, на його думку, вічні. Легенди, переказу, притчі, частівки - народна мудрість - заповнюють сторінки оповідань і повістей, стають віршами. Земне життя, існування природи й людини сприймаються поетом як частина дії, що розвертається на просторах Всесвіту:

І мерхне тінь, і рушив місяць,

У своє бліде світло, як у дим, занурена,

І здається, от-от і я зрозумію

Незриме - идущее в димі

Від тих земель, від тих предвечних країн,

Де гробовий чорніє океан

Привертає увагу й любовну лірику И. А. Буніна. У ній автор уникає нарочито гарних фраз:

Я до неї ввійшов в опівнічну годину

Вона спала, - місяць сіяв

У її вікно, - і ковдри

Світився спущений атлас

Вона лежала на спині,

Нагие роздвоївши груди, -

І тихо, як вода в посудині,

Стояло життя її в сні

Інтимна лірика И. А. Буніна трагедийна, е їй звучить протест проти недосконалості миру. Поезія Івана Олексійовича є прекрасною енциклопедією російської природи, інтимного й філософського життя. У нових умовах XX століття він не тільки продовжує теми "золотого сторіччя" російської поезії (Фет, Тютчев), але й активно розвиває їх. Саме тому, я думаю, поезія И. А. Буніна буде жити доти, поки жваво Росію із красою її природи.


Загрузка...