Твір по літературі: Поезія ганни ахматовій Я хочу розповісти про Ганну Ахматової, моїй улюбленій росіянці поетесі. Поезія цієї дивної людини гіпнотизує своєю простотою й волею. Твір Ахматової не залишать байдужим нікого, хто хоч раз чув або читав їх. Майстерність Ахматової бути визнано майже відразу ж після виходу першого її поетичного збірника «Вечір». А вийшли через два роки після цього «Чіткі» ще більше підтвердили незвичайний талант поетеси. А. Ахматова у своїх віршах є в нескінченній розмаїтості жіночих доль: коханки й дружини, удови й матері, що змінювала й оставляемой. Твір Ахматової являють собою складну історію жіночого характеру непростої епохи.
Саме в 1921 році, у драматичну пору свого й громадського життя, Ахматова зуміла написати вражаючі силоміць рядки: Усе розкрадено, віддано, продано, Чорної смерті миготіло крило, Всі голодною тугою згризено, Отчого ж нам стало світле? У поезії Ахматової присутні як революційні мотиви, так і традиційні, характерні для російської класики. Однак я хочу зупинитися на світі поезії, основним нервом, ідеєю й принципом якої є любов. В одному зі своїх віршів Ахматова називала лю — бовь «п’ятою порою року».
Любов одержує додаткову гостроту, проявляючись у граничному кризовому вираженні — зльоту або падіння, першої зустрічі або розриву, що відбувся, смертельної небезпеки або смертельної туги. Тому Ахматова й тяжіє до ліричної новели з несподіваним кінцем психологічного сюжету. Звичайно її вірш — або початок драми, або тільки її кульмінація, або, ще частіше, фінал і закінчення. Твір Ахматової несуть особливу стихію любові-жалості: Про ні, я не тебе любила, Палила сладостним вогнем, Так поясни, яка сила В сумному ім’ї твоєму. Це співчуття, співпереживання, жаль у любові-жалості робить багато віршів Ахматової справді народними.
У добутках поетеси є ще одна любов — до рідної землі, до Батьківщини, до Росії: Не з тими я, хто кинув землю На розтерзання ворогам, Їхніх грубих лестощів я не внемлю, Їм пісень я своїх не дам. Ганна Ахматова прожила довге й складне життя. Незважаючи на те, що її чоловік був розстріляний, а син переходив з в’язниці в посилання й назад, незважаючи на всі гоніння й бідність, життя її була все-таки щасливої, що представляє целую епоху в поезії нашої країни Поезія Ганни Ахматовій А. А.
Ахматова затвора в дуже складний час, час катастроф і соціальних потрясінь, революцій і воєн. Поетам у Росії в ту бурхливу епоху, коли люди забували, що таке воля, часто доводилося вибирати між вільною творчістю й життям Але, незважаючи на всі ці обставини, поети як і раніше продовжували творити чудеса: створювалися чудесні рядки й строфи. Джерелом натхнення для Ахматової стали Батьківщина, Росія, зганьблене, але від цього ставшая ще ближче й рідніше. Ганна Ахматова не змогла виїхати в еміграцію, тому що вона знала, що тільки в Росії може вона творити, що саме в Росії потрібна її поезія: «Не з тими я, хто кинув землю На розтерзання ворогам Їхніх грубих лестощів я не внемлю, Їм пісень я своїх не дам». Але давайте згадаємо початок шляху поетеси. Її перші вірші З’явилися в Росії в 1911 році в журналі «Аполлон», а вже в наступному році вийшов і поетичний збірник «Вечір». Майже відразу ж Ахматова була поставлена критиками в ряд самих більших російських поетів. Увесь світ ранньої, а багато в чому й пізньої лірики Ахматової був пов’язаний з А. Блоком.
Муза Блоку виявилася повінчана з музою Ахматової. Герой блоковской поезії був самим значним і характерним «чоловічим» героєм епохи, тоді як героїня поезії Ахматовій була представницею «жіночої» поезії. Саме від образів Блоку багато в чому йде герой ахматовской лірики. Ахматова у своїх віршах є в нескінченній розмаїтості жіночих доль: коханки й дружини, удови й матері, що змінювала й оставляемой.
Ахматова показала в мистецтві складну історію жіночого характеру передової епохи, його джерел, ламання, нового становлення. От чому в 1921 році, у драматичну пору свого й загального життя, Ахматова зуміла написати вражаючим духом відновлення рядка: «Усе розкрадено, віддано, продано, Чорної смерті миготіло крило, Всі голодної тоскою згризено — Отчого ж нам стало світле?» Так що у відомому змісті Ахматова була й революційним поетом Але вона завжди залишалася й поетом традиційним, що поставив себе під прапори російської класики, насамперед, Пушкіна. Освоєння пушкінського миру тривало все життя Є центр, що як би зводить до себе увесь інший світ поезії, виявляється основним нервом, ідеєю й принципом. Це любов Стихія жіночої душі неминуче повинна була початися з такої заяви себе в любові. В одному зі своїх віршів Ахматова називала любов «п’ятою порою року». Почуття, саме по собі гостр і надзвичайне, одержує додаткову гостроту, проявляючись у граничному, кризовому вираженні — зльоту або падіння, першої зустрічі або розриву, що відбувся, смертельної небезпеки або смертельної туги, тому Ахматова так тяжіє до ліричної новели з несподіваним, часто примхливо-примхливим кінцем психологічного сюжету й до необичностям ліричної балади, моторошнувате й таємничої («Місто сгинул», «Новорічна балада»).
Звичайно її вірші — початок драми, або тільки її кульмінація, або ще частіше фінал і закінчення. І тут вона опиралася на багатий досвід росіянці вже не тільки поезії, але й прози: «Слава тобі, безвихідний біль, Умер учора сіроокий король ………………………… …А за вікном шелестять тополі: Немає на землі твого короля». Вірші Ахматової несуть особливу стихію любові-жалості: «Про ні, я не тебе любила, Палила сладостним вогнем, Так поясни, яка сила У сумному ім’ї твоєму». Мир поезії Ахматовій — мир трагедійний. Мотиви лиха, трагедії звучать у віршах «Наклеп», «Остання», «Через 23 року» і інших У роки репресій, найтяжких випробувань, коли її чоловіка розстріляють, а син виявиться у в’язниці, творчість стане єдиним порятунком, «останньою волею».
Муза не покинула поета, і вона написала великий «Реквієм». Таким чином, у творчості Ахматової відбивалося саме життя; творчість була її життям