Поезія Марини Цветаевой Цветаева М. І

Поезія Марини Цветаевой
Поезія Цветаевой - вільний політ душі, невтримний вихор думки й почуття. Сміло пориваючи із традиційними правилами віршування, ритміки, строфіки, метафоричного й образного порядку, вона створює особливу, незвичну тканину поетичного тексту й неповторний художній мир. Заслуга поетеси в тім, що вона не обмежується чисто зовнішнім формалістичним новаторством, яким так захоплювалися її сучасники, зокрема Маяковський - співак "революційної новини". Порядку віршів Цветаевой властива рвучка різкість, перебої, несподівані паузи; рубленность і вихід за рамки віршованої строфи, і разом з тим ним властива гнучкість і пластичність, і коли все це зливається в симфонію звуків і змістів, у могутній потік, то читач чує живий подих поетеси

Стихотворчество для неї - спосіб життя, без нього вона просто не мислила свого існування. Вона писала багато, у будь-якому стані душі. Вона не раз визнавалася, що вірші її "самі пишуться", що вони "ростуть, як зірки і як троянди", "ллються теперішнім потоком". Як отут не згадати Пушкіна, що так само легко й вільно віддавався польоту поетичного натхнення:

І думки просяться до пера,

Перо - до паперу,

Мінута, і вірші вільно потечуть!

Порівняння з потоком як не можна більше підходить до творчості Цветаевой, тому що нестримну стихію її віршів неможливо закувати ні в які границі. Магією поетеси її устремління, пориви почуттів і думок немов втілюються у віршах, які, відділяючись від її духу, що створює, знаходять життя й волю. Ми майже відчутне бачимо й чуємо, як вони летять

По нагориям,

По восхолмиям,

Разом із зірками,

Із дзвіницями...

Вчитуючись у її вірші, починаєш розуміти, що Цветаева сприймала поезію як жива істота, як улюбленого: вона була з нею на рівні й, дотримуючись закону Любові, віддавала себе всю без залишку, і чим більше віддавала, тим більше одержувала замість. Ця священна любов до поезії жадала від її, щоб вона завжди залишалася собою, була нещадно чесної в суді над своїми думками й почуттями. Тому не праві ті, хто бачить демонічну гординю й зарозумілість у її вільному й зухвалому звертанні до Бог, з яким вона відчуває свою "равновеликость":

Два сонця стануть, - про Господи, пощади!

Одне на небі, інше - у моїх грудях

Цветаева відрікається від "горизонталі", від усього, що покірно стелиться й розливається по площині, лежить на поверхні. Такий для неї образ моря, якого вона, по власному визнанню, ніколи не любила й не розуміла. Морю вона протиставляє "вертикаль", символ устремління нагору. Не випадково в її віршах так часто виникає образ гори, з якої вона нерідко ототожнює себе. У листі до Пастернаку вона говорить: "Я люблю гори, подолання, фабулу в природі, становлення". Слово Цветаевой - особливий дарунок, що піднімає її над усіма. Але це - і проклін, доля, що висить над поетом і невблаганно вабливий до погибелі:

Співав же над іншому своїм Давид,

Хоча навпіл розколотий

Тому, хто має поетичним, пророчим "голос", "борг велить - співати". Поетичне покликання для неї - "як батіг", а тих, хто не здатний "співати", вона називає "щасливцями й щасливицями". І в цьому вона абсолютно щира, тому що кожний глибокий поет у своїх віршах жертовно проживає болісні стани, спокуси, спокуси, заради того щоб ми - слухачі й читачі - училися життя, опираючись на їхній духовний досвід. Однак Цветаева не хоче, щоб з її робили об'єкт поклоніння, вона завжди залишалася людиною, підданим випадкам життя, приреченим смерті, і навіть у жертовному служінні вона не утомлювалася радуватися життю:

Хто створений з каменю, хто створений із глини, -

А я сріблюся й блискаю!

Мені справа - зрада, мені ім'я - Марина,

Я - тлінна піна морська

Слово "зрада" варто розуміти не в життєвому обивательському змісті - нібито поетеса бездумно й легковажно міняла свої страсті, думки й ідеали. Ні, для неї зрада - це принцип становлення, розвитку, вічного руху.


Загрузка...