Поетика Гоголя (Мертві душі Гоголь Н. В.) — Частина 7

Подивитеся, яка складна гра протилежних; рухів, властивостей відбувається в будь-якому, самому «примітивному» гоголівському характері

«Коробочка підозріла й недовірлива; ніякі угоди Чичикова на неї не діяли. Але «зненацька вдало» згадав Чичиков, що бере казенні підряди, і «дубинноголовая» баба раптом повірила йому...

Собакевич хитрий і обережний, однак не тільки Чичикову, але й голові палати (у чому вже зовсім не було ніякого нестатку) він розхвалює каретника Михєєва, і коли той згадує: «Адже ви мені сказали, що він умер»,- без тіні коливання говорить: «Це його брат умер, а він преживехонькой і став здоровее колишнього»... Собакевич ні про кого не озивався добре, по Чичикова назвав «преприємною людиною»...

Ноздрев сливет «за гарного товариша», по готів напакостити приятелеві. І капостить він не зі зла, не з користю, а так - невідомо від чого. Ноздрев відчайдушний гульвіса, «разбитной малий», молодець, але в грі - карткової або в шашки - розважливий шахрай. У Ноздрева, здавалося, легше всього було роздобути мертві душі - що вони йому? А тим часом він єдиний з поміщиків, хто залишив Чичикова ні із чим...

Гоголівські характери не підходять під це визначення не тільки тому, що вони (як ми бачили) сполучають у собі протилежні елементи. Головне в тім, що «ядро» гоголівських типів не зводиться ні до лицемірства, ні до брутальності, ні до легковір'я, ні до будь-якому іншому відомого й чітко обумовленому пороку. Те, що ми називаємо маніловщиною, ноздревщиной і т.д., є по суті новим психологічно-моральним поняттям, уперше «сформульованим» Гоголем. У кожне із цих понять-комплексів входить безліч відтінків, безліч (часом взаємовиключних) властивостей, що разом утворять нову якість, покрива_ не одним визначенням

Нічого немає ошибочнее вважати, що персонаж «відразу відкривається». Це скоріше абрис характеру, його на- кидок, що надалі буде поглиблений і доповнений. Та й будується ця «характеристика» не стільки на прямому називании вже відомих якостей, скільки на образних асоціаціях, що викликають у нашій свідомості зовсім новий тип. «Ноздрев був у деякому відношенні історична людина» - це зовсім не те ж саме, що: «Ноздрев був нахабою», або: «Ноздрев був вискочкою».

Тепер - про типологічні розходження персонажів в «Мертвих душах».

Те нове, що ми почуваємо в Плюшкине, може бути коротко передано словом «розвиток». Плюшкин даний Гоголем у часі й у зміні. Зміна - зміна до гіршого - народжує мінорний драматичний тон шостої, переломної глави поеми

Гоголь уводить цей мотив поступово й непомітно. У п'ятому розділі, у сцені зустрічі Чичикова із красунею-«блондинкою», він уже двічі чітко пробивається в оповідання. У перший раз у контрастному описі реакції «двадцятилітнього юнака» («довго б стояв він нечутливо на одному місці...») і Чичикова: «але герой наш був уже середнього років і обачно-охолодженого характеру...». У другий раз - в описі можливої зміни самої красуні: «З її все можна зробити, вона може бути чудо, а може вийти й дрянь, і вийде дрянь»!

Початок шостої глави - це елегія про молодість, що йде, і житті. Усе, що є кращого в людині - його «юність», його «свіжість»,- неповоротно розтрачується на дорогах життя

Більшість образів «Мертвих душ» (мова йде тільки про перший том), у тому числі всі образи поміщиків, статичні. Це не виходить, що вони ясні із самого початку; навпроти, поступове розкриття характеру, виявлення в ньому непередбачених «готовностей» - закон всієї гоголівської типології. Але це саме розкриття характеру, а не його еволюція. Персонаж, із самого початку, даний сформованої, зі своїм стійким, хоча й невичерпним «ядром», Оборотна увага: у всіх поміщиків до Плюшкина немає минулого. Про минуле Коробочки відомо лише те, що в неї був чоловік, що любив, коли йому чесали п'яти. Про минуле Собакевича не повідомляється нічого: відомо лише, що за сорок із зайвим років він ще нічим не болів і що батько його відрізнявся таким же відмінним здоров'ям. «Ноздрев у тридцять п'ять років був такий же зовсім, яким був в осьмнадцать і у двадцять...» Манилов, говориться мигцем, служив в армії, де «уважався скромнейшим і образованнейшим офіцером», тобто тим же Маниловим. Здається, і Манилов, і Собакевич, і Ноздрев, і Коробочка вже народилися такими, якими їх застає дію поеми. Не тільки Собакевич, всі вони вийшли готовими з рук природи, що «їх пустила на світло, сказавши: живе!» - тільки інструменти вжила різні

Спочатку Плюшкин - людина зовсім іншої щиросердечної організації. У ранньому Плюшкине є тільки можливості його майбутнього пороку («мудра скнарість», відсутність «занадто сильних почуттів»), не більше. Із Плюшкиним уперше в поему входить біографія й історія характеру

Другим персонажем поеми, що має біографію, є Чичиков. Правда, «пристрасть» Чичикова (на відміну від Плюшкина) зложилася дуже давно, з дитячого років, але біографія - в XI главі - демонструє, якщо так можна сказати, перипетії цієї пристрасті, її мінливості й неї драматизм

Розходження двох типів характерів відіграє важливу роль у художній концепції «Мертвих душ». З ним зв'язаний центральний мотив поеми - спустошеності, нерухомості, мертвотності людини. Мотив «мертвої» і «живий» душі

У персонажах першого типу - у Манилові, Коробочці й т.д.- сильніше виражені мотиви кукольности, автоматичності, про які ми вже говорили. При самих різних зовнішніх рухах, учинках і т.д., що відбувається в душі Манилова, або Коробочки, або Собакевича, точно невідомо. Та і є пі в них «душу»?

Характерне зауваження про Собакевиче: «Собакевич слухав, всі як і раніше нагнувши голову, і хоч би що-небудь схоже на вираження здалося в особі його. Здавалося, у цьому тілі зовсім не було душі, або вона в нього була, але зовсім не там, де треба, а як у безсмертного Кощія десь за горами й закрита такою толстою скорлупою, що все, що не ворочалося на дні її, не робило рішуче ніякого потрясіння на поверхні».

Не можна також виразно сказати, є чи ні душу в Собакевича, Манилова й т.д. Може бути, вона в них просто ще далі захована, чим у Собакевича?

ПРО «душ» прокурора (який, звичайно ж, ставиться до того ж типу персонажів, що Манилов, Собакевич і т.д.) довідалися лише тоді, коли той став раптом «думати, думати й раптом... умер». «Тоді тільки зі співчуттям довідалися, що в небіжчика була, точно, душу, хоча він по скромності своєї ніколи її не показував».

Але от про Плюшкине, що услишали ім'я свого шкільного приятеля, говориться: «И на цій дерев'яній особі раптом сковзнув якийсь теплий промінь, виразилося не почуття, а якесь бліде відбиття почуття, явище, подібне до несподіваної появи на поверхні вод потопаючого». Нехай це тільки «бліде відбиття почуття», але все-таки «почуття», тобто щирого, живого руху, яким колись одухотворений була людина. Для Манилова або Собакевича й це неможливо. Вони просто створені з іншого матеріалу. Так вони й не мають минулого

«Відбиття почуття» не раз переживає й Чичиков, наприклад, при зустрічі із красунею, або під час «бист- рій їзди», або в думах про «розгул широкого життя».

Фігурально говорячи, характери першого й другого типу ставляться до двох різних геологічних періодів. Ваб-ί лов, може бути, і «симпатичніше» Плюшкина, однак процес у ньому вже завершився, образ скам'янів, тоді як у Плюшкине помітні ще останні відзвуки підземних ударів

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector